Пам'яті Тараса Давидюка

3 листопада на війні з РФ загинув Тарас Давидюк з Рівного — пластун, журналіст, громадський діяч, військовий розвідник.

 
Тарас Давидюк
Facebook / Тарас Давидюк

В 2016 р., коли Тарас Давидюк вирішив піти на контракт у ЗСУ, я сказав йому, що загинути за Україну - це добре, але комусь її і будувати треба. Тарас тоді мені відповів: "Я йду в армію не вмирати, а вбивати".

Я був близьким з Тарасом Давидюком у період 2002-2006 років. Потім я переїхав жити до Києва і ми стали комунікувати рідше. Можливо, комусь буде цікаво дізнатися про те як він прийшов у громадський рух і яким було громадське середовище в Рівному у той час крізь призму моїх спогадів.

На початку "нульових" місто Рівне нагадувало стиснену пружину. Юнаки і юначки, які росли тут, мали не багато можливостей для динамічного розвитку та яскравого чину. Здійснити дії, що перевершували б елементарну рефлекторність простого існування також було не просто.

Але бажання від цього ставало ще сильнішим. Достатньо було кинути заклик, чи запропонувати ідею для акції і можна було бути певним, що нестачі волонтерів не виникне. Втім, поступово майданчики для свідомої та інтелектуальної молоді стали з'являтися і це дало велетенський поштовх для суспільних змін у подальшому.

Одним з таких майданчиків восени 2001-го року став Волинський ресурсний центр (ВРЦ), про який ходили якісь чутки, ніби його засновники "намахують" західних донорів. На 9-му поверсі готелю "Турист" щотижня проводилися Дебати участь в яких могли брати представники всіх молодіжних організацій міста.

Там я познайомився з усіма ключовими героями цього Щоденника. Цікаво, що в іншому крилі готелю в той час "зажигав" найкрутіший диско-бар "Октант". Такий собі штрих для контрасту - великий Водорозділ між моїми однолітками проходив саме тут, як і в готелі "Дельфін" Харукі Муракамі.

Окрім ВРЦ молодь "тусила" в МНК та "Народному Домі" ("Молодий Рух" і "Пласт"). МНК в Рівному заснував Тарас Максименко, який зумів знайти кімнатку в палаці культури "Текстильник". Це був "гробік" шириною максимум в два метри і довжиною з шість. Попід стінами стояли "батереї" стільців, а під вікном настільки древній стіл, що цілком міг пам'ятати ту напружену атмосферу міжнаціональних відносин, що панувала на Волині років 50 тому. Зате тут був сейф, а отже – це був повноцінний офіс. У цьому сейфі якось ми тиждень витримували банки з саморобним напалмом.

Звідси здійснювалися вилазки "в Рівне" та Народний Дім, де знаходили собі притулок усі інші патріотично налаштовані організації. Ми були до біса гонорові, але голодні і босі. Наприклад, в офіс самої багатої "молодіжки" Молодого Руху багато хто з нас навідувався хоча б тому, що там наливали безкоштовно чай.

Пізніше, з 2003 по 2005 рік я вже як голова Коаліції молоді "Наша Україна" у Рівненській області докладав усіх можливих зусиль для того, щоб дві найбільш боєздатні організації регіону МНК та Молодий Рух діяли злагоджено і системно. За цей час у нашому середовищі не виникло жодного більш-менш вагомого конфлікту.

Ми всі спільно у цілковитій згоді, без конкуренції і хворобливих амбіцій закладали підвалини помаранчевої революції. Забезпечення безконфліктності і побудова ефективної дієвої структури готових до жертовності волонтерів - мій найбільший здобуток в роки громадської діяльності і Тарас Давидюк в цей час був моєю правою рукою та опорою в проведенні такого курсу.

Тарас Давидюк вперше відкрив двері офісу "Молодого Руху" в Народному Домі восени 2002 року. Тоді він був ще школяр. За те, що постійно слухав Rammstein і вивчав у школі німецьку мову, ми стали кликати його "Німець". У той час в "Молодому Русі" сформувалося певне інтелектуальне крило, що гуртувалося навколо випуску студентської громадсько-політичної газети "Рушійна Сила", яку я редагував і запропонував Тарасу долучитися також. Він відразу активно включився в роботу. Наступного року Тарас поступив до Острозької Академії і очолив Острозький осередок нашої організації.

В 2003-му році ставало дедалі більш очевидно, що наступні президентські вибори закінчаться революцією. Ми почали активно вивчати досвід сербського "Отпору" (скинення Мілошевича у 1998 році). Але для початку потрібно було провести реформу в організації, зробити її більш дисциплінованою, ідеологічною, готовою до вуличних боїв з "Беркутом" та самопожертви.

Саме з таким розумінням майбутнього я переміг на виборах голови "Молодого Руху" у вересні 2003 року. І під час свого висування я в першу чергу опирався і розраховував на підтримку делегатів Острозького осередку (очолюваного Давидюком) та Березнівського (очолюваного Пастушком). Ми сформували новий провід організації, де Давидюк став одним з моїх заступників і розпочалася дуже активна та успішна робота.

Важливим досягненням стало створення з місцевим осередком МНК (завдяки позиції Володимира Антонюка) єдиного координаційного центру з підготовки революції. Після цього абсолютно всі мережеві структури (і "жовта ПОРА", і "чорна ПОРА", і "Чиста Україна", і молодіжна "Наша Україна" і так далі) у нашому регіоні виявилися зав'язаними на нас. Жодна молодіжна громадсько-політична ініціатива національного рівня, жодна кампанія, жодна спроба "зайти" в регіон не могла нас оминути, ми як грибниця під землею були єдині і обплутали нею все.

Велику увагу ми стали приділяти вишколу членства на польових таборах, де Тарас почав відігравати вагому організаційну роль. Його постійна готовність брати участь в плануванні і проведенні акцій, енергійність, азарт та авантюризм заряджала багатьох і мене в тому числі. Я завжди знав на кого можна опертися в найбільш відповідальний момент.

Після перемоги Помаранчевої революції я відійшов від активної громадської діяльності і зосередився на журналістиці та самоосвіті, переїхав жити у Київ. З Тарасом я постійно був на звязку, але перетиналися ми рідко. Пам'ятаю, як я зрадів, коли Тарас після Майдану пішов працювати в оновлену поліцію і я розстроївся, коли він звідти звільнився.

Коли Тарас сказав мені, що вирішив піти на контракт в ЗСУ, я відчув щось недобре. Тоді я написав йому, що загинути за Україну - це добре, але комусь ж її і будувати потрібно. Тарас тоді мені відповів: "Я йду в армію не вмирати, а вбивати". Востаннє ми спілкувалися в квітні цього року, коли нас перекинули під Бахмут.

Юрій Юзич: "Свідомо залишився, щоб боротися й загинути"

Ім’я генерала УПА тепер носитиме 31 окрема механізована бригада імені генерал-хорунжого Леоніда Ступницького. Генерала Ступницького, який боровся із московськими окупантами в Армії УНР і з весни 1943 знову на Волині, який загинув у лавах УПА. Який попри те, що більше двох десятиліть прожив під польською владою — не прийняв чужого громадянства. Мав можливість виїхати за кордон, але свідомо залишився в УПА, щоб боротись і — якщо потрібно — загинути.

Микола Тимошик: 100 літ колишній каторжанці ГУЛАГу лондонці Іванці Мащак

Сто літ тому 11 липня 1925 року в родині греко-католицького священника на Сокальщині народилася Іванка Мащак (Пшепюрська). Колишня зв'язкова ОУН-УПА, багатолітня каторжанка сталінських таборів ГУЛАУ на Колимі.

Соломія Бобровська : Історію не можна переписати, її необхідно чесно осмислювати

Сьогодні поляки на національному рівні вшановують жертв Волинської трагедії - складної сторінки нашої спільної історії, яка продовжує розділяти Київ та Варшаву.

: Заява МЗС України щодо трагічних сторінок в історії українсько-польських відносин

Напередодні дня, коли Республіка Польща вшановує пам'ять жертв Волинської трагедії, Україна розділяє біль і скорботу польського народу. Водночас ми не забуваємо про численних українців, які стали невинними жертвами міжетнічного насильства, політичних репресій та депортацій на території Польщі. Україна вшановує пам'ять усіх загиблих незалежно від їхньої національності, релігії чи місця поховання.