Остання розмова

Дві кімнати в старій п'ятиповерхівці вщерть наповнені книжками. Тут Василь Кук жив майже півстоліття. Більшість цього часу під наглядом КГБ. Між стінами, які уважно слухали та фіксували все сказане впертим антисовєтчиком. Жив із дружиною та сином, якого повернув в сімʼю із дитбудинку, куди його запроторила влада. Він не вірив цим стінам, навіть коли цієї влади не стало. В 2004, напередодні Помаранчевої революції, розмова про організацію протестів проти влади, відбувалася у ванній під гуркіт води із крану.

 
Василь Кук
galinfo.com.ua

Традиційно ми зустрічалися в маленькій квартирі пана Василя на Дарниці. Її відвідання стало обовʼязковим пунктом в наших з Яриною частих приїздах зі Львова до Києва.

Дві кімнати в старій пятиповерхівці вщерть наповнені книжками. Тут він жив майже півстоліття. Більшість цього часу під наглядом КГБ. Між стінами, які уважно слухали та фіксували все сказане впертим антисовєтчиком. Жив із дружиною та сином, якого повернув в сімʼю із дитбудинку, куди його запроторила влада.

Він не вірив цим стінам, навіть коли цієї влади не стало. В 2004, напередодні Помаранчевої революції, розмова про організацію протестів проти влади, відбувалася у ванній під гуркіт води із крану.

Зазвичай ми говорили з ним у кімнаті, сидячи за столом навпроти книжкової шафи. У ній безліч цікавих книг. Не лише історичних, багато філософії, психології, менеджменту. Не лише українською - польською, англійською, німецькою. Більшість книг із закладками і помітками олівцем. Зазвичай багато їх і на столі, але коли в хаті гості - тут принесена з кухні їжа.

Коли ці гості ми з Яриною, то це обовʼязково фірмовий борщ пана Василя, який він називав "Дніпропетровським". Бо саме в цьому місті в 1942 навчився готувати його таким особливим чином - він був значно густішим і трохи гострішим, як звичний для нас галицький варіант.

Саме за цим столом, після обовʼязкового борщу ("ні, перше поїсти, - безапеляційно наполягав господар, - з дороги ж, голодні") я й записував багато годин спогадів Кука.

З Яриною вони здебільшого обговорювали видавничі проєкти, які спільно реалізували. Хоча іноді й з нею він пригадував минуле. Причому іноді їй вдавалося завести розмову в неочікувано цікавий бік, що я шкодував про неввімкнений диктофон. З нею більше говорив про особисте, зі мною - про політику в минулому і тепер.

Василь Кук: "У мене немає орденів". Останнє інтерв'ю з командиром УПА

Доволі часто розмови переривалася телефонними дзвінками. Пан Василь натискав гучномовець на апараті і домовлявся про черговий виступ чи зустріч, якими досі, навіть після 90 було наповнене його активне життя.

Напевно саме так він зробив і тоді 24 серпня 2007 - натиснув на кнопку, аби відповісти на наше вітання. Ми дзвонили із Чигирина, бо мандрували в ці дні велосипедами до Холодного Яру.

- Вам привіт зі старої столиці, - кажу весело в трубку.

- То ви в Києві? Заходьте на борщ.

- Та ні, ми в гетьманській столиці, у Чигирині.

Домовилися, що заїдем у вересні. Планів було багато - ми закінчували великий проєкт "УПА. Історія нескорених" в якому він допомагав. Ярина взялася за видання спогадів його подруги з часів підпілля Теофілії Бзової. Обидві книги побачили світ - перша як і планували на Покрову 2007, друга наступного року.

Але пан Василь їх уже не побачив.

 
10.09.2007 Київ, Будинок вчителя

Ще тоді відповідаючи на наші вітання з Днем незалежності попри веселий настрій говорив важко - голос незвично слабкий, робив паузи, важко дихав.

Ми таки виконали обіцянку і приїхали на початку вересня в Київ до пана Василя. Але не до нього на Дарницю, а в будинок вчителя, той самий де він виступав сотні разів перед сотнями людей. Цього разу їх було більше - тисячі прийшли попрощатися з останнім командиром УПА генералом Василем Куком, який відійшов 9 вересня 2007 року.

Артем Петрик : "Міжвоєнна Литва: час та конституції"

У ХХ столітті Литва пережила драматичну історію державного будівництва: від проголошення незалежності у 1918 році – до радянської окупації, втрати суверенітету, а згодом – відновлення державності на початку 1990-х років. Усі ці етапи супроводжувалися спробами закріпити нову політичну реальність у конституційній формі. Саме тому історія литовських конституцій – не лише правова, а водночас глибоко політична, національна й символічна. Вона є свідченням боротьби за право на незалежність, самовизначення та демократію.

Олексій Мустафін: Опір як доказ. Ліга захисту прав "непоміченої" нації

"Не було, немає і бути не може" - формула, з якою влада Російської імперії відмовляла в існуванні українській мові, насправді не є унікальною в історії Східної Європи. Майже в той самий час, коли на світ з'явилися Валуєвський циркуляр та Емський указ, німецький канцлер Отто Бісмарк не менш категорично стверджував, що "не існує ніякої албанської нації".

Радомир Мокрик: "Приклад російського шовінізму"

Тепер вся ця критика Булгакова насправді не виникла на порожньому місці. Вже тоді, коли в кінці 1920-х "Дні Турбіних" ставили в московських театрах, серед діячів української культури це викликало скандал і обурення. І це дуже важливо розуміти. Зараз це не намагання "переписати історію" чи "боротися з культурою". Це фактично повернення до дискусії, яка точилася вже дослівно сто років тому.

Олексій Мустафін: Шведська Мінерва. Королева, якій свобода була миліша за владу

Зречення монархів і в наші часи трапляються не часто, а кілька століть тому кожний такий випадок здавався чимось і справді екстраординарним. Проте рішення шведської королеви Христини вважали взагалі унікальним – хоча б тому, що вона сама наполягала на "відставці"– всупереч настроям придворних та парламенту.