Кому і для чого потрібен Бандера?

Я не історик і не дивлюся на Бандеру як професійний історик. Я знаюся на іншому: зокрема, на історії філософії та філософії історії. Тому цей текст насправді не про Бандеру. Він про той загальний устрій історичної свідомості, без розуміння якого будь-які суперечки про Бандеру – професійні та непрофесійні, всередині України та з нашими зарубіжними співрозмовниками, включно зі свіжою полемікою навколо двох статей в Le Monde – завжди нагадуватимуть бої римських андабатів: гладіаторів, які билися наосліп, в шоломах без прорізів для очей. Спробуймо зняти ці шоломи

 
Пам'ятник Степанові Бандері у Тернополі

Що він Бандері? Що йому Бандера?

(майже з "Гамлета")

Людина – не єдина тварина на Землі, здатна пам'ятати минуле. Але людина – єдина відома нам тварина, свідома того, що вона пам'ятає минуле.

Тому людина по своїй суті біографічна та історична істота. Бути людиною – це завжди пам'ятати і власну історію, і також, неодмінно, історію своєї спільноти (в граничній перспективі – історію всього людського роду).

Пам'ятали свою історію люди завжди. Але тільки останні двісті з чимось років люди почали активно цікавитися тим, як і для чого вони пам'ятають історію. В розвитку цього процесу знаковими постатями є три німецьких філософи: Геґель, Маркс, Ніцше.

Геґель був першим, хто охопив історією весь всесвіт, описавши все, що було, є й буде, як саморозвиток світового Абсолютного Духа. Людина у цій картині світу абсолютно не в змозі змінити історію, а може лише зрозуміти чи не зрозуміти її об'єктивне спрямування.

Коли людина розуміє історію правильно, це, власне, розуміє не вона, а… Абсолютний Дух, який наразі саме в особі цієї людини дедалі адекватніше пізнає сам себе (а в особі Геґеля, нарешті, усвідомив себе в усій своїй величній повноті).

Маркс відкинув саморозвиток Абсолютного Духа як абсолютну маячню, а історію розглянув як розвиток опанування людиною різних засобів обробки свого довкілля.

Проте логіка розгортання цієї історії має так само об'єктивний, незалежний від людської волі та невідворотний характер. Людина може лише розуміти історію чи не розуміти її, а також, відповідно, може прискорити чи уповільнити хід історії, але не може змінити вектор її спрямування.

Тому Маркс цілком міг би сказати про історію те, що Клеанф і слідом за ним Сенека сказали про долю: "охочого вона веде, неохочого тягне".

Саме на цьому тлі можна оцінити геніальність молодого Ніцше, який першим у світі поставив абсолютно скандальне й революційне питання: а навіщо людині пам'ятати історію?

У творі "Про користь і шкоду історії для життя" (Vom Nutzen und Nachtheil der Historie für das Leben, 1874) Ніцше виокремлює три способи пам'ятати історію, які він позначає як "монументальну", "антикварну" та "критичну" історію.

Монументальна історія надихає: тут людина обирає з минулого те, що може стати прикладом для наслідування.

Критична історія теж надихає, але в протилежному сенсі: тут людина обирає з минулого те, що їй потрібно засудити – умовно кажучи, "розбити" – щоби рухатися далі.

Музей-садиба Степана Бандери, с.Воля-Задеревацька на Львівщині
Музей-садиба Степана Бандери, с.Воля-Задеревацька на Львівщині

І лише антикварна історія зберігає минуле в недоторканості. Але таким невибірково взятим минулим неможливо жити: його можна лише "відвідати" так, як ми інколи відвідуємо музеї, щоби винести з них наші, знов-таки, завжди й неминуче вибіркові враження.

Об'єднати ці три ставлення до історії в якесь одне, або якимось чином перевершити їхні принципові розбіжності, абсолютно неможливо.

Причина цього в тому, що я назвав би пірамідою історичної свідомості. Закон її побудови простий: що більше людей поділяють спільну пам'ять про якусь історичну постать чи подію, то біднішим і вибірковішим є набір історичних фактів, який вони поділяють.

І навпаки: що багатшою є ваша історична пам'ять про це явище, то менше людей можуть не те що поділяти ваше бачення, а й взагалі розглядати історію цього явища на одному з вами рівні.

Це означає, що "антикварна історія" як сховище історичних фактів у їхній максимальній повноті завжди буде справою небагатьох.

Витягуючи з цього сховища "найактуальніші" факти для (відносно) масової свідомості, ми завжди працюємо в режимі або монументальної, або критичної історії; ми підбираємо факти з метою або надихнути, або засудити, і лише дуже зрідка з метою збалансувати "плюси та мінуси" в режимі, близькому до "50 на 50".

Але пам'ять про нещодавнє історичне минуле не працює в цьому останньому режимі практично ніколи.

Яскравою ілюстрацією цього є колективна пам'ять різних європейських народів про їхнє минуле часів Другої світової війни. Нагадаю лише кілька показових прикладів.

Французи пам'ятають своє минуле тих часів у режимі "монументальної історії".

Якщо повірити їхній колективній пам'яті, то може скластися враження, що чи не 90% французів за часів німецької окупації були в русі опору – тоді як насправді їхня абсолютна більшість, навпаки, так чи інакше пристосувалася до окупаційного режиму (нагадаю: легітимізованого абсолютно легітимним, законно сформованим французьким урядом).

Напевно, найпослідовнішим прибічником цього радикального зсуву історичної пам'яті був генерал де Голль. Він у першому ж своєму виступі в ролі політика на французькій землі – в Байо, 14 червня 1944 року, лише за тиждень після висадки союзників у Нормандії – привітав членів міської провішистської адміністрації і тамтешніх містян так, як ніби вони всі були загоном макі, а він, їхній командир і вождь, мав легітимну владу віддавати їм накази.

Шарль де Голль
Шарль де Голль

Не те, щоб де Голль не бачив реальної історичної Франції; але в цій та подальших своїх промовах він свідомо й послідовно змальовував ту неіснуючу (в описаних ним масштабах) Францію найближчого минулого, в яку теперішня Франція мала повірити як в себе, щоби відродитися як нація й вибороти собі гідне майбутнє. Великою мірою цей проект вдався.

Німці, навпаки, пам'ятають своє минуле тих часів у режимі "критичної історії". Але без парадоксу не обійшлося й тут: в історичній свідомості німців це минуле закарбувалося як спершу безпрецедентні у світовій історії злочини, а потім безпрецедентна у світовій історії глибина і повнота покаяння за ці злочини.

Саме тому німці так затято опираються порівнянням Путіна з Гітлером: адже наявність другого історичного прецеденту загрожує позбавити німецький народ самопроголошеного неофіційного титулу чемпіонів світу в комбінованому виді "злочин і покаяння".

Тому німці оберігають унікальність нацистських злочинів так само ревно, як ізраїльтяни оберігають унікальність Голокосту як геноциду: там під загрозою опиняється статус чемпіонів світу з покаяння, а тут – чемпіонів світу з національного страждання.

Поляки теж, як і французи, пам'ятають своє минуле тих часів майже виключно в режимі "монументальної історії", натомість минуле своїх сусідів-українців – майже виключно в режимі "критичної історії".

Тому про єврейський погром 1941 року у вже-не-польському Львові поляки – на моє суб'єктивне враження – пам'ятають краще і згадують про нього частіше (знов-таки, в контексті "антибандерівського" дискурсу), ніж про єврейські погроми у Польщі 1945-46 років.

Основною причиною останніх було досить масове небажання поляків повертати вцілілим в Голокості євреям їхнє вже привласнене поляками майно. Внаслідок цього, за свідченням Тоні Джадта /Postwar, 2005, c. 24/, лише протягом трьох місяців, з липня по вересень 1946 року, більше 63 тисяч євреїв були змушені мігрувати з рідної для них Польщі… до Німеччини.

Можливо, все це звучить цинічно. Але воно ні на йоту не цинічніше, ніж колективна історична пам'ять працює насправді. Просто не треба забувати мудре спостереження Ніцше, що людству – і окремим народам – для виживання однаково необхідно пам'ятати й забувати.

А також, додам від себе, яскраво пам'ятати одне (зі знаком "плюс" чи "мінус"), а інше, навпаки, виводити в тінь чи на маргінеси масової історичної свідомості.

Накладаючи цей загальний опис будови історичної свідомості на сучасні дискусії про Бандеру, ми легко доходимо низки важливих висновків.

1. Пам'ять про Бандеру розвивалася й розвиватиметься паралельно в трьох режимах, які принципово не зводяться до спільного знаменника: монументальної, антикварної та критичної історії.

При цьому антикварна історія – в усій доступній повноті наявних фактів – була й залишатиметься справою небагатьох. Що популярнішим є той чи інший наратив про Бандеру, то він вибірковіший, то більше в ньому проступає неминуче тяжіння до монументальної або критичної історії.

2. Колективну пам'ять про Бандеру в українців та поляків також ніколи не буде зведено до одного спільного знаменника.

Так само не буде зведено до спільного знаменника пам'ять про Бандеру навіть професійних істориків, переконання яких тяжіють, відповідно, до українського націєтворення і державотворення (тут завжди переважатиме монументальна історія), і до західного ліволіберального антифашистського наративу (тут завжди переважатиме критична історія).

Покращити взаєморозуміння власних розбіжностей тут можливо, натомість усунути їх – в жодному разі.

3. Західні ліволіберальні історики (на кшталт Джона-Пола Хімки, Пера Андерса Рудлінга чи Ґжеґожа Россолінські-Лібе) припускаються некоректного й маніпулятивного змішування контекстів, коли намагаються накинути своє бачення Бандери, ОУН і УПА в контексті "критичної історії" європейських праворадикальних рухів сьогоднішнім українцям, які саме зараз як ніколи раніше потребують постаті Бандери в контексті української національної "монументальної історії".

4. Але й українським історикам марно було б очікувати, що західна публіка – не кажучи вже про цих професійних "істориків-антифашистів" – масово пристане на нині панівний український погляд на Бандеру.

В кращому разі частина цієї публіки може до певної міри зрозуміти, чому ми дивимося на Бандеру саме так, як ми робимо це сьогодні.

5. Тому український дискурс про Бандеру для західної аудиторії потрібно вести одразу щонайменше на двох різних рівнях.

Для тих, хто бажає розібратися в ситуації якомога докладніше (а таких ніколи не буде багато), потрібно мати пропозицію на рівні "антикварної історії": ось максимум доступних фактів, а висновки робіть самі; якщо ж прибічники "критичної історії Бандери" одні факти вам не повідомили, а інші повідомили бездоказово, то ось вам спростування, а ось додаткова інформація для роздумів.

Для тих же, кому ця інформація може трапитися на очі лише як периферійна, найголовніше – донести самий факт того, що Бандера, розглянутий в "антикварному", "критичному" та "монументальному" ключі – це навіть не два, а три різних Степана Бандери, і українці для свого виживання як нації зараз доконечно потребують саме останнього з них.

Гадаю, в межах цих двох паралельних дискурсів знайдеться корисна робота і Володимиру В'ятровичу, і Ярославу Грицаку.

6. Обидві нещодавні статті про Бандеру в Le Monde доносять до французьких читачів саме цю ідею про "різних Бандер" (плюс набір базових фактів з життя Бандери і поширених оцінок його постаті, які журналісти не дуже успішно намагалися збалансувати в режимі "ось мінуси, ось плюси, а ось історичні паралелі та пояснювальні обставини"). Тому особисто я не маю принципових заперечень ні проти цих статей загалом, ні проти наведеної в одній з них тези Ярослава Грицака, що Бандера як "історична постать і пам'ять про нього – це два різних явища. Бандеру [в сьогоднішній Україні масово] розглядають виключно як символ боротьби України проти Росії та символ антирадянського опору" ("…la figure historique et sa mémoire sont deux phénomènes différents. Bandera est considéré exclusivement comme un symbole du combat de l'Ukraine contre la Russie, et un symbole de résistance antisoviétique").

Я не те що не збираюся сперечатися з цією тезою – я, з вищеописаних причин, готовий під нею підписатися. І якщо вона лунає для масової західної аудиторії, я б навіть не додавав до неї жодних уточнень чи застережень.

7. Так само я цілком погоджуюся зі щойно висловленими в цій же дискусії спостереженнями Вахтанга Кіпіані: "Національних героїв шанують не за вчинки, а за відомий конкретному поколінню образ цих вчинків". Тож у цьому конкретному прикладі український загал, героїзуючи Бандеру, "справді не знає реального Бандеру".

Але, виходячи з принципового незбігу антикварної та монументальної історії, цілком нормальною є ситуація, коли "глорифікація частиною суспільства національного героя Степана Бандери та наукове, спокійне, "без гніву і пристрасті" дослідження всіх аспектів його життя і діяльності – не суперечать одне одному". От власне.

8. І нарешті про головне. Батько наш Бандера… (співає)








Ярослав Пронюткін: Тут спочиватимуть наші герої: хто має право бути похованим на головному Меморіалі країни?

Національне військове меморіальне кладовище — це меморіал на багато років вперед. За всіма прогнозами поховання тут можуть відбуватися протягом наступних 40-50-ти і більше років. Меморіал призначений винятково для військовослужбовців — тих, які загинули в бою під час цієї війни, та тих, які мали видатні заслуги перед батьківщиною, та покинуть цей світ через дуже багато років.

Зоя Казанжи: Винні мають бути покарані

Володимира Вакуленка, українського письменника вбили росіяни. Дата його загибелі достеменно невідома. Ймовірніше, це сталося між 24 березня та 12 травня 2022 року. Після того, як Ізюм звільнили ЗСУ, у місті виявили масове поховання – понад 400 тіл. Під номером 319 було тіло Володимира Вакуленка.

Євген Гомонюк: Французькі скульптури у Миколаєві

Що спільного між найстарішим міським театром, Аркасівським сквером і зоопарком у Миколаєві? Власне французький слід. Всіх їх об’єднує художня французька ливарня Валь Д'Осне з головним салоном в Парижі, чия продукція в різні часи прикрашала ці три локації. Мова йде про п’ять найвідоміших в Миколаєві декоративних садових чавунних скульптур. Одна з них, на жаль, була втрачена ще у 1990-ті роки, інші чотири можна побачити і сьогодні.

Юрій Рудницький: Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше

22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.