Пам'яті Тараса Давидюка

3 листопада на війні з РФ загинув Тарас Давидюк з Рівного — пластун, журналіст, громадський діяч, військовий розвідник.

 
Тарас Давидюк
Facebook / Тарас Давидюк

В 2016 р., коли Тарас Давидюк вирішив піти на контракт у ЗСУ, я сказав йому, що загинути за Україну - це добре, але комусь її і будувати треба. Тарас тоді мені відповів: "Я йду в армію не вмирати, а вбивати".

Я був близьким з Тарасом Давидюком у період 2002-2006 років. Потім я переїхав жити до Києва і ми стали комунікувати рідше. Можливо, комусь буде цікаво дізнатися про те як він прийшов у громадський рух і яким було громадське середовище в Рівному у той час крізь призму моїх спогадів.

На початку "нульових" місто Рівне нагадувало стиснену пружину. Юнаки і юначки, які росли тут, мали не багато можливостей для динамічного розвитку та яскравого чину. Здійснити дії, що перевершували б елементарну рефлекторність простого існування також було не просто.

Але бажання від цього ставало ще сильнішим. Достатньо було кинути заклик, чи запропонувати ідею для акції і можна було бути певним, що нестачі волонтерів не виникне. Втім, поступово майданчики для свідомої та інтелектуальної молоді стали з'являтися і це дало велетенський поштовх для суспільних змін у подальшому.

Одним з таких майданчиків восени 2001-го року став Волинський ресурсний центр (ВРЦ), про який ходили якісь чутки, ніби його засновники "намахують" західних донорів. На 9-му поверсі готелю "Турист" щотижня проводилися Дебати участь в яких могли брати представники всіх молодіжних організацій міста.

Там я познайомився з усіма ключовими героями цього Щоденника. Цікаво, що в іншому крилі готелю в той час "зажигав" найкрутіший диско-бар "Октант". Такий собі штрих для контрасту - великий Водорозділ між моїми однолітками проходив саме тут, як і в готелі "Дельфін" Харукі Муракамі.

Окрім ВРЦ молодь "тусила" в МНК та "Народному Домі" ("Молодий Рух" і "Пласт"). МНК в Рівному заснував Тарас Максименко, який зумів знайти кімнатку в палаці культури "Текстильник". Це був "гробік" шириною максимум в два метри і довжиною з шість. Попід стінами стояли "батереї" стільців, а під вікном настільки древній стіл, що цілком міг пам'ятати ту напружену атмосферу міжнаціональних відносин, що панувала на Волині років 50 тому. Зате тут був сейф, а отже – це був повноцінний офіс. У цьому сейфі якось ми тиждень витримували банки з саморобним напалмом.

Звідси здійснювалися вилазки "в Рівне" та Народний Дім, де знаходили собі притулок усі інші патріотично налаштовані організації. Ми були до біса гонорові, але голодні і босі. Наприклад, в офіс самої багатої "молодіжки" Молодого Руху багато хто з нас навідувався хоча б тому, що там наливали безкоштовно чай.

Пізніше, з 2003 по 2005 рік я вже як голова Коаліції молоді "Наша Україна" у Рівненській області докладав усіх можливих зусиль для того, щоб дві найбільш боєздатні організації регіону МНК та Молодий Рух діяли злагоджено і системно. За цей час у нашому середовищі не виникло жодного більш-менш вагомого конфлікту.

Ми всі спільно у цілковитій згоді, без конкуренції і хворобливих амбіцій закладали підвалини помаранчевої революції. Забезпечення безконфліктності і побудова ефективної дієвої структури готових до жертовності волонтерів - мій найбільший здобуток в роки громадської діяльності і Тарас Давидюк в цей час був моєю правою рукою та опорою в проведенні такого курсу.

Тарас Давидюк вперше відкрив двері офісу "Молодого Руху" в Народному Домі восени 2002 року. Тоді він був ще школяр. За те, що постійно слухав Rammstein і вивчав у школі німецьку мову, ми стали кликати його "Німець". У той час в "Молодому Русі" сформувалося певне інтелектуальне крило, що гуртувалося навколо випуску студентської громадсько-політичної газети "Рушійна Сила", яку я редагував і запропонував Тарасу долучитися також. Він відразу активно включився в роботу. Наступного року Тарас поступив до Острозької Академії і очолив Острозький осередок нашої організації.

В 2003-му році ставало дедалі більш очевидно, що наступні президентські вибори закінчаться революцією. Ми почали активно вивчати досвід сербського "Отпору" (скинення Мілошевича у 1998 році). Але для початку потрібно було провести реформу в організації, зробити її більш дисциплінованою, ідеологічною, готовою до вуличних боїв з "Беркутом" та самопожертви.

Саме з таким розумінням майбутнього я переміг на виборах голови "Молодого Руху" у вересні 2003 року. І під час свого висування я в першу чергу опирався і розраховував на підтримку делегатів Острозького осередку (очолюваного Давидюком) та Березнівського (очолюваного Пастушком). Ми сформували новий провід організації, де Давидюк став одним з моїх заступників і розпочалася дуже активна та успішна робота.

Важливим досягненням стало створення з місцевим осередком МНК (завдяки позиції Володимира Антонюка) єдиного координаційного центру з підготовки революції. Після цього абсолютно всі мережеві структури (і "жовта ПОРА", і "чорна ПОРА", і "Чиста Україна", і молодіжна "Наша Україна" і так далі) у нашому регіоні виявилися зав'язаними на нас. Жодна молодіжна громадсько-політична ініціатива національного рівня, жодна кампанія, жодна спроба "зайти" в регіон не могла нас оминути, ми як грибниця під землею були єдині і обплутали нею все.

Велику увагу ми стали приділяти вишколу членства на польових таборах, де Тарас почав відігравати вагому організаційну роль. Його постійна готовність брати участь в плануванні і проведенні акцій, енергійність, азарт та авантюризм заряджала багатьох і мене в тому числі. Я завжди знав на кого можна опертися в найбільш відповідальний момент.

Після перемоги Помаранчевої революції я відійшов від активної громадської діяльності і зосередився на журналістиці та самоосвіті, переїхав жити у Київ. З Тарасом я постійно був на звязку, але перетиналися ми рідко. Пам'ятаю, як я зрадів, коли Тарас після Майдану пішов працювати в оновлену поліцію і я розстроївся, коли він звідти звільнився.

Коли Тарас сказав мені, що вирішив піти на контракт в ЗСУ, я відчув щось недобре. Тоді я написав йому, що загинути за Україну - це добре, але комусь ж її і будувати потрібно. Тарас тоді мені відповів: "Я йду в армію не вмирати, а вбивати". Востаннє ми спілкувалися в квітні цього року, коли нас перекинули під Бахмут.

Дмитро Байкєніч: Голодні й у відчаї: канібалізм в Україні

Виклики сучасного світу для українців у багатьох моментах подібні до найтяжчих років минулого століття. На жаль, ми адаптувалися до сприйняття масової смерті людей, але водночас стали більш схильними до переосмислення трагедій минулого. Сьогодні ми можемо говорити про ті речі, про які ще 10 років тому знали, але замовчували. Йдеться про жорстоку правду наслідків голодотворної політики московських окупантів – канібалізм.

Віталій Скальський: Пам’яті Героя Крут Віктора Геращенка

"Я вже вісім місяців не маю відомостів про свого сина, сотника інженерного полку, який пробував до большевицького заколоту в м. Миргороді на Полтавщині. Куди я вже звертався —нігде не міг добути нічого певного. Тим часом кажуть одні, що його забито під Житоміром, другі що в Київі, а треті—під Крутами, чи під Гребінкою. Хто знав з товаришів Віктора Геращенко, або й бачив, де і як убитий, в якім становищі його покинули, уклінно благаю Вас, козаки напишіть мені".

Олексій Мустафін: Червоний мак: від полів Фландрії до степів України

8 грудня 1915 року в лондонському журналі "Панч" був надрукований вірш, який починався зі слів "У полях Фландрії квітнуть маки - між хрестів, рядок за рядком". Ім'я його автора зазначене не було, лише в кінці року часопис повідомив, що ним був канадський лікар, підполковник Джон Маккрей.

Юрій Юзич: Начальник генштабу Сливинський

Начальник Генерального штабу УНР та Української держави починав з "Оборони України" – таємної бойової організації українських самостійників. Кадровий офіцер і георгіївський кавалер. Очільник українізації частин Румунського фронту в першу світову. Член Центральної ради та Українського генерального військового комітету. Заступник першого начальника Генштабу УНР, начальник Генштабу, зокрема в Українській державі Скоропадського. Очільник військового штабу гетьманського руху під час Другої світової війни.