Пам'яті Тараса Давидюка

3 листопада на війні з РФ загинув Тарас Давидюк з Рівного — пластун, журналіст, громадський діяч, військовий розвідник.

 
Тарас Давидюк
Facebook / Тарас Давидюк

В 2016 р., коли Тарас Давидюк вирішив піти на контракт у ЗСУ, я сказав йому, що загинути за Україну - це добре, але комусь її і будувати треба. Тарас тоді мені відповів: "Я йду в армію не вмирати, а вбивати".

Я був близьким з Тарасом Давидюком у період 2002-2006 років. Потім я переїхав жити до Києва і ми стали комунікувати рідше. Можливо, комусь буде цікаво дізнатися про те як він прийшов у громадський рух і яким було громадське середовище в Рівному у той час крізь призму моїх спогадів.

На початку "нульових" місто Рівне нагадувало стиснену пружину. Юнаки і юначки, які росли тут, мали не багато можливостей для динамічного розвитку та яскравого чину. Здійснити дії, що перевершували б елементарну рефлекторність простого існування також було не просто.

Але бажання від цього ставало ще сильнішим. Достатньо було кинути заклик, чи запропонувати ідею для акції і можна було бути певним, що нестачі волонтерів не виникне. Втім, поступово майданчики для свідомої та інтелектуальної молоді стали з'являтися і це дало велетенський поштовх для суспільних змін у подальшому.

Одним з таких майданчиків восени 2001-го року став Волинський ресурсний центр (ВРЦ), про який ходили якісь чутки, ніби його засновники "намахують" західних донорів. На 9-му поверсі готелю "Турист" щотижня проводилися Дебати участь в яких могли брати представники всіх молодіжних організацій міста.

Там я познайомився з усіма ключовими героями цього Щоденника. Цікаво, що в іншому крилі готелю в той час "зажигав" найкрутіший диско-бар "Октант". Такий собі штрих для контрасту - великий Водорозділ між моїми однолітками проходив саме тут, як і в готелі "Дельфін" Харукі Муракамі.

Окрім ВРЦ молодь "тусила" в МНК та "Народному Домі" ("Молодий Рух" і "Пласт"). МНК в Рівному заснував Тарас Максименко, який зумів знайти кімнатку в палаці культури "Текстильник". Це був "гробік" шириною максимум в два метри і довжиною з шість. Попід стінами стояли "батереї" стільців, а під вікном настільки древній стіл, що цілком міг пам'ятати ту напружену атмосферу міжнаціональних відносин, що панувала на Волині років 50 тому. Зате тут був сейф, а отже – це був повноцінний офіс. У цьому сейфі якось ми тиждень витримували банки з саморобним напалмом.

Звідси здійснювалися вилазки "в Рівне" та Народний Дім, де знаходили собі притулок усі інші патріотично налаштовані організації. Ми були до біса гонорові, але голодні і босі. Наприклад, в офіс самої багатої "молодіжки" Молодого Руху багато хто з нас навідувався хоча б тому, що там наливали безкоштовно чай.

Пізніше, з 2003 по 2005 рік я вже як голова Коаліції молоді "Наша Україна" у Рівненській області докладав усіх можливих зусиль для того, щоб дві найбільш боєздатні організації регіону МНК та Молодий Рух діяли злагоджено і системно. За цей час у нашому середовищі не виникло жодного більш-менш вагомого конфлікту.

Ми всі спільно у цілковитій згоді, без конкуренції і хворобливих амбіцій закладали підвалини помаранчевої революції. Забезпечення безконфліктності і побудова ефективної дієвої структури готових до жертовності волонтерів - мій найбільший здобуток в роки громадської діяльності і Тарас Давидюк в цей час був моєю правою рукою та опорою в проведенні такого курсу.

Тарас Давидюк вперше відкрив двері офісу "Молодого Руху" в Народному Домі восени 2002 року. Тоді він був ще школяр. За те, що постійно слухав Rammstein і вивчав у школі німецьку мову, ми стали кликати його "Німець". У той час в "Молодому Русі" сформувалося певне інтелектуальне крило, що гуртувалося навколо випуску студентської громадсько-політичної газети "Рушійна Сила", яку я редагував і запропонував Тарасу долучитися також. Він відразу активно включився в роботу. Наступного року Тарас поступив до Острозької Академії і очолив Острозький осередок нашої організації.

В 2003-му році ставало дедалі більш очевидно, що наступні президентські вибори закінчаться революцією. Ми почали активно вивчати досвід сербського "Отпору" (скинення Мілошевича у 1998 році). Але для початку потрібно було провести реформу в організації, зробити її більш дисциплінованою, ідеологічною, готовою до вуличних боїв з "Беркутом" та самопожертви.

Саме з таким розумінням майбутнього я переміг на виборах голови "Молодого Руху" у вересні 2003 року. І під час свого висування я в першу чергу опирався і розраховував на підтримку делегатів Острозького осередку (очолюваного Давидюком) та Березнівського (очолюваного Пастушком). Ми сформували новий провід організації, де Давидюк став одним з моїх заступників і розпочалася дуже активна та успішна робота.

Важливим досягненням стало створення з місцевим осередком МНК (завдяки позиції Володимира Антонюка) єдиного координаційного центру з підготовки революції. Після цього абсолютно всі мережеві структури (і "жовта ПОРА", і "чорна ПОРА", і "Чиста Україна", і молодіжна "Наша Україна" і так далі) у нашому регіоні виявилися зав'язаними на нас. Жодна молодіжна громадсько-політична ініціатива національного рівня, жодна кампанія, жодна спроба "зайти" в регіон не могла нас оминути, ми як грибниця під землею були єдині і обплутали нею все.

Велику увагу ми стали приділяти вишколу членства на польових таборах, де Тарас почав відігравати вагому організаційну роль. Його постійна готовність брати участь в плануванні і проведенні акцій, енергійність, азарт та авантюризм заряджала багатьох і мене в тому числі. Я завжди знав на кого можна опертися в найбільш відповідальний момент.

Після перемоги Помаранчевої революції я відійшов від активної громадської діяльності і зосередився на журналістиці та самоосвіті, переїхав жити у Київ. З Тарасом я постійно був на звязку, але перетиналися ми рідко. Пам'ятаю, як я зрадів, коли Тарас після Майдану пішов працювати в оновлену поліцію і я розстроївся, коли він звідти звільнився.

Коли Тарас сказав мені, що вирішив піти на контракт в ЗСУ, я відчув щось недобре. Тоді я написав йому, що загинути за Україну - це добре, але комусь ж її і будувати потрібно. Тарас тоді мені відповів: "Я йду в армію не вмирати, а вбивати". Востаннє ми спілкувалися в квітні цього року, коли нас перекинули під Бахмут.

Юрій Юзич: Дмитро Кочержук. Особистий ад'ютант командарма Михайла Омеляновича-Павленка

Віднайдено світлину особистого ад'ютанта командарма Михайла Омеляновича-Павленка. Про цього свого помічника легендарний генерал написав окремий спогад, який видав брошурою. За твердженням Омеляновича-Павленка це був "один галичанин поміж наддніпрянцями" в найближчому оточенні генерала під час Зимового походу. В групі запорожців, яка трансформувалось в особистий конвой командарма.

Володимир В'ятрович: "Волинь" vs "Катинь"

Здавалося, після пов'язаної з "Катинню" Смоленської трагедії 2010 року вона стане ще потужнішим символом, який єднатиме минуле і сучасність. Але на той момент "Катинь" уже активно витіснялася із суспільної свідомості іншою історичною темою – "Волинь". Події польсько-українського конфлікту в роки Другої світової (зведені до простої формули "Волинь-43") стали головною темою спочатку історичної публіцистики, а відтак – історичної політики.

Ігор Кравець: Дві Волині в одній

Польський Сейм проголосував закон, що встановлює нове державне свято — «День пам’яті про поляків — жертв геноциду, скоєного ОУН-УПА на Східних Кресах Другої Речі Посполитої». Сама назва — неоколоніяльна, і автор закону — давній прихильник кремлівських наративів, утім член «антикачинської коаліції» Дональда Туска, Тадуеш Самборський. Єдиною, хто утрималася під час голосування, була Александра Узнанська-Вісьнєвська. Усі інші — «за». Рідкісний, але як же виразний колоніяльний консенсус у польському Сеймі.

Богдан Червак: Останній президент УНР на вигнанні. Миколі Плав’юку – 100 років(?)!

5 червня 1925 року, за іншими даними 1927 року, народився останній президент УНР на вигнанні, голова ОУН Микола Плав’юк. Якщо припустити, що вірна дата – 5 червня 1925-го, то цьогоріч йому виповнюється сто років!