Нація перед обличчям вічності

Чи відчуваєте ви значимість нинішнього історичного моменту? Всю його невимовну величність та трагічну невідворотність? Якщо ні, то мусите відчути! Теперішня війна, це не просто чергове мілітарне протистояння, яких в історії України була незліченна кількість.Вперше ми ведемо війну, до якої прикута увага всього світу. І результат якої буде справді поворотним пунктом цілої світової історії, як ІІ Пунічна, Тридцятирічна чи обидві Світові

 

Чи відчуваєте ви значимість нинішнього історичного моменту? Всю його невимовну величність та трагічну невідворотність? Якщо ні, то мусите відчути! Теперішня війна, це не просто чергове мілітарне протистояння, яких в історії України була незліченна кількість.

Вперше ми ведемо війну, до якої прикута увага всього світу. І результат якої буде справді поворотним пунктом цілої світової історії, як ІІ Пунічна, Тридцятирічна чи обидві Світові.

За всю нашу пребагату історію таке з нами трапляється вперше. І річ не лише в тому, що в цій війні вирішується саме наше право на існування як Нації. Для нас вирішується значно більше – як саме викарбується в світовій історії пам'ять про Україну.

У нашого народу багато було славних перемог і героїчних чинів, але вперше нам випав шанс назавжди вписати своє ім'я на скрижалі головних подій світової історії.

Попри те, що нам у поміч стали всі країни Цивілізації, боротьбу з екзестенційним злом ми ведемо самотужки, власними кров'ю і життями. Лише від нашої рішучості й незламності залежить, які ідеали та смисли будуть визначати майбутнє людства в найближчі століття.

Наші перемоги стануть в один ряд із Каннами, Гавгамелами, Лас-Навас-де-Толоса, Віднем та Аустерліцем. Наші полководці мають всі шанси зайняти місце поруч із Александром, Цезарем, Карлом, Фрідріхом, Наполеоном.

Все це буде. І буде скоро. Є лише одна умова. Ми маємо не просто перемогти. Наша звитяга має бути чистою і бездоганною. Кожний наш вчинок, кожний крок на шляху до мети має нести відбиток шляхетністі й величі. Здобуваючи результат ми не маємо заплямувати себе негідною поведінкою та безглуздим розбратом, малодушними хитаннями та сумнівними компромісами.

Українська сторінка книги Буття може стати неперевершеним зразком благородства, жертовности й волелюбности.

Вічність дивиться на нас. Це вартує того аби здійснити неможливе.

Теми

Олексій Мустафін: Негус власною волею. Бурхливе життя Теводроса II

Коли у квітні 1868 року британські вояки здобули штурмом гірську фортецю Мекдела – резиденцію ефіопського негуса (або ж імператора) Теводроса II, вони знайшли володаря вже мертвим. І кинулися розривати його одяг на сувеніри. Зупинив ганебне видовище командувач Роберт Нейпір. Який наказав приставити до тіла надійну охорону. Поховали Теводроса II з повагою до його імператорського статусу.

Олександр Алфьоров: Фонтан замість пам'яті

Місце, де влада Києва бачить фонтан – це центр Столиці, це серце України. Відповідальність тут – неймовірна. Кожне подібне місце в Києві має бути гармонійно вписане у загальну концепцію! А не затикане нейтральністю, яка в сучасних умовах дорівнює безвідповідальності та, насправді, потуранню окупанту, який дуже прагне от цієї мовчазної та сірої України.

Олексій Мустафін: Пророк на ім'я Мані. Примхлива доля засновника "світової єресі"

9 квітня 243 року перський цар Шапур I – той самий, якому згодом вдалося вперше взяти в полон римського імператора, – прийняв у своєму палаці та вислухав мандрівного проповідника Сураїка, сина Фартака. Той познайомив володаря із своїм вченням – основи якого, за його власними словами, відкрив йому сам янгол божий. Цар був настільки вражений розповіддю, що видав Сураїку охоронну грамоту і дозволив вільно проповідувати в своїх володіннях.

Ярослав Пронюткін: Символічне місце пам’яті: кенотафи як традиція, державна практика і механізм вшанування на Національному військовому меморіальному кладовищі

У традиції українського війська від княжої доби до козацького періоду існували різні форми символічного вшанування загиблих, зокрема встановлення хрестів, курганів пам'яті, пам'ятних знаків на місцях боїв або в рідних громадах. Саме ця традиція сьогодні отримує сучасне державне втілення у формі кенотафів – символічних місць пам'яті для тих Захисників і Захисниць України, чиї тіла не були повернуті, або місце поховання яких залишається невідомим.