«Поводить себе так, наче поставив "Клеопатру"»…

За офіційною версією Сергій Параджанов народився 9 січня, у Тбілісі, 99 роки тому. Хоча, завдяки родині Івана Дзюби та Роману Балаяну, знаю: насправді трапилось це на два місяці раніше, 9 листопада 1923-го… У ті часи не поспішали реєструвати дитинку - хай піддужчає, це по-перше, а, по-друге, коли йдеться про хлопця - до армії закличуть на рік пізніше…

Одначе ж за паспортом саме сьогодні відзначається 99-й день народження одного із геніїв кіно, та й загалом пластичних мистецтв.

Цього дня Світлана Іванівна Щербатюк, дружина митця (попри розлучення вони назавжди, посутньо, лишалися і лишаються подружньою парою), приймала гостей у своїй квартирі на вулиці Пирогова.

Немає вже ні Світлани Іванівни, ні їхнього сина, Сурена Параджанова. На превеликий жаль, не вдалося зберегти ту квартиру… Пішов з життя і директор музею Параджанова в Єревані Завен Саркисян.

Як добре, що у Києві є Олена Оганесян (вона є головою Вірменського товариства культурних зв'язків Вірменії та України"), зусиллями якої створено, на громадських засадах, хай і невеликий, але інформативно-виразний музей Параджанова.

Уперше побачив я Параджанова на Байковому цвинтарі, у вересні 1987-го – біля могили Івана Миколайчука. Відзначали 40 днів по смерті актора і режисера.

Параджанов виник посеред гурту людей й одразу постав центром його. Ніби магніт, навколо якого виструнчились металеві опилки.

Він роззирнувся, побачив неподалік могильний пам'ятник з написом "Сирота", обняв той камінь і загукав: "Где фотографы? Фотографируй – сирота Параджанов!".

Нині усі ми почуваємось по-сирітськи. Хоча сам митець не дає приводів для песимізму - його творчість, його біографічна, персональна міфологія, яку він так натхненно творив за життя, покликують світлі моцартівські емоції.

Один із визначальних образів, продукованих Параджановим, - Геній.

Коли я став навчатися в Києві, у кінці 1960-х, слівце "геній" (в літературно-кінематографічному середовищі) було в ходу. У нас, у студентів-філологів, так само.

Усі ділилися на дві категорії, обидві на букву "Г" - або ти Геній, або г…но. Пізніше з'ясувалось: автором такої "категоріальної сітки" був якраз Параджанов.

Був такий журналіст і письменник Петро Лубенський (псевдонім, сам був із Лубен). За його сценарієм Параджанов поставив фільм "Перший парубок" (1958).

Так от, порівняно недавно в газеті 1956 року я прочитав інтерв'ю з Лубенським. Він оповів, як посеред кіностудії імені Довженка його перестрів чоловік кавказької зовнішності і почав знайомитись: "Параджанов. Единственный гений на этой паршивой студии!"

Хоча ж надто відомо – стрічки режисера, зняті до "Тіней забутих предків", жодних асоціацій з чимось "геніальним" не викликали.

Одначе це не надто бентежило Параджанова - він почувався генієм, родовід свій - генія - вів від Олександра Довженка, і коли йому виповнилось 40 років, зірки зійшлися правильно: після "Тіней забутих предків" сумніви щодо якості Параджановських талантів щезли.

Втім, і пізніше геніальним Параджанова вважали не всі. Кажуть, що коли Андрєй Тарковський сказав сестрі Параджанова, що її брат геній, вона відповіла: "Який він геній? Знімає діафільми, а поводить себе так, наче поставив "Клеопатру"…

"Діафільми" мабуть тому, що зняте Параджановим після "Тіней забутих предків" виглядає, у плані технології, як послідовність довгих статичних кадрів…

Якось вів я вечір у Будинку кіно. Потому підійшла до мене знайома, музикознавець, і сказала:

"Знаєш, у нас, в Спілці композиторів, слово "геній" практично не вживається. Хоч видатні композитори є, як ти знаєш. У вас же тільки упродовж цього вечора слово "геній" я почула щонайменше 20 разів".

"Це тому, - відповів я, - що у вас не було Параджанова, а відтак немає традиції високої, і натхненної, класифікації митців і творів".

Коли я почав готувати, разом з Марічкою Миколайчук, книгу текстів Івана Миколайчука і так само текстів про нього, я побажав зробити інтерв'ю з Параджановим. Сам посоромився, та й непросто було.

Попросив записати таку розмову Юрія Іллєнка, він одразу погодився. Через пару місяців Юрій Герасимович передав мені машинопис такої розмови.

В ній, посеред іншого, Параджанов говорив про те, що творче життя Миколайчука було дуже драматичне; причину цього вбачав у тому, що уже в першій своїй ролі, у "Тінях…", він головою уперся в мистецьку "стелю".

Куди було далі розвиватися? Цілком можливо, що режисер тим самим порівнював із своєю біографією – він-то, Параджанов, до свого першого, справді видатного успіху, йшов майже десять років…

Коли Параджанов помер, тодішній голова Спілки кінематографістів України Михайло Бєліков (я необережно потрапив в поле його зору) сказав: "Сергію, ви у нас літератор, от і напишіть некролог".

Я ніколи в цьому специфічному жанрі не писав, і погодився тільки тому, що треба було зробити швидко, а напохваті справді нікого.

Здається, вийшло непогано, потому до мене вже зверталися як мало не до фахівця жанру… Років через п'ять на книжковому прилавку побачив щойно видану "Історію Української культури".

Гортаю, дивлюся, що там про кіно пишуть? О, про Параджанова… Гм, щось знайоме. Ба, та це ж мій некролог. Тільки без траурних віньєток і підписів, звичайно.

Отак вона пишеться, незрідка, історія – монтується "з некрологів". Хоча саме так не хочеться: адже живі люди творили живе мистецтво.

Давайте думати про кіно, про мистецтво, життя загалом, не в жанрі некрологу. Особливо сьогодні, в день, коли ми згадуємо веселого, карнавального, ренесансного генія Сергія Параджанова!

За рік - столітній ювілей!