Шолом імперського людожера не личить Україні

Є в Криму давня російська традиція: підозрювати кримських татар у нелояльності, звинувачувати у зраді та під цим приводом - репресувати. Це може відбуватися або опосередковано - як у ХІХ столітті, - коли корінний народ "вичавлювали" з Криму без прямої депортації, або прямо, як у 1944 році - через тотальну депортацію та заборону селитися в Криму представникам конкретної національної групи. Наслідування будь-якої з цих практик щодо кримських татар є маркером імперської (читай - агресивної, геноцидної) політики виконавця

 
Село Ай-Серез, Крим, 1943 рік. Фото зроблене Гербертом Лістом

Є в Криму давня російська традиція: підозрювати кримських татар у нелояльності, звинувачувати у зраді та під цим приводом - репресувати.

Це може відбуватися або опосередковано - як у ХІХ столітті, - коли корінний народ "вичавлювали" з Криму без прямої депортації, або прямо, як у 1944 році - через тотальну депортацію та заборону селитися в Криму представникам конкретної національної групи.

Наслідування будь-якої з цих практик щодо кримських татар є маркером імперської (читай - агресивної, геноцидної) політики виконавця.

Нещодавній допис керівника політичних програм Українського інституту майбутнього Юрія Романенка щодо національно-територіальної автономії киримли в Криму спровокував дискусію щодо майбутнього півострова після деокупації. Якщо коротко, Романенко виступив проти автономії в Криму.

Його аргументи ґрунтуються на тому, що автономія надає забагато повноважень та, як наслідок провокує сепаратизм.

Романенко вважає, що кримські татари мають достатньо прав, як громадяни України, а тому надання їм окремої автономії надало б їм перевагу порівняно з національними меншинами в Україні: болгарами, угорцями, румунами.

Надання автономії киримли, на думку Романенко, зрештою призведе до проблем з Туреччиною.

 

Аргументи автора допису та противників національно-територіальної автономії кримських татар базуються на сумнівах у лояльності цього народу до Української Держави. Іншими словами, дописувачі вимагають від корінного народу підтримувати українську державність в Криму, не пропонуючи нічого на заміну.

Незгодних, як можна уявити, планують давити силою - у кращих традиціях відносин імперій зі своїми колоніями. Українці надто довго жили у складі різноманітних імперій (кожна з яких розвалилася не без допомоги тих-таки українців) аби розуміти, що неможливо завоювати лояльність силоміць.

Влада на багнетах може триматися якийсь час, але недовго. Імперська модель державності не лише не притаманна Україні, вона йде всупереч цінностям, які ми декларуємо з 2014 року, і за які воюємо сьогодні на полі бою. Корковий шолом колонізатора нам не просто не личить, ми не вміємо його носити.

У своєму дописі Юрій Романенко робить принципову помилку, порівнюючи національно-територіальну автономію кримських татар в Криму з автономією, яка склалася на півострові після розпаду Радянського Союзу.

 

Автономна Республіка Крим створювалася на противагу Києву, частково - задля шантажу та примусу до збереження СРСР. Тодішні українські еліти дуже погано розуміли ситуацію в Криму, а тому цілком поклалися на місцеві пострадянські еліти півострова.

Крим залишився у складі України в обмін на особисту владу місцевої партійної номенклатури. Ця влада, щоправда, тривала недовго, але то інша історія. Якщо кримська автономія початку 1990-х і була національною, то це була автономія російської, а радше радянської, нації.

Протистояння національному руху кримських татар та його боротьбі за права корінного народу відігравало важливу роль у творенні АРК.

Права корінного кримськотатарського народу в Криму - не преференція і не "винагорода за службу". Це невідʼємне право. Воно не залежить від дій чи політичних позицій окремих представників народу - представників Меджлісу, активістів, діячів культури.

Адже народ не дорівнює одній людині чи інституції. Нелояльність одного не означає нелояльність усіх. Покарання усіх за "зраду" кількох - це методи Сталіна та йому подібних людожерів, яких ми зазвичай засуджуємо.

З певної точки зору Україна не може "дати" кримським татарам права. Україна може лише визнати, що ці права у народу є. Киримли не мають іншої батьківщини окрім Криму. А тому справою захисту кримськотатарської культури, мови, розвитком освіти зобовʼязана займатися Україна.

З цієї ж причини некоректним є порівняння статусу киримли з національними меншинами в Україні. Адже кожна з національних менших має власну "материнську" державу за межами нашої країни. Грубо кажучи, питання виживання культур та мов болгар, румунів чи угорців не залежить від політики Києва.

 

Натомість саме в Києві вирішуватиметься питання розвитку культури, мови та освіти кримських татар. І цю проблему варто почати розвʼязувати вже зараз: в Києві, приміром, давно пора створити кримськотатарський дитячий садочок, школу, фінансувати друк книжок та перекладів кримськотатарською мовою тощо. Лояльність не береться на пустому місці - на неї потрібно заслужити.

Кілька місяців тому, під час перебування у зоні бойових дій, в нашому підрозділі почалася розмова щодо статусу Криму, яка плавно перетекла у питання "за що ми воюємо?" Це не був розпачливий заклик складати зброю, як можна подумати з формулювання, а лише "кодифікація" цілей.

Тоді хтось з побратимів висловив припущення, що ми воюємо за право обирати - своє майбутнє, своє теперішнє, ким і якими нам бути.

У цій боротьбі киримли воюють поруч з нами. Їхня боротьба триває довше і в ній вони часто бували послідовніші за нас. Буде прикро, якщо здолавши одну імперію - нашого спільного ворога - Україна спробує напнути на себе корковий шолом імперського людожера.




А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?

Тамара Гундорова: Українознавство, Архів і нація в часи війни

11 липня відбулася церемонія відкриття the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) - KIU (Berlin) в університеті Віадріна. Публікуємо текстову версію виступу професорки Інституту літератури ім. Т.Шевченка та Прінстонського університету Тамари Гундорової про те, як нинішня війна з Росією руйнує не тільки життя багатьох українців, а й архіви, музеї та бібліотеки.

Петро Шуклінов: Це не спринт, це марафон

Згідно опитування Центру Разумкова значна частина українців підтримують початок переговорів з РФ (44%), але без виконання умов русскіх та Путіна (85%). Ми всі розуміємо, що рано чи пізно будуть перемовини. Можливо цього року, можливо через 10 років. Але прямо зараз перемовин не хоче Путін. Він продовжує вірити, що має шанс перемогти українців і вбити нас всіх. Як Гітлер в останні тижні перед смертю, він існує в межах своєї хворобливої уяви, де танкові колони наближаються до Берліну і перемагають НАТО.

Максим Осадчук: "Втома від війни". Що буде далі?

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.