Як українці посміли себе захищати?!

Історія з стареньким дивізійником Ярославом Гунькою і канадським парламентом показала ще раз, не лише те, як багато в світі українофобів і яке сильне з них лоббі, але й те, як багато серед українців тих, які не знають своєї історії і ладні йти на поводу будь-якої адженди, будь чиїх інтересів, лише не своїх національних.

 

Від початку повномасштабної війни багато людей із заходу - Канади і Америки, до яких я зверталася стосовно допомоги для війська відмовляли, аргументуючи це тим, що вони війську не допомагають.

Навіть, коли йшла мова про медичне забезпечення, а не бойове. З тих самих причин більшість міжнародних і діаспорних організацій зібрані для України кошти вкладати і вкладають в гуманітарні потреби, типу щоб не підтримувати війну.

Хоч це цілковитий абсурд, бо кількість цих гуманітарних потреб зростатиме з кількістю цивільних жертв, якщо не вкладати в озброєння. Всі це знають, але так побудований сучасний світ популізму і лицимірности.

Деякі люди, в тому числі з діаспори, мені прямо казали, що вони не можуть дати на військо, бо то піде на вбивство, навіть якщо ворогів, але ж не все так однозначно, бо в українській армії багато фашистів і антисемітів. І далі по методичні для іноземних користувачів.

Те, що українські військові, волонтери, загалом, усі, хто активно задіяні в обороні Україну ( наголошу, обороні, тобто захищаються від наступу на своїй території) - нацисти і радикали для багатьох західних кіл це ні для кого не новина. Ба більше, історично так склалося, що усі наші попередні намагання себе захищати зі зброєю в руках викликали такі самі питання - як українці посміли себе захищати?!

Питання, яке лунало під час Першої Світової війни, стосовно різних українських військових формацій в часі Другої Світової війни і досі звучать. Як вони посміли себе захищати інакше, ніж їм санкціоновано- спрогнозовано-домовлено поза їх спинами?!

Історія з стареньким дивізійником Ярославом Гунькою і канадським парламентом показала ще раз, не лише те, як багато в світі українофобів і яке сильне з них лоббі, але й те, як багато серед українців тих, які не знають своєї історії і ладні йти на поводу будь-якої адженди, будь чиїх інтересів, лише не своїх національних.

Я за те, щоб називати речі своїми іменами і щоб визнавати свої історичні невдачі. Але вивчати і дискутувати складні історичні теми, визнавати свою вину, там де вона є і просто битися в груди і посипатися попелом, бо це відповідає пануючій парадигмі, бо всі від тебе того очікують - це різні речі.

Радянська, пізніше російська пропаганда працювала десятиліттями, щоб очорнити петлюрівців, ОУН-УПА, дивізійників, так само, як працює зараз над тим, щоб робити з сучасних українських захисників бандитів і ґвалтівників. Росія десятиліттями (століттями, насправді) вкладала в розпалювання українсько-польської ворожнечі, спекулюючи темою Волині, акції Вісла і т. д., десятиліттями Росія вкладала в образ будь якого українського патріота і націоналіста як нациста, антисеміта і терориста. І продовжує це робити.

Тому, перш ніж закидати кізяками себе самих, каменувати власних борців за волю - сьогоднішніх чи з минулого - потрібно задуматися, чи я дійсно знаю історію про яку йде мова, чи маю достатньо інформації, фактів і розуміння контексту, щоб це робити? Чи я не вторую чужим і часто ворожим наративами?

Яко ілюстрація - одна з найбільш відомих знимок прощання з коломийськими добровольцями, які зголосилися до Дивізії виборювати незалежність України. Цікаво, що ті усміхнені молоді люди, як і старенький ветеран Ярослав Гунька воювали з тим самим ворогом, що і наші захисники сьогодні - з російським окупантом. Можливо бодай цей факт нас змусить замислитися, а не сліпо ретранслювати дурниці?

Вахтанг Кіпіані: Козацький хрест і плита

Рішенням уряду на Національне військове меморіальне кладовище буде два типи надгробків. Десь пів року тривала дискусія серед зацікавлених. Варіантів було три - тільки хрести, тільки плити, хрести і плити одночасно. Кожна з ідей мала і має своїх прибічників.

Іван Монолатій: Як коломиєць монополізував український проєкт

"З признанєм треба згадати видавничу фірму коломийського книгаря Якова Оренштайна, що як на наші теперішні обставини в Галичині є одиноким чужим чоловіком, який дає наклад на українські книжки... Здаєть ся, Коломия пережене незабаром в видавничім русі Чернівці і стане другим видавничим центром в Австрії", - писав книго- і пресознавець Галичини Іван Кревецький, підсумовуючи здобутки українського видавничого руху в 1903 році.

Володимир В'ятрович: "Ми не можемо собі дозволити взаємного інтелектуального знищення". Володимир В'ятрович про скандал через плагіат в книзі Огієнка

Чим більше спостерігаю за дискусією довкола книги Віталія Огієнка "Голодомор. Історія неусвідомленої травми", тим більше занепокоєння вона в мене викликає. Вкотре в епіцентрі надмірно емоційної дискусії опинилася така чутлива тема як Голодомор. Надто часто вона стає полем для дуже токсичного зʼясування стосунків між їх учасниками, в яких лунають звинувачення не лише в непрофесійності, але навіть національній зраді.

Іван Городиський: Перша українська адвокатка: невідома доля Ольги Ганицької

Першою жінкою-адвокаткою вважають сербку Марію Мілутіновіч, яка в 1847 році отримала доступ до професії в Сербії. А в світі жінки почали широко ставати адвокатками з початку ХХ століття. Однак питання про першу українку-адвокатку поки можна вважати невирішеним.