Спецпроект

Що не так з "Волинню-43"?

Цими днями в українських медіа багато інформації про заходи із вшанування жертв польсько-українського конфлікту. Більшість супроводжуються інформаційними довідками, більшість з яких повторює польські тези про те, що вбивали лише українці, тільки поляків, про те, що вбивали лише на Волині. Справжня історія складніша. Спробую пояснити, що не так у звужені до «Волинь-43», що залишається поза увагою.

 

Слово "Волинь" для українців означає одну з найгарніших частин країни, прекрасний край лісів та озер, з древньою історією, що сягає часів Русі. Зовсім іншого значення воно починає набувати для наших західних сусідів. "Волинь" (польською - чоловічого роду, з наголосом на першому складі) стає синонімом страшного злочину.

Таке сприйняття відносно нове ― йому трохи більше десяти років, але завдяки мас-медіа та політикам, воно впевнено витісняє в свідомості поляків первісне значення.

Поєднання цього слова з цифрами "43" усуває взагалі будь-який інший контекст і сприймається виключно як синонім масового вбивства, а віднедавна ще й поняття "геноцид".

Здійснити таку трансформацію виключно завдяки старанням нинішніх мас-медіа, навіть попри їх потужний вплив на формування свідомості суспільства, неможливо. "Волинь-43" - не вигадка польської чи російської пропаганди. В основі інформаційної та політичної кампанії реальна страшна історія про вбивства тисяч людей, які сталися в роки Другої світової війни.

Проте вирвана з ширшого географічного та хронологічного контексту, приправлена емоціями та політичними інтересами історія зазвучала зовсім по іншому. Фокус лише на Волині і лише 1943 році формує викривлену картину того, що відбувалося між поляками та українцями до, під час та після Другої світової війни.

Справді на Волині особливо влітку того 1943, жертвами були здебільшого поляки. Але по іншому було на Холмщині попереднього 1942 і наступного 1944, по іншому було в Галичині того ж 1944 чи в Надсяння та Лемківщині протягом 1945-1947 років. Ширший географічний і хронологічний контекст показує, що і українці, і поляки були водночас серед тих, кого вбивали і тих, хто чинили вбивства. Тому зробити поділ між катами і їх жертвами за національною ознакою не вдасться.

Ширший контекст не тільки краще показує, що сталося тоді між нашими народами, він може пояснити чому це стало можливим. Чому в роки однієї з найкривавіших воєн в історії людства, українці та поляки, які були жертвами двох тоталітарних режимів ― комуністичного та нацистського, стільки зусиль спрямували на взаємне поборювання. Чому стали можливими такі страшні вияви взаємної ненависті, між тими, хто жили поруч один одного.

Читайте докладнішу інформацію про проєкт "Ідентифікація жертв польсько-українського протистояння 1939–1947 років"

Відповідь, яку пропонують ті, хто користуються звуженим фокусом "Волинь-43" дуже проста - на зміну довоєнній ідилії співіснування двох народів приходить жахлива різня, завдяки стараннями українських націоналістів. Саме вони зуміли захопити своєю ідеологію, яка ніби від самих початків передбачала необхідність знищення поляків, тихих і спокійних назагал українців і штовхнули їх на вбивства.

Як і кожна проста відповідь на складне історичне питання ― вона хибна. І не лише тому, що годі знайти в ідеології українських націоналістів якусь особливо полонофобію, яка мала б стати основою для винищення поляків. Але й тому, що ОУН ніколи не володіла ресурсом достатнім для масової індоктринації суспільства своїми ідеями.

До, під час і після Другої світової, головним мотиваційним чинником для більшості українців, що підтримували боротьбу українських націоналістів, була в першу чергу поведінка їх супротивників ― польської, радянської чи німецької влади. Саме жорстока окупаційна політика, яка позбавляла шансів не лише на самореалізацію, а часто навіть на життя, штовхала в лави підпільників та повстанців звичайних селян, далеких до різного роду ідеологічних конструкцій. Звичайні українські селяни, донедавна далекі від будь-яких політичних процесів, були основою української нації загалом, і основою українського визвольного руху ОУН та УПА зокрема.

Люди з інших прошарків українського суспільства (інтелігенції, військової еліти), попри те, що залишалися абсолютною меншістю, зуміли задати організаційні рамки, які об'єднали цю більшість, мотивувати їх доволі абстрактною ідеєю незалежної України. Більшість учасників українського визвольного руху не знали достеменно, якою має стати держава за яку вони борються і навіть гинуть. Вона просто мала бути іншою ніж існуючі польські, радянські, чи німецькій реалії, в яких їм не було місця тому, що вони були українцями.

Якщо відважимося ширше заглянути за лаштунки "Волині-43", то побачимо ті процеси які призвели до масштабного протистояння. Адже і Перша світова війна, і перше військове зіткнення між українцями та поляками на руїнах зруйнованих цією війною імперій, і жорстока дискримінаційна політика польської влади (утиски політичних та культурних прав, "пацифікація", руйнування українських храмів) і врешті Друга світова і новий збройний конфлікт між українцями і поляками ― всі ці події, яких вистачило б на століття історії, відбулися у вкрай стиснутий хронологічний період - в тридцять років, у життя одного покоління.

Для українця-галичанина, який брав участь у антипольській акції в 1944 році, події першої українсько-польської війни 1918-1919 року були не такими уже й далекими. Це те, що відбувалося 25 років тому. Тож той самим українець міг бути учасником обох подій. Хоча очевидно більшість вояків УПА все ж були молодими людьми, які не брали участі у війні 1918-1919. Але їх прагнення реваншу за поразку батьків, було, напевно, не меншим, особливо зважаючи на пам'ять про приниження міжвоєнного періоду, в умовах яких формувалися ці молоді українці.

Якщо ми заглянемо за лаштунки "Волині 43" на ті дні які ближче до нас, то побачимо як прагнення помсти штовхало на воєнні злочини польських підпільників, які нищили українські села на Холмщині чи Галичині в 1944, чи в Надсянні наступного 1945 року. Ми зрозуміємо як нав'язаним ненависною полякам Москвою комуністам вдалося втриматися при владі в повоєнній Польщі ― ціною вирішення "українського питання".

Більше про Польсько-українське протистояння часів Другої світової війни читайте у спецпроєкті "ВОЛИНЬ 1943"

Комуністи зробили, те чого за результатами війни прагнула більшість польського суспільства, те, що до і під час війни обіцяли здійснити націоналісти ― Польщу без українців, фактично моноетнічну державу. Знищена, депортована до СРСР, розсіяна по теренах північно-західної Польщі українська спільнота, яка відігравала важливу роль у становленні держави (як це було в часи Другої Речі Посполитої ) перестала існувати.

Тож відважившись розсунути вузькі лаштунки "Волині-43" ми зможемо зрозуміти не лише причини і обставини перебігу конфлікту між українцями та поляками в минулому, ми отримаємо відповідь на питання щодо особливостей нинішніх стосунків між нашими країнами.

Проте лаштунки не лише звужують можливості огляду, вони ще й приховують від глядача дії, певних суб'єктів, які не з'являються на сцені. Так було з подіями на Волині в 1943, де за лаштунками польсько-українського протистояння активно діяли німецькі та радянські чинники, зацікавлені в поглибленні конфронтації. Так само й нині за лаштунками "Волині-43" працює російська пропаганда, спрямована на погіршення стосунків між нинішніми Україною та Польщею.

Більше про це читайте в книзі.

Юрій Юзич: Перша українська адвокатка - пластунка Віра

Нещодавно "Історична Правда" публікувала текст Івана Городинського про першу українську адвокатку. Ольгу Ельвіру Люстіґ-Ганицьку можна вважати першою українкою, яка професійно практикувала право на Галичині у 1930-х роках. Після публікації групі істориків та дослідників історії Пласту вдалося з'ясували, що Ольга Ганицька була пластункою. Відтак, дізналися звідки вона була родом, в якому середовищі зростала та як склалася її доля після Другої світової війни.

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?

Тамара Гундорова: Українознавство, Архів і нація в часи війни

11 липня відбулася церемонія відкриття the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) - KIU (Berlin) в університеті Віадріна. Публікуємо текстову версію виступу професорки Інституту літератури ім. Т.Шевченка та Прінстонського університету Тамари Гундорової про те, як нинішня війна з Росією руйнує не тільки життя багатьох українців, а й архіви, музеї та бібліотеки.

Петро Шуклінов: Це не спринт, це марафон

Згідно опитування Центру Разумкова значна частина українців підтримують початок переговорів з РФ (44%), але без виконання умов русскіх та Путіна (85%). Ми всі розуміємо, що рано чи пізно будуть перемовини. Можливо цього року, можливо через 10 років. Але прямо зараз перемовин не хоче Путін. Він продовжує вірити, що має шанс перемогти українців і вбити нас всіх. Як Гітлер в останні тижні перед смертю, він існує в межах своєї хворобливої уяви, де танкові колони наближаються до Берліну і перемагають НАТО.