Як українці посміли себе захищати?!

Історія з стареньким дивізійником Ярославом Гунькою і канадським парламентом показала ще раз, не лише те, як багато в світі українофобів і яке сильне з них лоббі, але й те, як багато серед українців тих, які не знають своєї історії і ладні йти на поводу будь-якої адженди, будь чиїх інтересів, лише не своїх національних.

 

Від початку повномасштабної війни багато людей із заходу - Канади і Америки, до яких я зверталася стосовно допомоги для війська відмовляли, аргументуючи це тим, що вони війську не допомагають.

Навіть, коли йшла мова про медичне забезпечення, а не бойове. З тих самих причин більшість міжнародних і діаспорних організацій зібрані для України кошти вкладати і вкладають в гуманітарні потреби, типу щоб не підтримувати війну.

Хоч це цілковитий абсурд, бо кількість цих гуманітарних потреб зростатиме з кількістю цивільних жертв, якщо не вкладати в озброєння. Всі це знають, але так побудований сучасний світ популізму і лицимірности.

Деякі люди, в тому числі з діаспори, мені прямо казали, що вони не можуть дати на військо, бо то піде на вбивство, навіть якщо ворогів, але ж не все так однозначно, бо в українській армії багато фашистів і антисемітів. І далі по методичні для іноземних користувачів.

Те, що українські військові, волонтери, загалом, усі, хто активно задіяні в обороні Україну ( наголошу, обороні, тобто захищаються від наступу на своїй території) - нацисти і радикали для багатьох західних кіл це ні для кого не новина. Ба більше, історично так склалося, що усі наші попередні намагання себе захищати зі зброєю в руках викликали такі самі питання - як українці посміли себе захищати?!

Питання, яке лунало під час Першої Світової війни, стосовно різних українських військових формацій в часі Другої Світової війни і досі звучать. Як вони посміли себе захищати інакше, ніж їм санкціоновано- спрогнозовано-домовлено поза їх спинами?!

Історія з стареньким дивізійником Ярославом Гунькою і канадським парламентом показала ще раз, не лише те, як багато в світі українофобів і яке сильне з них лоббі, але й те, як багато серед українців тих, які не знають своєї історії і ладні йти на поводу будь-якої адженди, будь чиїх інтересів, лише не своїх національних.

Я за те, щоб називати речі своїми іменами і щоб визнавати свої історичні невдачі. Але вивчати і дискутувати складні історичні теми, визнавати свою вину, там де вона є і просто битися в груди і посипатися попелом, бо це відповідає пануючій парадигмі, бо всі від тебе того очікують - це різні речі.

Радянська, пізніше російська пропаганда працювала десятиліттями, щоб очорнити петлюрівців, ОУН-УПА, дивізійників, так само, як працює зараз над тим, щоб робити з сучасних українських захисників бандитів і ґвалтівників. Росія десятиліттями (століттями, насправді) вкладала в розпалювання українсько-польської ворожнечі, спекулюючи темою Волині, акції Вісла і т. д., десятиліттями Росія вкладала в образ будь якого українського патріота і націоналіста як нациста, антисеміта і терориста. І продовжує це робити.

Тому, перш ніж закидати кізяками себе самих, каменувати власних борців за волю - сьогоднішніх чи з минулого - потрібно задуматися, чи я дійсно знаю історію про яку йде мова, чи маю достатньо інформації, фактів і розуміння контексту, щоб це робити? Чи я не вторую чужим і часто ворожим наративами?

Яко ілюстрація - одна з найбільш відомих знимок прощання з коломийськими добровольцями, які зголосилися до Дивізії виборювати незалежність України. Цікаво, що ті усміхнені молоді люди, як і старенький ветеран Ярослав Гунька воювали з тим самим ворогом, що і наші захисники сьогодні - з російським окупантом. Можливо бодай цей факт нас змусить замислитися, а не сліпо ретранслювати дурниці?

Катерина Тарасова: Воювати з мертвими

Воювати з мертвими - нова методичка для прихильників русского мира. Напевно, це буде прецедентом в Україні - коли сквер, названий на честь людини, яка раніше захищала інтереси Запоріжжя, потім добровільно пішла захищати Україну, буде знов перейменований.

Микола Бандрівський: Як син вихідців із Тернопільщини став мером Нью-Йорка

Едвард Коч - американський політик, юрист, кінокритик і телеведучий, який аж три каденції підряд обирався мером Нью-Йорка. Чи можемо про Едварда Коча говорити, що він - наш? До певної міри так, бо його батько і мати народилися і виросли в селі Устечко поблизу Заліщик на Тернопільщині. А в часи Першої світової війни батьки Едварда Коча емігрували до США, де він, власне, й народився у 1924 році.

Марина Траттнер: Ризикована історична місія

15 лютого в Музеї шведської армії в Стокгольмі відкрилась міжнародна виставка "Перехрестя: 1000 років спільної історії Швеції та України". На виставці можна побачити Конституцію Пилипа Орлика, документи, які є контекстом Конституції, а також карти подорожі Конституції з Бендер до Стокгольму та анімацію цієї подорожі.

Ігор Полуектов: Два роки у лавах Збройних Сил України

найменше, що мені раніше хотілось, - це хоч якось і колись бути частиною армії чи державного апарату. Все недовге життя я належав собі, був самозайнятим юристом, приватником, підприємцем, самостійником у всіх сенсах. Вільною людиною, мандрівником. Але дослідження історії, яким присвятив себе з 2014 року, підказували, що це неминуче.