Я ненавиджу росіян, які...

У газетних статтях цитували лише фразу "Я ненавиджу росіян", вказуючи на її недоречність для комеморативної церемонії та неприйнятність її публічного виголошення. Ніхто не звернув увагу на пояснення причин ненависті - слова про "підтримують і вможливлюють", які чітко вказували, що я ненавиджу росіян не за те, ким вони є, а за те, що вони роблять

 

Днями я дізнався, що несамохіть спровокував у Німеччині політичний скандал. Щоправда, не на національному рівні, а на місцевому, в нижьосаксонському містечку Дельменгорсті, яке можна вважати передмістям Бремена.

Але все одно 15 хвилин слави, хай і сумнівної. Як побачите на картинці, моє прізвище вже виносять у заголовки газетних статей, пишучи про те, як "місто реаґує на Куликову промову".

А почалося з того, що розташований у тому містечку Інститут перспективних досліджень (Hanse-Wissenschaftskolleg) улітку надав мені та ще кільком українським науков(и)цям дистанційні стипендії на проведення досліджень без виїзду з України.

А з місяць тому представник інституту запитав, чи зміг би я підготувати промову для церемонії відзначення щорічного Дня народної скорботи (Volkstrauertag), заснованого колись на вшанування пам'яті полеглих у світових війнах.

Мерія міста хотіла, щоб цього року головна промова стосувалася війни в Україні, й інститут запропонував, щоб її зробив стипендіат, проєкт якого присвчено "національній ідентичності та антиросійським почуттям в Україні часів війни".

Я погодився й навіть постарався написати (чесно кажучи, з допомогою перекладача) промову німецькою і зачитати її на відео, яке мали показати на церемонії.

Ще коли працівниця мерії правила мою німецьку мову, вона звернула увагу на контровесійність тверджень про те, що поки що не може бути й мови про примирення українців із росіянами, доки ті не зазнають поразки, не змінять влади та не визнають відповідальності за вчинені їхньою армією злочини.

На Ратушній площі є меморіал, куди покладають квіти у День народної скорботи
На Ратушній площі є меморіал, куди покладають квіти у День народної скорботи
Фото: winsemann

Адже йшлося про день, який присвячено саме примиренню та недопущенню нових війн. Я дещо доповнив і пояснив, але не відмовився ні від тези про передчасність примирення, ні від іще конфронтаційнішого визнання:

"Я їх ненавиджу - не тільки тих, що вторглися в Україну й убивають українців, а й тих у Росії, що те вторгнення й ті вбивства підтримують і вможливлюють".

Для нас воно вже стало майже загальником, але в мирній і зачарованій на спокутування злочинів нацизму Німеччині воно мало шанс бути сприйнятим як недоречне й неприйнятне.

Так і сталося. В кількох газетних статтях про подію цитували лише фразу "Я ненавиджу росіян", вказуючи на її недоречність для комеморативної церемонії та неприйнятність її публічного виголошення.

Ніхто не хотів звертати увагу на пояснення причин ненависті - слова про "підтримують і вможливлюють", які чітко вказували, що я ненавиджу росіян не за те, ким вони є, а за те, що вони роблять.

Журналісти звернулися до бурґомістерки по коментар, і вона пояснила, що промови наперед не бачила, але вважає за неприйнятним затикати рота носіям інших поглядів - однак теж не звернула уваги на пояснення щодо "підтримують і вможливлюють".

Тобто захистила свободу слова, але не правомірність ненависті до злочинців.

 
Покладання квітів у День народної скорботи
фото: SOPHIE WEHMEYER

А найцікавіше сталося далі. Голова фракції праворадикальної партії AfD закликав бурґомістерку (представницю CDU) подати у відставку за те, що дозволила "пропаґанду ненависті".

А коли вона відкинула цю вимогу (повторивши слова про свободу слова й водночас натякнувши на ненависницьку діяльність самої AfD), він зажадав, аби вона бодай вибачилася за неприйняту промову.

Можна сказати, мене звинуватило в жорстокості саме гестапо. А можна пошкодувати, що мерія та демократичні партії не використали нагоду поговорити не тільки про свободу слова, а й про ненависницьку суть російської аґресії та відповідальність російського суспільства.

Тепер мені, мабуть, у Німеччині стипендій не даватимуть. Ну нічого, переживу. Гірше, що моя промова не послужила усвідомленню бодай у масштабах одного містечка того, чому українці ненавидять росіян і чому визнання й пояснення цього не є пропаґандою ненависті.

Максим Осадчук: "Втома від війни". Що буде далі?

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.

Ігор Полуектов: Як і що писали про Україну в 1869 році?

Нашу країну тоді так і називали: "Україна" - у німецькомовній праці вченого Франца Нуоффера.

Вахтанг Кіпіані: Козацький хрест і плита

Рішенням уряду на Національне військове меморіальне кладовище буде два типи надгробків. Десь пів року тривала дискусія серед зацікавлених. Варіантів було три - тільки хрести, тільки плити, хрести і плити одночасно. Кожна з ідей мала і має своїх прибічників.

Іван Монолатій: Як коломиєць монополізував український проєкт

"З признанєм треба згадати видавничу фірму коломийського книгаря Якова Оренштайна, що як на наші теперішні обставини в Галичині є одиноким чужим чоловіком, який дає наклад на українські книжки... Здаєть ся, Коломия пережене незабаром в видавничім русі Чернівці і стане другим видавничим центром в Австрії", - писав книго- і пресознавець Галичини Іван Кревецький, підсумовуючи здобутки українського видавничого руху в 1903 році.