Українці будуть чинити опір. І переможуть

Я прочитав цю книгу. І вам раджу. Вона дасть вам сили у момент, коли опускаються руки і здається, що ти зробив все і більше не можна, бо не в людських силах винести таке, і, мовляв, хай там як, але я своє вже зробив... Таких випадків у житті кожного з нас не бракує. А, якщо згадати на виклики, які породжує сусідство України з фашизоїдними режимами у Москві та Мінську – й поготів. Але ми себе недооцінюємо

 

На правах давнього приятеля Лесі Бондарук пишу цей короткий текст. Але не тільки тому, що ми давно і плідно знайомі, маємо спільні справи, реалізовані видавничі, телевізійні, лекційні та інші проєкти. А й тому, що сферою нашого зацікавлення – наукового у Лесі і журналістського з мого боку – є життя українців під владою комуністичної Росії у ХХ столітті. І, само собою, різноманітні форми спротиву, які це співжиття супроводжували. Від повстанських загонів і тотальної "лісової війни" до шістдесятницьких гуртків і Української Гельсінкської Групи. Від Волині і до Норильська, від Одеси до Тайшету, від Бахчисарая і до Соловків.

Я прочитав цю книгу. І вам раджу. Вона дасть вам сили у момент, коли опускаються руки і здається, що ти зробив все і більше не можна, бо не в людських силах винести таке, і, мовляв, хай там як, але я своє вже зробив... Таких випадків у житті кожного з нас не бракує. А, якщо згадати на виклики, які породжує сусідство України з фашизоїдними режимами у Москві та Мінську – й поготів. Але ми себе недооцінюємо.

Ми можемо набагато більше і неймовірна стійкість розуму, волі і тіла, названа авторкою "Прямостоянням" – це про найкращих з нас. Таких, на щастя, ніколи не бракувало. Просто не про всіх відомо. А історія, за влучним спостереженням дисидента Василя Овсієнка, це не тільки те, що було, а передусім – що написано.

Ці рядки я пишу в "останні хвилини миру". А саме 15 лютого 2022 року, напередодні озвученої західними розвідками ймовірної дати нападу армії Російської Федерації на Україну. Не можу знати, що буде за годину, за добу, за тиждень, за місяць чи за рік. Але, знаючи історію, можна сказати ствердно і точно – суть загарбницької, геноцидної політики Кремля відносно нашої країни точно не зміниться. Місце на карті нам дісталося давно й назавжди. Тому знання історії – це не єдині, але точно дієві ліки від проросійських ілюзій.

Більшість героїв цієї книги таких ілюзій не мали. Або позбулися їх дуже швидко. Приміром, коли совєтські "визволителі" у ході так званого "Золотого вересня" 1939 року окупували одночасно з вермахтом територію Польської республіки. Тоді кілька мільйонів українців були включені до числа громадян СССР. Як саме це відбувалося Леся Бондарук може описати і як дослідниця, і як людина. Її прадід Петро Криворучко був розстріляний у Луцьку, а реабілітований тільки нещодавно. Родина ж була депортована до Сибіру.

Історія мільйонів родин написана кров'ю і часто єдиними пам'ятками є нечисленні листи – нерідко з цензурними лакунами та кримінальні справи на пару з довідками про реабілітацію. Якої, до слова, десятки тисяч борців з московським загарбництвом й досі не дочекалися. Бо, на думку українських прокурорів – взяти зброю і боронити свій край від ворога – це злочин, який не має терміну давності.

Багато сюжетів, які Леся Бондарук зібрала під однією обкладинкою, свого часу полонили й мене. Зупинюсь лише на одній історії, найбільш важливій страшним символізмом часу, місця і задіяних у тому осіб.

Таємниця останнього соловецького етапу, який начебто був завантажений на баржу і люди разом із судном були затоплені десь у найглибших місцях Білого моря – це була легенда. Але за відсутністю фактів, які б підтверджували або спростовували саме такий фінал життя понад тисячі бранців, доводилося уявляти саме це. А потім у карельській глибинці місцевий історик Юрій Дмітрієв, а також петербурзькі "меморіальці" на чолі з колишнім політв'язнем Веніаміном Іофе в архівах ФСБ знайшли те, що повністю зруйнувало міф, який існував понад пів століття.

Правда про страту 1111 людей з табору на Соловках в урочищі Сандармох неподалік залізничної станції Мєдвєжья Гора вразила кожного, хто має серце. Для когось сам список жертв капітана Матвєєва – Курбас, Куліш, Зеров, Підмогильний, троє Крушельницьких – це постріл в саму Україну, у мрії про Відродження і культуру. Інших вразила сатанинська конвейєрна метода – один заряджає, інший стріляє. Одна людина – одна потилиця – одна яма.

"Всіх панів до 'дної ями,

Буржуїв за буржуями

Будем, будем бить!

Будем, будем бить!"

Страшне "пророцтво" Павла Тичини, який чудово знав багатьох з тих, кому він проклав дорогу до тих траншей у сосновому сандармоському лісі.

Я був двічі на Соловках і у Сандармосі. Один раз у складі невеликої групи, яка – тепер можна відкрити таємницю – не зовсім легально копала шурфи у певних місцях великого соловецького острова, де теоретично спєци з НКВД могли зробити таємні захоронення. Всі спроби не дали матеріалу для дослідження і експертизм. Отже, з високою долею ймовірності етап таки вивезли. І тут якраз Дмітрієв знайшов, за наводкою когось з "колишніх", на материку у Карелії ту саму ділянку лісу, де копання шурфів відразу дало результат. Там були поховано людей. Дуже багато.

І в цей час мені як журналісту "пощастило" опинитися у правильний час у правильному місці. Дорогою з Соловків я зайшов до офісу петербурзького "Меморіалу" випити чаю і обговорити з колегами перспективу подальших пошуків. Тут принесли пошту. Пан Іофе розкрив доволі об'ємний пакунок, як виявилося – з ФСБ (це були "ліберальні" єльцинські часи і, час від часу, було й таке), і каже – "о, тут і українцям буде цікаво!". Я попросив подивитися.

Це було саме те, що всі шукали. Списки розстріляних. Звіти капітана Матвєєва. Точна локація злочину. Архів підтвердив дані археології. Я з дозволу зробив копії. І вже в Україні зробив статтю. Саме з неї родини розстріляних і всі зацікавлені змогли дізнатися, хто саме, де і як виконав сталінський наказ щодо розправи з "врагами социалистической Родины".

Що було далі відомо. Українці протоптали стежі до Сандармоху. Певний час були навіть щорічні прощі туди на рідні нам могили. Туди їздили і вже старенькі діти в'язнів-соловчан, і дисиденти Євген Сверстюк (ще один герой цієї книги), Василь Овсієнко і молодь.

З одного боку в тому лісі дуже страшно і боляче, особливо усвідомлюючи масштаб утрат. А з іншого боку, хребет наче випростався, коли ти дивився на сосни, які проросили крізь прах наших великих, яких Москва не змогла приборкати і не знайшла іншого аргументу, ніж куля.

Куля може вбити людину. Але жодна куля не здатна знищити націю, яка чітко знає, де свій, а де чужий. Яка відкрита світу, але не ціною відмови від самої себе. Яка поважає живих і ніколи не забуває тих, на плечах яких ми стоїмо і завдяки кому ми є.

Історикиня Оксана Кісь у підзаголовку своєї книги про українок у ГУЛАГу (до слова, це теж тема цілого розділу праці Лесі) пише – "вижити значить перемогти". Українці, які складали половину всіх бранців тюремної імперії, над якою ніколи не сідало сонце, вижили. І це наша перемога. Покищо у битві, але не у війні, яка триває і буде тривати доти, доки дехто буде казати "какаяразніца", які імена носять наші вулиці.

Я б хотів, щоб українці прочитали книгу "Прямостояння. Українці в особливих таборах ГУЛАГу". Бо занурення у часи сталінсько-хрущовсьокго безправ'я актуалізує перспективу нашого знайомства з путінсько-кадировським терором. Хто знає більше про минуле – краще уявлятиме майбутнє. Попереджений – означає озброєний.

"Черкаси" будуть чинити опір" - таким слоганом відносно нещодавно супроводжувалася рекламна компанія кінофільму про початок російської агресії проти України. На мій погляд, це дуже вдала фраза. Навіть у дуже складній ситуації вона заряджає на психологічну перевагу над тим, хто бажає нам з вами смерті. І ми здатні чинити опір. Сьогодні й завжди.

Борис Ґудзяк: Владика Борис Ґудзяк про те, як професор Рудницький врятував його студентську репутацію

Професор Леонід Рудницький відійшов у вічність 8 грудня на 89 році життя.

Юрій Юзич: Перший єврей, який загинув за Україну

Давно мене зацікавила світлина із одного видання про УГА з підписом: «Українські Січові Стрільці ховають свого побратима по зброї, жида, Ю. Литвака». Хто цей стрілець-доброволець, а також коли і де його похоронили досі було загадкою. Припускав, що це сталось десь у 1919 році, коли 1-ша бригада УСС воювала в складі УГА.

Олександр Алфьоров: Звернення українських істориків, які проходять службу в ЗСУ

Звернення українських учених, які сьогодні проходять службу у Збройних Силах України, до Міжнародного комітету славістів.

Микола Княжицький: Нічого особистого, це лише політика

Українські медіа знову збурило повідомлення з Польщі. На цей раз про внесення до парламенту законопроєкту, згідно з яким каратиметься "пропагування ідеології" ОУН-б та Української Повстанської Армії. Бо саме реалізація цієї ідеології призвела до "геноциду поляків на Волині та суміжних територіях в 1943-1945 роках".