Помилка Путіна (продовження)
"12:45, субота 12 березня, Северинівка. Живі. Дивом принесло інтернет. Світло з'являється інколи завдяки генератору, соляри є ще на кілька днів. "Гості" ще тут, вскривають будинки, шукають їсти Розбили мінометом одну з вишек мобільного зв'язку. Усіх люблю! Привіт від Мами"
"Історична правда" започатковує серію публікацій про істориків на війні. Ми публікуватимемо нотатки, що зроблені у польових умовах, у бліндажах, у шпиталях, вдома після демобілізації, в окупації і евакуації - щоб від першої особи показати усю панораму того, що пережили українці у ці місяці Війни за Незалежність. Запрошуємо колег-істориків надсилати нам свої тексти.
Початок розповіді у публікації "Перед 24 лютого 2022 року"
Не пам'ятаю, що я в той момент робив. Здається, перечитував книжку спогадів, які торік допомагав записати Володимиру Філенку.
Я привіз ту книжку разом із іншими, щоб працювати над власною книжкою – "Як українці зруйнували Імперію Зла" про проголошення незалежності України. У цей момент якось особливо агресивно постукали у двері.
Вони прийшли.
Це був вже п'ятий день від того, як я вперше на власні очі побачив чужих. Цей день міг би бути останнім у житті. Але не став.
6 березня. Роман Безсмертний надсилає чергову "депешу":
– Доброго ранку! Колона пройшла повз ліс між хутором Згода і Мотижином. Далі – повз хутір Надія пішла до Карасевичового гаю. По шляху колона зупинялась і вела обстріл в різні сторони. Ночувала колона в гаю. Щойно її частина повз Сакулін сад повернулась до Вінена. Це щоденний маршрут. У колоні є установка Град і інші. Колона то сполучається, то ділиться. Маршрути дещо змінюються, але схема та ж.
– Привіт! Дякую! Ви цю інформацію передали нашим "на велику землю"?
– Не маю зв'язку.
– Зараз переправлю кому зможу…
Чергову депешу розіслав через месенджер у fb та через вайбер тим, "до кого міг дотягнутися".
Зв'язок є, але слабкий. Якимсь вітром час від часу приносить інтернет, фіксую дійсність у своєму facebook-щоденнику:
"Пост для друзів. 10:45, ми з мамою далі в Северинівці. Зв'язок поки є, електрику маємо з генератора по годинах. Сьогодні поки тихіше".
"13:20. У Северинівці "гості". Шукають їсти і курити. Рознесли місцевий магазинчик і навіщось розстріляли з автомата (десь по 11:10) генератор альтернативного постачання електрики".
"15:30 Тихо. "Гостей" поки не чути. Але не відомо, чи десь пішли, чи причаїлися".
"17:35 Северинівка. Тихо. Світла нема. Зв'язок поки є. "Гостей" не чути".
Колишній голова правління кооперативу Ігор Чавтуров вимушено кілька разів спілкується із непроханими "гостями". "Гості" агресію ніби не проявляють.
Я спіймав на вулиці нашого електрика Данила, підключили з ним наш дім до резервного генератора. Запустив котел. Будинок швидко почав нагріватися. Зарядив усе, що можна: павербанки, телефони, ліхтарі на акамуляторах.
Я рано радів. В обід окупанти розстріляли наш генератор.
7 березня.
"Пост для друзів. 14:50, понеділок 7 березня. Северинівка. Навколо бої. Важкі озброєння – далі, пару км. На території містечка було чути одиночні постріли та короткі черги. Світла і опалення нема. Але в хаті ще тепло. Раптом увімкнувся зв'язок. Пишу під звуки далекого бою з нашого імпровізованого сховку. Почав планувати відрядження в Гарвард, якщо на то буде воля Аллаха та дорогого Сергія Плохія".
Першу половину дня сидимо із Мамою у нашому імпровізованому сховку. Читати важко. Щось їсти – в рот нічого не лізе. Адреналіну в крові вже стільки, що він починає діяти як анестезія для емоцій.
Сміємося: "Щось давно ми не були у Парижі!" Дістав путівник по Парижу і читаю Мамі його вголос.
Сам намагаюся відволікти себе думками про те, що варто знайти якусь можливість поїхати на дослідницьку резиденцію дописувати книжку "Як українці зруйнували Імперію Зла". Я завжди хотів попрацювати в Гарварді, чи Стенфорді. Чому б про це не помріяти?!
Бої далі не стихають.
Раптом – повідомлення від нашого редактора з Суспільного Олексія Стукала:
– Щойно мене набрав староста. Село тупо розстрілюють з гармат. Хати горять.
– Я чую. Здається, з градів теж.
– У Бузовій повно танків. Село горить.
Олексій мешкав у сусідньому селі Бузова. Разом з частиною працівників нашого мовника він евакуювався до Львова. Туди до нього і долітали вісті з села. А він – ділився новинами зі мною. За пару днів до того Олексій переслав фото свого будинку. Будинок був вщент зруйнований. Здається, по ньому стріляли з танків.
Тоді ми обмінялися кількома повідомленнями. Олексій поділився враженнями про ситуацію навколо:
– Це надовго. Усі дороги навколо забиті розбитою технікою...
– Не факт. У мене дивні відчуття.
– Які у тебе відчуття?
– Що в Путіна закінчуються ресурси. Він же ж не розраховував на довгу кампанію.
– Але просто так він не може піти.
– Ти колись пробував нагодувати 200 000? Одна справа – коли ти плануєш кампанію на 3 дні, а інша – коли вона триває вже тиждень і жодної поставленої задачі не вдалося реалізувати. До тривалої війни вони неготові були.
– Цікаво, а хто за це все буде платити? Інфраструктура розбита як після Другої світової війни…
– Судячи з усього – конфіскують російські активи у світі. Разом із міжнародними резервами…
Раптом приходить інше повідомлення. Пише Марго: "У Єгора тато помер".
Ситуація була жахливою. Батьки нашого шваґра Єгора виїхали з Києва. Вони поїхали на дачу. У село Поташня. Це – неподалік Бородянки. Так само, як і ми, вони швидко опинилися під обстрілами. Тато Єгора у останні роки пережив кілька інсультів. Він не витримав обстрілів.
Ситуація була насправді жахливою. Мама Єгора опинилася один на один з горем. А найстрашніше: як поховати чоловіка? Без лікарської констатації смерті. Без засвідчення факту смерті поліцією. Без транспорту. Під обстрілами.
Що відчував у цей момент Єгор? Коли за два тижні до цього відійшов наш Тато, я був поруч. Я міг сказати йому останні теплі слова. Я міг тримати його за руку, закрити йому очі… А Єгор опинився за сотні кілометрів від батьків, евакуюючи дружину з дитиною.
Через пару годин Марго пише знову:
– Тата якось поховали на цвинтарі. Але без констатації смерті…
– Як промотати цю плівку вперед?!
8 березня.
Сестра напередодні надіслала карту. Там була відображена оперативна ситуація. Від Півночі Київщини, від Чорнобиля тягнулося темне щупальце. Воно дотягувалося до наших околиць: Бузова, Березівка, Северинівка, Ясногородка, Мотижин.
У Мотижині був Безсмертний. І він не виходив на зв'язок.
Я писав йому у месенджері. Але було видно, що Роман моє повідомлення не прочитав.
"Пост для друзів. 13:00, вівторок 8 березня. Северинівка. Вранці стріляли трохи менше і далі. Зараз – дещо ближче. Електрики далі нема. Зв'язок з'являється інколи. В хаті поки +17. Сонечко – це радість! Спеціальна подяка Естонії за Vana Tallinn! Арнольд Рутто, привіт тобі!"
8 березня – те іще свято. Але мені хотілося хоч якось розрадити настрій Мами. Мама то рвалася на вулицю розказати окупантам усе, що вона про них думає, то ледь не плакала від злості, проклинаючи хуйла. Треба було щось робити.
Дістав з бара лікер Vana Tallinn. Налив собі й Мамі. Настрій трохи поліпшився.
Взагалі під обстрілами їсти не хочеться. Організм настільки отруєний адреналіном і кортизолом, що жодна їжа не йде. За перші два тижні від початку повномасштабної агресії ми втратили по п'ять кілограмів ваги. У нас була купа продуктів. Але їсти не було ніяких сил. Пити хотілося. Алкоголь і кава трохи допомагали підтримувати рівень енергії.
Ввечері я запалив свічки. Знайшов гірлянду на батарейці. Відкрив пляшку проссеко та банку консервованих персиків. Взяв гітару і розважав маму цілий вечір музикою.
Я ловив себе на дуже дивній думці: наскільки наш досвід війни був подібний, але також і відрізнявся від того, про що я читав.
Мені з голови не йшла історія єврейської родини, яка переховувалася у львівській каналізації. Цю історію показала Аґнєшка Холланд у фільмі "У темряві". Наші умови були у багато разів більш комфортними попри постійну канонаду.
Наступного дня я записав у "щоденнику" на fb:
"14:25, середа 9 березня. Северинівка. Ми офіційно в окупації. Але "гостей" не видно. Вчора стріляли дещо менше і далі. Сьогодні – трохи ближче. Світла і далі нема. У хаті +15. Зв'язок часом з'являється. Але підзарядитися нема можливості. Економлю заряд. На приватні повідомлення всім відповідати не зможу. Сподіваємося на зміну оперативної ситуації".
Попри економію заряду встигаю прийняти кілька повідомлень "з великої землі".
Олексій Стукало пересилав новини з Бузової:
"Сусідка пише: "Неприємний момент. У Коліноі сестри були гості. Виламали ворота, двері в хату. Спитали чому не відкривали, бо вони гукали. Спитали чи є діти, скільки років живете тут, і чи подобається. Хотіли забрати телефони. Добре, що ми їм порадили покласти старі телефони із зарядками поряд з розеткою. А свої включати на якийсь час, а потім виключати і ховати в надійному місці. Постріляли консервацію в погребі і пішли. Це була остання крапля для нас".
Того ж дня написав фронтмен гурту "Kozak-system" Іван Леньо, який у перші ж дні після початку повномасштабного вторгнення пішов служити у поліцію: "Може бути можливість евакуюватися під збройним прикриттям. Напиши адресу і дай знати, чи тобі це потрібно?"
Проблема полягала в тому, що навколо і далі тривали дуже важкі бої. Про евакуацію навіть під збройним прикриттям не могло бути й мови.
Кожного дня, щойно з'являвся зв'язок – я намагався передати вістку друзям і близьким через пости у facebook:
"12:00, четвер 10 березня. Северинівка. "Гостей" не видно. Стріляли близько. Бої тривають в околицях кілометра. Світла і далі нема. У хаті далі +15 (придумав, як підтримувати температуру) Зв'язок часом з' являється. Але підзарядитися далі нема можливості. Економлю заряд. На приватні повідомлення всім відповідати і далі не зможу. І далі сподіваємося на щасливу зміну оперативної ситуації".
Вночі у ці дні було 8-10 градусів морозу. Мама зловтішалася: "Мерзни-мерзни, вовчий хвіст!" Було ясно, що непрохані гості мерзнуть в своїх танках та бетеерах. Але тепло також залишало і наш дім…
Почасти з міркувань світломаскування, почасти щоб максимально зменшити втрати тепла я завісив вікно темною ковдрою.
Поки час від часу хоч на пару годин вдавалося запускати генератор – я запускав котел. Десь за годину батареї в домі потроху теплішали. Водночас на плиту ставили каструлі з водою. Вони на якийсь час грали роль теплоакумуляторів. Також я вмикав тепловентилятор. Все це разом дозволяло підняти температуру у нашій вітальні-студії до комфортних 16-17 градусів.
Але електрики не було вже пару діб. І будинок повільно вистигав. Напередодні вранці було 13 градусів, а цього дня – вже 12. Найбільше я боявся, що через морози порве комунікації в будинку. Ну, і захворіти теж не хотілося.
Саме тоді я придумав, як підтримувати відносно комфортну температуру у нашому мешканні.
Розуміючи імовірність проблем із електрикою, окрім продуктів я привіз Мамі кілька великих свічок. У нас було кілька ліхтарів для свічок з Ікеа та Jysk. "А чому б цим ліхтарям не стати обігрівальним пристроєм?!" – подумав я.
У сусідів в саду стояли ще кілька таких ліхтарів. Пішов підгодовувати сусідську Муську – і приніс ті ліхтарі. Запалив свічки. Поклав термометр на стіл і кожний час перевіряв: температура росла!
Ніколи не міг подумати, що спостереження, як стовпчик термометра повільно повзе вгору, – збурюватиме у мене стільки емоцій!
Ми різко опинилися в ситуації, коли стало не вистачати найпростіших речей. Бракувало тепла. Бракувало яскравого світла. Щоб помити руки чи змити в туалеті – треба було принести зі ставка пару відер води. Питну воду належало економити. Ти мусив тепер думати, про те, як надовго вистачить наших запасів продуктів.
І тому тепер я як ніколи радів усьому тому, на що раніше не звертав уваги. Радів, що вдалося на пару градусів підняти температуру в хаті. Радів, що було з чого спекти оладки. Сонячний промінь увірвався у нашу напівтемну вітальню і збурив відчуття щасливої насолоди.
Ще кожного вечора ти бажаєш Мамі "Спокійної ночі!", маючи на увазі, щоб ніч була насправді спокійною.
Кожного вечора ми прощалися назавжди.
Бо розуміли: завтра може не бути.
11 березня я не витримав.
Усі дні після появи у котеджному містечку "гостей" я намагався не виходити на вулицю. Я міг через квартиру сусідів сходити набрати води у ставок, чи запустити котел. Але на вулицю – не виходив, намагаючись не потрапляти на очі окупантам.
А по-друге, от зустрінеш ти окупанта – що ти йому скажеш?! "Здравствуйте"?! Бажати здоров'я їм було якось нелогічно. "Привіт!" – теж звучить абсурдно: я не хочу їх вітати. Як привітатися, щоб не вітатися?
Але того дня я не витримав. Ці дні у чотирьох стінах я почувався як в ув'язненні – мені не вистачало світла та свіжого повітря. До того ж я обіцяв сусіду Михайлові з дому навпроти, що буду приглядати за їх будинком та їх черговою муською. І мені здалося, що на другому поверсі в них залишилося відчиненим вікно.
Перейшов нашу вулицю.
Михайло сказав мені, де був захований ключ від дому. Я швидко знайшов той ключ на місці. Але двері перекосило від вибухів і вони не відчинялися. Обійшов дім навколо. Задні скляні двері на терасу були відчинені. Я увійшов.
На полу були розкидані дитячі іграшки. У акваріумі кволо ворушилися рибки. Було тихо і моторошно як у кожному раптово покинутому домі.
На другому поверсі чомусь дійсно були відкриті вікна. Позакривав. Спустився. Вирішив розібратися із вхідними дверима. З середини вони прочинилися… І більше не хотіли зачинятися.
Я копирсався у замку, коли почув, що один з працівників нашого містечка – Дмитро Карєтніков розмовляє з кимсь далі по вулиці. Я підняв очі та нарахував шестеро військових. Замок і далі не піддавався…
– Местный житель? Не убегать! Руки в карманах не держать!..
Я мовчки кивнув. Ці виглядали солідно: зброя, обвіси, планшет супутникового зв'язку.
Останній з розвідувальної групи високий вусань років під 45 запитав: "Сигаретами небогат?" Я автоматично відзначив, що в нас так не говорять: короткі форми прикметників – геть нехарактерні для російськомовних українців. Ще раз махнув головою, вже заперечуючи. Вусань похнюпився і пішов далі… За кілька секунд – автоматні черги!
Від гріха подалі причинив броньовані двері та заховався за глухою стіною: спіймати рікошет не входило в мої життєві плани.
Розвідувальна група прийшла, щоб розстріляти передавачі на вишках мобільних операторів і відійшла через дамбу нашого ставку кудись в ліс.
Я повернувся до нашого дому.
Раптом – звук битого скла. Крізь щілину між шторами спальні сестри видно було, що група російських солдат розбила шибки у гостьовій кімнаті будинку іншого сусіда.
Ці солдати виглядали якось миршавенько. Вони були усі низького зросту. На відміну від добре екіпірованих, високих і доволі спортивних розвідників, ці курдуплі були вдягнені у якогось брудного відтінку зелену форму, ніби з плеча старшого брата.
Ще за кілька хвилин почувся звук мотора: в домі у Влада вони знайшли ключі від його білого мерседеса і поїхали кататися по містечку. Де б вони іще на білому мерседесі покаталися?!
Після обіду знову розпочався бій. Вибухи звучали як ніколи близько. Прямо над нашим будинком пролітали ракети. Снаряди лягали то далі, то ближче.
Раптом бахнуло так, що весь будинок підстрибнув на місці!
Годинник, що стояв у нашому сховку, зафіксував час: 16:28.
Мама розридалася: "Вибач мені! Я підставила тебе під удар! Я не могла собі уявити, що тут таке буде! Вибач мені! Я не можу собі простити, що ти ризикуєш загинути через мене тут! Вибач!.. Путін! Як я тебе ненавиджу!"
Я намагався заспокоїти Маму: "Мам, не карайся! Тут нема твого гріха: залишитися з тобою – це був мій вибір. Мій. Ти не можеш нести відповідальності за мої рішення. Мої рішення – це моя відповідальність. Заспокойся, будь ласка!"
Вибухи не стихали. Їх було чути з усіх сторін. Ближче і далі. Тихіше і гучніше. Одні звучали більш різко і сухо, інші – вибухали ніби рвуться величезні басові струни роялю.
17:00. Я далі дослухався до канонади навколо нас. Електронний годинник повільно змінював одну цифру на іншу. 17:06…
Це були найдовші 6 хвилин мого життя. Час зупинився.
У якийсь момент я усвідомив, що не маю жодних емоцій. І у мене нема жодної думки. Я просто вслухаюся у ці звуки – звуки вибухів. Власне це і було першою думкою за якийсь час: як дивно – у мене нема ані емоцій, ані думок. І у цей момент я зрозумів, що це і є Дзен: коли ти не маєш ані емоцій, ані думок.
У ці хвилини я відчув щось іще: переконання, що ми знаходимося під чиєюсь опікою. Це не був фаталізм. Просто відчуття. Глибоке переконання, що я свою місію тут іще не завершив.
Дуже дивний стан.
Мама вирішила фіксувати події у нотатнику:
"18:01 – іде бій десь за 1 км від нас.
18:30 – б'є "Град".
19:40 – тихо.
21:03 – іде бій.
21:21 – тихо.
21:26 – вибухи відносно далеко.
21:44 – 2 удари дуже близько.
21:52 – тихо.
22:00 – вибухи.
22:35 – тихо.
Путін, здохни!"
12 березня.
О 5 ранку нас знову розбудили потужні вибухи. По сьомій неподалік було чути звуки бою.
Випили кави. Я запалив наш імпровізований "свічковий камін".
Вечірнім вибухом заклинило вхідні двері у будинок. Треба, щоб хтось ззовні натиснув на двері – тоді відкриються. Наразі двері заблоковані. Вийти не виходить.
Піднімаюся на другий поверх. Вікна на сходах цілі. А за вікном – місце, куди "прилетіло". Метрів за п'ятдесят від нашого дому міна скосила вишку мобільного зв'язку. "Під корінь". Прицільно.
Ані Карєтнікова, ані Данили не видно і не чути. Перевіряти, чи вони живі – страшно. Від епіцентру вибуху до будинку наших працівників метрів двадцять.
Вирішив спочатку перевірити, чи все ок у квартирі сусідів.
Заходжу – вікна відкриті навстіж: вибухова хвиля видрала з корінням фурнітуру, а склопакети майже не постраждали. Зачиняю все. Вертаюся до себе.
Отже, здається, у той момент я перечитував книжку спогадів, які торік допомагав записати Володимиру Філенку. Я привіз ту книжку разом із іншими, щоб працювати над власною книжкою – "Як українці зруйнували Імперію Зла" про проголошення незалежності України. У цей момент якось особливо агресивно постукали у двері.
Вони прийшли.
Я встав за дверима, вагаючись: відчиняти, чи ні. Вони могли почати прострілювати замки, і вскривати квартири. Я вирішив відчинити двері. Але що сказати? Не казати ж їм – "Здравствуйтє"?!
У вічко було видно, що на другий поверх піднімаються двоє хлопців у військовій формі із зброєю.
Я максимально гучно починаю відкривати замок. Відчиняю двері: "Спокійно!" Вони спрямували зброю у мій бік.
"Чьих будете?!" – з якихось надр підсвідомості виринув старосвітський зворот, більш характерний для безкраїх просторів Сибіру. Ще й голос провалився кудись у баритональний регістр і прозвучало це з інтонаціями дворецького з серіалу "Моя прекрасна няня".
"Гості" настільки від цього "Чьих будете?" ошаліли, що дула в них з несподіванки пообвисали.
– А Ви тут живёте?
– Да, я тут живу с мамой.
– А почему вы не уехали?
– Маме много лет. Она себя очень плохо чувствовала. Боялась, что никуда не доедет.
– Да?
– Да.
– Ну, извините!
– Да, пожалуйста!
І вийшли. Здається, я ще більше ошалів від їх вибачень, ніж вони – від мого "Чьих будете?"
Принаймні, двері наші "гості" розблокували.
Я пішов провідати Данила з Карєтніковим: чи вони живі.
Заходжу в будинок наших працівників: нікого нема. І гармидер в будинку трохи більший, ніж зазвичай. Біля виходу стоять якісь сумки та ув'язані оклунки.
Вертаюся до нашого дому. Біля будинку Влада – крутяться четверо чи п'ятеро окупантів. Наставляють на мене зброю.
"Не бойтесь! Я без-о-ру-жен!" – гучно повідомляю групі чергових російських курдуплів. Ці теж чомусь усі на зріст, як середньостатистичний хоббіт.
"Чьих будете?" – вирішив я знову скористатися з свого комунікаційного винаходу.
– Сваі!
У мене було кілька варіантів коментарю на оце їх "сваі" в широкому спектрі від іронії до сарказму. Але я вирішив ці коментарі притримати. Тим більше у "гостей" вигляд був озадачений і навіть дещо збентежений. Я переходжу в наступ, врешті-решт – я тут господар:
– Спрашивайте!
– А где тут можно лопаты взять?
– А зачем вам лопаты? Окопы рыть? Окопная война в ХХІ веке? Как в Первую мировую? Как интересно!
Хтось з моїх співрозмовників трохи розгублено хмикнув – "угу!"
У цей момент до нас підтягнулися іще кілька таких самих замурзаних персонажів у російській формі.
– Ну, вы, нашли, где лопаты искать! Тут больше шансов найти газонокосилку, чем лопату. Это котеджный городок, тут огороды люди не держат в основном. А что вторая армия мира лопатами не обеспечила вас?
– Обозы отстали! – почав виправдовуватися один з представників народів Великого Степу.
– Как интересно!
Тут з іншого боку вулиці з'явився Карєтніков. А за ним – Данила. Живі.
Їм вдалося відремонтувати розстріляний генератор. Дмитро залишився поговорити зі мною і "гостями", а наш електрик побіг в будиночок. Карєтніков швидко перехопив ініціативу у спілкуванні із зайдами. Я відійшов на пару кроків і слухав ці теревені трохи здаля.
Слов'янської зовнішності серед наших співрозмовників була десь п'ята частина. Абсолютна більшість – калмики, якути, буряти, кавказці… І я себе спіймав на тому, що єдина людина, яка говорила тут російською без акценту, був я сам.
Тут знову примчав обурений Данила: "Вкрали комп та мобільник!"
Я помітив, що оклунки і торби, які раніше лежали біля дверей будиночка наших працівників, "перекочували" разом із частиною наших співрозмовників до воріт на греблю. Там і далі була помітна барикада, яку наші сусіди у нападі нестримного ентузіазму будували кілька днів тому.
– Так, а тут что, кто-то мародёрством занимается?! Сейчас же позовите командиров: я хочу понимать, что здесь происходит! – Усе це я промовляв холодним, але спокійним тоном, з виразними паузами, що підкреслювали значення кожного слова.
Усі ці хлопці навколо мали по 20-25 років. І я не міг їх сприймати інакше, як колись своїх студентів. Я "увімкнув" рольову модель "професор і двієчники".
Вони абсолютно розгубилися: хто цей чувак?!
І через рік після цих подій, я не можу до кінця збагнути, як це спрацювало. Чи вони розгубилися, бо не могли збагнути, що це за начальник тут? Чи літературна російська з рафінованими інтонаціями диктора телебачення? Хтось з друзів потім півжартома припустив, що міг зіграти архетип "білого саґіба" серед усіх цих народів Великого Степу та безкрайого Сибіру. Не розумію як, але комп Данили я в окупантів "віджав". Вони його повернули.
Того дня я знову мав можливість залишити запис у своєму інтернет-щоденнику:
"12:45, субота 12 березня, Северинівка. Живі. Дивом принесло інтернет. Світло з'являється інколи завдяки генератору, соляри є ще на кілька днів. "Гості" ще тут, вскривають будинки, шукають їсти Розбили мінометом одну з вишек мобільного зв'язку. Усіх люблю! Привіт від Мами".
Якутобуряти дійсно почали лазити по будинках сусідів. Я встав було на порозі нашого дому, показуючи, що тут є господар і заходити сюди не варто.
Якутобуряти спочатку казали, що шукають їсти. І я знову почув: "Обози отстали". Я їм намагався пояснити, що завдяки їх приходу світла нема вже два тижні. Які форми життя розвинулися за цей час у холодильниках – можна було лише здогадуватися, і тому я б їм не радив перевіряти, на що здатні ці форми життя. Лише потім зрозумів, що дарма я їм це сказав.
Потім окупанти почали лазити по домах, збираючи ковдри, простирадла і теплі речі. Багаття їм командири забороняли розпалювати – ось вони і були вимушені замотуватися у кокони з викраденої у наших сусідів постільної білизни.
А я ходив за "гостями" і намагасвя зачиняти двері і вікна у будинках сусідів, щоб ті не вихололи остаточно.
Будинку Влада поталанило "особливо". Перше, що бачила кожна наступна делегація якутобурятів, – це був його будинок. І перше, що вони робили, – це лізли через розбите вікно "на екскурсію".
Я збився з ліку, скільки "екскурсійних груп" відвідало цю видатну пам'ятку історії та архітектури. Коли туди полізла чотирнадцята, чи п'ятнадцята "екскурсія", я не витримав: "Ей! Там перед вами вже чотирнадцять екскурсій було! Що ви сподіваєтеся там побачити?!"
"Екскурсанти" мовчки сопіли і лізли в дім. Я не міг позбутися цікавості: от що іще звідти можна потягнути. За кільканадцять хвилин "екскурсанти" по черзі почали вилазити назовні. Один з них тримав у руках "трофей" – велику упаковку туалетного паперу: обози ж відстали. Засранці.
Раптом поруч знову почався бій. Засранців як вітром здуло.
Десь за дві години я побачив, як по вулиці похнюпившись шкандибали двоє. Мама назвала їх – "потєряшкі". Вигляд вони мали відповідний.
Я вийшов на вулицю. Один вже пішов на ексурсію у будинок Влада, другий безцільно бовванів на перехресті. Цих двох я вже бачив цього ж дня раніше, ще перед епізодом з компом нашого електрика. Він теж мене впізнав:
– Мы потрерялись!
– Как это?
– Ну, началась перестрелка. Наши куда-то отошли. Мы не поняли, куда… Вот.
– Как это?! У вас какая-то связь есть? Рации? Телефоны?
– Нет! Телефоны сели давно. Я последний раз жене звонил 23 февраля.
– То есть вы ничего не знаете, что вокруг происходит? Что в мире делается? Что – в России?
– Нет. А что?
На його обличчі було помітно неприховане зацікавлення. Я був вимушений провести коротку політінформацію. Макдональдс і KFC зачиняють свої мережі у Росії. Також зупиняються підприємства російського автопрому. Тоді я ще тримав у голові досить довгий список і швидко його відтворив своєму співрозмовнику. Очікується збільшення безробіття на три мільйони. Світові рейтингові агенції знизили рейтинг до переддефолтного.
– Дефолт?! – видохнув "потєряшка", – России?!
– Ну, не Украины же! Какой сейчас курс долара в России?
– Сто?
– Двести!
У ті дні рубль дійсно провалився і побив черговий антирекорд. Вся ця інформація мого співрозмовника шокувала. Він виглядав абсолютно оголомшеним.
З'ясувалося, що він народився і мешкав в Ульянівську. Що йому – 25 і він одружений.
– Что вам командование говорило перед всем этим?
– Что всё это на три дня!
Пазл склався. Я вже здогадувався. Але після цієї фрази не могло залишатися жодних сумнівів, де була найбільші помилка Путіна.
Коли я міркував над його логікою, я не міг збагнути двох речей.
Перша: як можна контролювати територію у 600 тисяч квадратних кілометрів контингентом у 200 тисяч солдат. Адже виходило, що це – по одному окупанту на три квадратних кілометри!
Друга: я не міг зрозуміти, як вони сподівалися увійти в Україну колонами. Я був переконаний, що їх просто знищать так, як басмачі в Афганістані нищили колони радянської техніки. Так і сталося в Бучі та Березівці 27 та 28 лютого…
Я вже здогадувався. Але слова ульянівського "потєряшкі" мені підтвердили це припущення. Це була очевидна очевидність, в яку я не міг повірити: Путін був переконаний, що опору не буде.
Уся ця "спецоперація" була побудована на розрахунку, що українці не чинитимуть опір!
І це було неможливо збагнути.
"Если б вы знали, как мне всё это надоело" – "потєряшка" розвів руки із зброєю та сумкою із амунцією. У цей момент з будинка Влада виліз другий вояка. Мій співрозмовник замовчав: він не був готовий далі говорити при свідках.
Почали збиратися інші солдати цього підрозділу. Бесіда продовжувалася. Якутобуряти були демотивовані і навіть ображені: тут по нам стріляють!
Я не стримався:
– А на что вы расчитывали?! Вы пришли сюда с оружием. Мы гостям всегда рады. Но в гости не приходят с оружием!
Після всіх цих бесід домовилися, що повісимо на вході наших будинків плакатики: "Тут живуть мирні люди". Пообіцяли не заходити.
Данило з Карєтніковим запустили відремонтований генератор.
За підрахунками Дмитра тих 800 літрів соляри нам мало б вистачити ледь не на місяць постійної роботи генератора. Він притяг літр молока. І попросив напекти млинців.
День закінчувався весело. З млинцями, віскі та піснями під гітару. Весь цей час генератор працював. Я тішився, що завдяки цьому вдалося добре прогріти хату.
Якимсь вітром принесло трохи інтернету. Він приніс вістку від Вахтанга: "Дорогий, буде можливість – дай знати. Два слова. Серце розривається!"
Безсмертний і далі не виходив на зв'язок. І це чимдалі більше тривожило.
Наступного дня світло і зв'язок з'явилися від самого ранку.
"08:30, неділя 13 березня, Северинівка. І далі живі. Світло вмикають на кілька годин щодня, соляра поки є. "Гості" ще тут. Вчора нагрів хату до +20 і влаштував гітарний вечір для Мами та наших технічних працівників. Усіх люблю!"
Ми рано раділи. Ввечері "гості" знову розстріляли генератор.
14 березня.
Отже, напередодні наші "гості" у Северинівці розстріляли резервний генератор і бак із солярою.
На питання "зачєм" "гості" відповіли: "Сорян, по пьяни!"
Це означало, що тепла і світла для кількох будинків із "робінзонами", вистачить на пару днів. А далі будинки, у яких навіть газові котли потребували для роботи електрики, будуть потроху "замерзати".
Ми втрьох із Дмитром і Данилом намагалися злити залишки соляри, щоб розтягнути цей ресурс і заховати ті каністри від "гостей".
Над нами було чути геть непомітний коптер. У бездонному блакитному небі – слід від ракети, яка зруйнувала будинок на Куренівці у столиці.
Вибух!
Від неспоіванки ми присіли: від нас, чи до нас!? Від нас.
Раптом почав працювати "Град". Метрів триста до нього. За ставком і посадкою. Так, цей звук справляє враження.
Вранці повз нас проходили чергові якутобуряти:
– Мы будем ваш посёлок минировать!
– Зачем?! Это что - военный объект?
– Командиры приказали.
– Передайте пламенный привет вашим командирам!
Я тоді вирішив не пояснювати двозначність цієї фрази "гостям".
Потім до мене якимсь дивом долетіли два повідомлення.
Одне – від Іван Леньо, друге – від Вахтанг Кіпіані.
Як ці повідомлення долетіли – незрозуміло: "гості" влучним мінометним пострілом знесли київстарівську вишку мобільного зв'язку біля нашого будинку. Водафонівська вишка не працювала без електрики.
"Заповідається великий бій навколо вашої Северинівки. Ховайтеся, або виїжджайте!" – попереджали і Іван, і Вахтанг.
Мабуть, подібні повідомлення отримували по своїх каналах і решта "робінзонів". Саме тоді, коли ми зливали залишки соляри під акомпанімент ворожого "Граду", прибігла сусідка: "Треба формувати колону і виїжджати!"
Вирішили, що за годину будемо вирушати.
Мама, яка опиралася цій ідеї усі попередні дні, відразу почала збиратися.
Я претворився на ходячу зосередженість: необхідний одяг, комп, документи, запас продуктів, вода, туристичний пальник, каструльки, газовий балон, ліхтарі, свічки, спальники, аптечка, рушники, шампунь... Зрозумів, що не зможу залишити тут свою нову гітару... Збори забрали хвилин 40.
За нами на сусідській машині заїхав Карєтніков. Останні мешканці Северинівки виїжджали колонною у 6 автомобілів.
Скляні двері і вікна багатьох котеджів містечка були розбиті вибуховими хвилями і "гостями".
На тротуарній плитці валялися дитячі самокати, велосипеди і якісь речі, розкидані мародерами.
Машини із розбитими вікнами.
Безлад.
Відчуття бридливості.
Наше чарівне містечко було спрофановане, осквернене вандалами.
Ми зробили коло містечком. Кілька будинків були суттєво пошкоджені обстрілами. Але нових суттєвих руйнувань ніби помітно не було. Храм дивом не постраждав.
Заїхали до сусідки. Машина, на якій приїхав Дмитро, належала її онучці. Валентина Олександрівна вмостилася на заднє сидіння разом із своїм коргі. Машина потроху перетворювалася на Ноїв ковчег.
Заїхали до інших сусідів, біля двору яких формувалася наша колона.
– Коньячку на доріжку? Гріх було відмовлятися від коньяку вінтажа 1977 року. Особливо, якщо це – твій рік народження.
Ми виїхали за декілька хвилин нашим невеличким караваном. Машини були обв'язані білими тряпками – "мирні мешканці".
Виїхали за КПП.
СТО на "дачах" було повністю знищено вибухами і вогнем.
Поруч стояли кілька спалених мікроавтобусів.
Між селом і Житомирською трасою земля і дерева були абсолютно чорними: усе, що могло горіти, було спалено.
На кілька кілометрів усе існувало лише у двох кольорах: блакитне небо над чорною до горизонту землею: ось, прийшов Мордор.
Ми повернули просто на зустрічну полосу: руху машин не було. Подекуди в кюветах лежали покинуті легковики. Відбійник був розчавлений танковими траками. Сам танк ми побачили підбитим за кількасот метрів далі.
Дорога була усіяна уламками і попелом. Серед сміття як залізничні рейки пролягала колія – слід від машин таких як і ми "робінзонів".
Для когось з них ця дорога стала дорогою життя, для інших – дорогою смерті.
Ми вирушили на Захід дорогою життя.
Інші тексти Олександра Зінченка з циклу "Завтра може не бути":
