«Поводить себе так, наче поставив "Клеопатру"»…

За офіційною версією Сергій Параджанов народився 9 січня, у Тбілісі, 99 років тому. Хоча, завдяки родині Івана Дзюби та Роману Балаяну, знаю: насправді трапилось це на два місяці раніше, 9 листопада 1923-го… У ті часи не поспішали реєструвати дитинку - хай піддужчає, це по-перше, а, по-друге, коли йдеться про хлопця - до армії закличуть на рік пізніше…

 

За офіційною версією Сергій Параджанов народився 9 січня, у Тбілісі, 99 роки тому. Хоча, завдяки родині Івана Дзюби та Роману Балаяну, знаю: насправді трапилось це на два місяці раніше, 9 листопада 1923-го… У ті часи не поспішали реєструвати дитинку - хай піддужчає, це по-перше, а, по-друге, коли йдеться про хлопця - до армії закличуть на рік пізніше…

Одначе ж за паспортом саме сьогодні відзначається 99-й день народження одного із геніїв кіно, та й загалом пластичних мистецтв.

Цього дня Світлана Іванівна Щербатюк, дружина митця (попри розлучення вони назавжди, посутньо, лишалися і лишаються подружньою парою), приймала гостей у своїй квартирі на вулиці Пирогова.

Немає вже ні Світлани Іванівни, ні їхнього сина, Сурена Параджанова. На превеликий жаль, не вдалося зберегти ту квартиру… Пішов з життя і директор музею Параджанова в Єревані Завен Саркисян.

Як добре, що у Києві є Олена Оганесян (вона є головою Вірменського товариства культурних зв'язків Вірменії та України"), зусиллями якої створено, на громадських засадах, хай і невеликий, але інформативно-виразний музей Параджанова.

Уперше побачив я Параджанова на Байковому цвинтарі, у вересні 1987-го – біля могили Івана Миколайчука. Відзначали 40 днів по смерті актора і режисера.

Параджанов виник посеред гурту людей й одразу постав центром його. Ніби магніт, навколо якого виструнчились металеві опилки.

Він роззирнувся, побачив неподалік могильний пам'ятник з написом "Сирота", обняв той камінь і загукав: "Где фотографы? Фотографируй – сирота Параджанов!".

Нині усі ми почуваємось по-сирітськи. Хоча сам митець не дає приводів для песимізму - його творчість, його біографічна, персональна міфологія, яку він так натхненно творив за життя, покликують світлі моцартівські емоції.

Один із визначальних образів, продукованих Параджановим, - Геній.

Коли я став навчатися в Києві, у кінці 1960-х, слівце "геній" (в літературно-кінематографічному середовищі) було в ходу. У нас, у студентів-філологів, так само.

Усі ділилися на дві категорії, обидві на букву "Г" - або ти Геній, або г…но. Пізніше з'ясувалось: автором такої "категоріальної сітки" був якраз Параджанов.

Був такий журналіст і письменник Петро Лубенський (псевдонім, сам був із Лубен). За його сценарієм Параджанов поставив фільм "Перший парубок" (1958).

Так от, порівняно недавно в газеті 1956 року я прочитав інтерв'ю з Лубенським. Він оповів, як посеред кіностудії імені Довженка його перестрів чоловік кавказької зовнішності і почав знайомитись: "Параджанов. Единственный гений на этой паршивой студии!"

Хоча ж надто відомо – стрічки режисера, зняті до "Тіней забутих предків", жодних асоціацій з чимось "геніальним" не викликали.

Одначе це не надто бентежило Параджанова - він почувався генієм, родовід свій - генія - вів від Олександра Довженка, і коли йому виповнилось 40 років, зірки зійшлися правильно: після "Тіней забутих предків" сумніви щодо якості Параджановських талантів щезли.

Втім, і пізніше геніальним Параджанова вважали не всі. Кажуть, що коли Андрєй Тарковський сказав сестрі Параджанова, що її брат геній, вона відповіла: "Який він геній? Знімає діафільми, а поводить себе так, наче поставив "Клеопатру"…

"Діафільми" мабуть тому, що зняте Параджановим після "Тіней забутих предків" виглядає, у плані технології, як послідовність довгих статичних кадрів…

 

Якось вів я вечір у Будинку кіно. Потому підійшла до мене знайома, музикознавець, і сказала:

"Знаєш, у нас, в Спілці композиторів, слово "геній" практично не вживається. Хоч видатні композитори є, як ти знаєш. У вас же тільки упродовж цього вечора слово "геній" я почула щонайменше 20 разів".

"Це тому, - відповів я, - що у вас не було Параджанова, а відтак немає традиції високої, і натхненної, класифікації митців і творів".

Коли я почав готувати, разом з Марічкою Миколайчук, книгу текстів Івана Миколайчука і так само текстів про нього, я побажав зробити інтерв'ю з Параджановим. Сам посоромився, та й непросто було.

Попросив записати таку розмову Юрія Іллєнка, він одразу погодився. Через пару місяців Юрій Герасимович передав мені машинопис такої розмови.

В ній, посеред іншого, Параджанов говорив про те, що творче життя Миколайчука було дуже драматичне; причину цього вбачав у тому, що уже в першій своїй ролі, у "Тінях…", він головою уперся в мистецьку "стелю".

Куди було далі розвиватися? Цілком можливо, що режисер тим самим порівнював із своєю біографією – він-то, Параджанов, до свого першого, справді видатного успіху, йшов майже десять років…

Коли Параджанов помер, тодішній голова Спілки кінематографістів України Михайло Бєліков (я необережно потрапив в поле його зору) сказав: "Сергію, ви у нас літератор, от і напишіть некролог".

Я ніколи в цьому специфічному жанрі не писав, і погодився тільки тому, що треба було зробити швидко, а напохваті справді нікого.

Здається, вийшло непогано, потому до мене вже зверталися як мало не до фахівця жанру… Років через п'ять на книжковому прилавку побачив щойно видану "Історію Української культури".

Гортаю, дивлюся, що там про кіно пишуть? О, про Параджанова… Гм, щось знайоме. Ба, та це ж мій некролог. Тільки без траурних віньєток і підписів, звичайно.

Отак вона пишеться, незрідка, історія – монтується "з некрологів". Хоча саме так не хочеться: адже живі люди творили живе мистецтво.

Давайте думати про кіно, про мистецтво, життя загалом, не в жанрі некрологу. Особливо сьогодні, в день, коли ми згадуємо веселого, карнавального, ренесансного генія Сергія Параджанова!

За рік - столітній ювілей!

Теми

Марина Траттнер: З днем народження, Ваше Величносте!

17 червня - день народження шведського короля Карла ХІІ - великого друга і протектора України. В Швеції його формально не прийнято любити. Тому, що він воював, і після його правління та завершення Великої Північної війни, Швеція втратила значну кількість територій. Він витрачав багато коштів на війну. В Швеції його день народження святкують деякі представники «правих радикальних сил».

Уляна Стельмашова : Чекісти знали про нього все, а українці майже нічого: уперше видана цілісна біографія Івана Вовчука – заступника Бандери

Іван Вовчук був одним з найвпливовіших членів ОУН в Україні та в США. Це постать, яка не вкладається у «шаблони»: займав одні з найвищих посад в ОУН, хоча і був родом зі Сходу України. Це заступник Степана Бандери, який отримав найвищу нагороду Держави Ізраїль – «Праведник народів світу». Він врятував єврейську сім’ю, ризикуючи власним життям: німці за таке розстрілювали на місці.

Геннадій Іванущенко: Замість квітів на могилу Любомира Наконечного

Пішов з життя Любомир Наконечний. Син зв'язкової УПА, яка відсиділа немалий термін в совєтських концтаборах. Його обраниця виявилася працівницею КГБ, яка виконувала завдання. Його не відправили на заслання, просто запроторили до психлікарні. Постійно кололи якісь препарати. Такі, що голова йшла обертом і не міг підвестися з ліжка. Вбивали волю… Так працювала каральна медицина в СССР.

Олександр Карпюк: Офіцер нової формації

10 червня командувачем Сил безпілотних систем призначили полковника Вадима Сухаревського. Чесно сказати, кращої кандидатури в питанні розвитку безпілотних систем я не знаю. Ця людина зараз пише нашу історію, яка буде закладати базу у розуміння сучасних військових конфліктів.