Російський легіон УПА

Мабуть, усі чули про Російський добровольчий корпус і Легион Свобода России, які навесні — влітку цього року нашуміли зухвалими операціями на російській території. Ці формування з етнічних росіян виникли в складі Збройних сил України та пліч-о-пліч із ЗСУ брали участь у відбитті російської агресії проти України. Під час Другої світової війни російський національний відділ намагалися організувати і в Українській повстанській армії.

 

Мабуть, усі чули про Російський добровольчий корпус і Легион Свобода России, які навесні — влітку цього року нашуміли зухвалими операціями на російській території. Ці формування з етнічних росіян виникли в складі Збройних сил України та пліч-о-пліч із ЗСУ брали участь у відбитті російської агресії проти України.

Під час Другої світової війни російський національний відділ намагалися організувати і в Українській повстанській армії. Правда, відомості про нього дуже скупі.

Легіон ніби існував при загоні ім. Богуна групи "Турів", що дислокувався в таборі "Січ" (Свинаринський ліс на північний схід від Володимира-Волинського). Член штабу УПА-Північ Євген Татура (він же Роман Петренко, псевдо "Омелько") у спогадах писав, що російський підрозділ налічував 80 осіб, але через "постійні конфлікти" його невдовзі розформували.

До наших днів дійшла російськомовна листівка "Звернення до російських полонених", видана від імені "Російського легіону при Українській повстанській армії":

"Ми, колишні воїни Червоної армії, організували при Українській повстанській армії (УПА) російській легіон, який ставить своїм завданням боротьбу проти німецьких фашистів, а також основу для створення Російської національної держави на своїй етнографічній території. Ми закликаємо всіх російських полонених, а також російський легіон Власова переходити на бік Української повстанської армії (УПА) й приєднуватися до Російського Легіону при УПА".

 

Документ підписано серпнем 1943 року — отже цього місяця, імовірно, й почали організовувати цей підрозділ. Проте важко сказати, чи був легіон повноцінною військовою одиницею, чи радше це була узагальнювальна назва для всіх росіян при загоні. Жодних інших документів чи принаймні свідчень про цей відділ я поки ніде не знайшов. Хоча відомості про аналогічні національні підрозділи вірмен і узбезків на "Січі" підтверджуються документально.

Є, правда, дані мельниківця Григорія Стецюка про "інтернаціональний легіон" на "Січі", який складався з колишніх червоноармійців — росіян, узбеків та "азіатів". Проте його книжка "Чорні дні Волині" настільки тенденційна та сповнена перекручень, що нагадує радше антибандерівський памфлет, аніж справжні мемуари. Узбеки й вірмени мали свої окремі відділи й до росіян стосунку не мали. Відповідно, твердження Стецюка невірогідні. Жодного "інтернаціонального легіону" в загоні ім. Богуна не існувало.

Що можна ствердити напевне, це те, що в другій половині 1943 року на "Січі" була досить велика кількість колишніх червоноармійців і серед них — росіян.

Розпуск російського підрозділу загону ім. І. Богуна міг бути пов'язаний із наступними подіями. Орієнтовно на межі вересня — жовтня 1943 року Cлужба безпеки військової округи "Турів" викрила діяльність завербованих радянськими спецслужбами агентів, які діяли в повстанських республіках у Колках та на "Січі".

Інструктор політичної референтури ВО Данило Шумук ("Борис") згадував, що один із лікарів шпиталю на "Січі" розповів на допитах, що агент на псевдо "Нуль" завербував його до комуністичного підпілля. Лікар видав як своїх спільників майора Соловйова ("Солом'яного"), капітана Краснова ("Чубатого") та "старшого механіка" РСЧА. Вони мали завдання від опергрупи НКДБ "Переможці" викрадати чи вбивати націоналістичних командирів і провідників.

Про підозрілого лікаря-росіянина з колишніх військопополонених згадувала й керівник військової розвідки військового надрайону "Степ" Галина Коханська ("Орися"). Він їй упав в око на нараді штабу загону ім. Богуна в кінці серпня — на початку вересня 1943 року. Розвідниця не сумнівалася, що то — шпигун:

"Лікар цей був середнього зросту, мав гладко зачесане волосся, трохи видовжене лице. Розмовляв по-російськи. Зодягнений був у чорний мундир із сірими обшлагами, очі якогось невиразного кольору, водянисті. Тоді мене насторожило його зацікавлення дислокаціями сотень". Потім лікар кудись зник.

По завершенню слідства всіх агентів, яких було семеро, стратили. Імовірно, Соловйов і Краснов мали стосунок до керівництва "російським легіоном", а тими "постійними конфліктами", що стали причиною розпуску відділу, була діяльність агентів НКДБ. Поки це вся інформація на цю тему, яку мені вдалося віднайти.

Але історія росіян в УПА на тому не скінчилася. За даними Олега Стецишина, вони були найбільшою групою серед неукраїнців в українському визвольному русі. І до збройного націоналістичного підпілля долучалися навіть у кінці 1940-х років, коли українські націоналісти вели боротьбу лише проти комунізму та Кремля.

Наприклад, в одній зі слідчих справ мені трапився росіянин Ілля Ляшенко з Таганрога Ростовської області. У сотні "Чумака" загону "Пилявці" групи "Турів" УПА-Північ в 1944 році окрім нього ще служили росіяни чотові командири "Кулик" і "Пурхало", ройовий "Бульба", козак "Міша".

""Чумак" мені сказав, що моя російська національність не має жодного значення, що в УПА на рівні з українцями служать грузини, казахи, узбеки та інші", — свідчив Ляшенко на допиті.

У Самбірському районі сучасної Львівської області в 1944 році діяла сотня під командванням росіянина Василя Скворцова "Ведмедя", уродженця с. Михайловка, нині Железинського району Павлодарської області Казахстану.

Одним із повстанців, які 6 березня 1946 року підірвалися в криївці неподалік Стрия на Львівщині, щоб не задватися радянським міліціонерам, був росіянин Анатолій Смирнов (1919 р. н.) з Горьковської (Нижегородської) області РФ. На Підкарпатті він опинився в складі 63-го окремого будівельного колійного залізничного батальйону Радянської армії.

Ще будучи на службі почав підтримувати зв'язки з підпіллям ОУН, одружився з місцевою дівчиною. На початку 1945 року дезертирував з Радянської армії, брав участь у бойових акціях підпілля.

Історик Василь Ільницький наводить низку імен росіян, які в кінці 1940 х років співпрацювали з підпіллям Карпатського краю ОУН:

• Марія Менабде з м. Єйська Краснодарського краю РФ. Засуджена 23 березня 1946 року на 10 років концтаборів за матеріальну допомогу націоналістичному підпіллю.

• Галина Юргенс, завідувач медпункту, з Москви. Засуджена 25 травня 1949 року на 10 років позбавлення волі за те, що лікувала стрільців УПА.

• Іван Недєлін із с. Рябінка, РФ, заступник головного лікаря лікарні м. Станіслава (Івано-Франківська). 31 липня 1950 року отримав 10 років за збирання грошей для УПА.

• Микола Риков із с. Слобода Ямська Орловської області РФ, інспектор кадрів нафтопромислу с. Битків Надвірнянського району. Засдужений 6 грудня 1950 року на 25 років позбавлення волі за те, що постачав харчі членам ОУН.

• Та багато інших.

Це ще ми не враховуємо росіян зі сходу України, які долучалися до діяльності ОУН після приходу туди похідних груп у 1941—1942.

Після 1943 року національних відділів з росіян в УПА більше не пробували створювати. А от чоти й сотні з узбеків, вірмен, грузинів, азербайджанців — були.

Максим Осадчук: "Втома від війни". Що буде далі?

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.

Ігор Полуектов: Як і що писали про Україну в 1869 році?

Нашу країну тоді так і називали: "Україна" - у німецькомовній праці вченого Франца Нуоффера.

Вахтанг Кіпіані: Козацький хрест і плита

Рішенням уряду на Національне військове меморіальне кладовище буде два типи надгробків. Десь пів року тривала дискусія серед зацікавлених. Варіантів було три - тільки хрести, тільки плити, хрести і плити одночасно. Кожна з ідей мала і має своїх прибічників.

Іван Монолатій: Як коломиєць монополізував український проєкт

"З признанєм треба згадати видавничу фірму коломийського книгаря Якова Оренштайна, що як на наші теперішні обставини в Галичині є одиноким чужим чоловіком, який дає наклад на українські книжки... Здаєть ся, Коломия пережене незабаром в видавничім русі Чернівці і стане другим видавничим центром в Австрії", - писав книго- і пресознавець Галичини Іван Кревецький, підсумовуючи здобутки українського видавничого руху в 1903 році.