Центральна Рада та більшовицька навала
Євген Чикаленко про окупацію Києва більшовиками на початку 1918 року.
Населення Києва почало вже заспокоюватися, виходити на вулиці, коли раптом почулася гарматна стрільба і густа кулеметна тарахкотня на Печерську, на Новому Строєнні з сторони Деміївки, наче швейні машини шиють. Мій двірник спокійно завважив:
- Вже большевики строчать нашим шинелі!
Раптом входить мій перешорський земляк Гордій Лямка, шофер з військового броньовика і, схвильовано хапаючись, оповідає, що большевики захопили Печерськ і все наше військо порозбігалося...
- Зранку, каже, наші побачили, що большевики лавою сунуть з-за Дніпра на Печерськ, і відкрили проти них кулеметний вогонь. Ми з броньовиками виїхали проти них, але нам заступили дорогу жінки арсенальних робітників, підкидаючи під колеса всячину, щоб ми не могли двигатись; тоді наші козаки покидали броньовики і повтікали; зосталися тільки полонені галичани, що билися до останку, поки большевики не поперевертали наших броньовиків гарматними снарядами; тепер весь Печерськ в руках большевиків, а незабаром вони й сюди прийдуть, бо вже коло Троїцького народного дому йде бійка.
Виходить, що ні в Центральній Раді, ні в Міністерстві нічого того не знали, всеціло покладаючись на військове командування. Всі так були упевнені, що большевики десь далеко, що навіть на мостах не поставили кулеметних відділів, і большевики, перебивши під Крутами найкращий цвіт нашої молоді, непомітно перейшли міст і посеред білого дня без бою зайняли Печерськ, спинившись коло самого палацу Кабінету Міністрів.
На другий день штаб, напруживши всі сили, витіснив большевиків з Києва, але з того дня вони з-за Дніпра почали таку бомбардировку Києва, якої, як кажуть фронтовики, не бачили і на війні. І досадніше всього те, що бомбардировка та велася з гармат, які стояли за Дніпром ще з того часу, як богданівці арештували і вивезли за межі України большевицьки настроєних московських гарматників; ніхто не догадався замки хоч повиймати з тих гармат, коли не можна було перевезти їх до Києва.
День і ніч на протязі одинадцяти день летіли 6-ти і навіть 12-ти дюймові снаряди, пробиваючи дахи, мури кам'яниць і трощачи все всередині; мешканці поховалися в льохи від снарядів, що рвалися в будинках, дворах, на вулицях, обсипаючи все кругом скалками та кульками, калічачи й убиваючи людей, особливо тих, що вибігали шукати десь води або якоїсь їжі, бо рідко в кого були зроблені запаси. Багато людей було покалічено, вбито, багато померло з переляку та збожеволіло від нервового напруження...
Большевики цілили в Центральну Раду, в палац Міністерства та у вокзал, а коли його захопили, то встановили там батарею проти будинку М. Грушевського і стріляли в нього, доки він не взявся полум'ям. Ми вилізли на дах свого будинку і дивилися на море вогню, який часом, коли провалювалася одна з стель шестиповерхового будинку, вибухав аж під хмари. Разом з будинком професора згоріли його величезна бібліотека та розкішна цінна збірка всяких історичних та етнографічних предметів, рукописів і т. ін.
Вся московська інтелігенція з приємністю стрінула звістку про знищення будинку Грушевського, якого вона вважала за головного винуватця відокремлення України від Росії. Характерно, що на початку війни графиня Уварова, голова Археологічного товариства, як оповідав мені проф. Кримський, з незахованою радістю читала знайомим лист від свого сина, в якому той писав, що "бажання її здійснилося - і вілла Грушевського в Криворівні спалена".
Під час бомбардировки Києва Центральна Рада наспіх радилася над есерівським законом про соціалізацію землі, а щоб врятуватись від большевиків, постановила послати Скорописа-Йолтуховського до германського командування з проханням дозволити йому привезти з Німеччини військо з полонених українців для оборони Києва від большевиків.
Треба сказати, що саме тоді в Київ приїхав О. Скоропис і ходив від Голови Центральної Ради до Голови Кабінету та до міністра судівництва, добиваючись слідства про свою діяльність в Германії по організації українських полонених, бо вся московська преса, а почасти й українське громадянство, обвинувачували його в державній зраді, і він хотів, щоб український уряд упевнився в тім, що та його діяльність не тільки не була ганебною, а навпаки, корисною для Української Держави.
Але пізно надумалася Центральна Рада, бо військове командування, бачачи, що не може встояти проти большевиків, вночі непомітно вивело останки свого війська через Святошин в напрямі на Житомир, не попередивши навіть всіх міністрів та членів Центральної Ради.
Другого дня, коли ущухла бомбардировка, багато людей певні були, що большевиків відбито, і багато з них поплатилися за це життям. Коли до міністра земельних справ есера Зарудного, в якого ночував журналіст Пугач, раненько зайшов патруль і спитав, чи нема у них зброї, то Зарудний, думаючи, що це наші козаки, сказав, що він український міністр; тоді обох їх потягли в Маріїнський парк і там на очах жінки Зарудного обох розстріляли. Так само розстріляли д-ра Орловського, який йшов до шпиталю і мав українську посвідку (легитимацію).
Наскільки мені відомо, тоді нікого більше з свідомих українців не розстріляли, бо вони, не довіряючи большевикам, ховалися або добували російські посвідки і не виявляли себе українцями. Найбільше тоді розстріляли російських офіцерів, кажуть, до п'яти тисяч, які не схотіли пристати до української армії, а залишилися в Києві і держали нейтралітет.
Багато людей розстріляли під видом "буржуазного генерала Петлюри"; досить було швейцарові, двірникові або куховарці сказати на вулиці большевицькому патрулеві, що в такій-то квартирі живе Петлюра або якийсь український буржуй, як його розстрілювали; кажуть, що отак слуги помстилися над багатьма ненависними їм господарями.
Грабунки з приходом большевиків прийняли такі грандіозні розміри, що большевицький уряд почав розстрілювати грабіжників і дозволив домовим комітетам озброїтись і відбиватись від грабіжників, які вночі величезними озброєними бандами нападали на доми, а вдень по глухих вулицях грабували прохожих привселюдно. Київ мав тоді надзвичайний вигляд: всі ходи на вулицю були замкнені і забарикадовані всячиною, скляні двері позабивані дошками, так само і ґратчасті ворота - брусами або грубою бляхою, щоб могли довше витримати осаду грабіжників.
Редакція "Нової Ради", що надрукувала гостру статтю за підписом Єфремова проти керуючого большевицькою навалою Коцюбинського, сина одного з найкращих наших письменників, видержала одної ночі, заваливши двері паками паперу, осаду цілої величезної банди, яка штурмувала її, обстрілюючи з кулемета, але мусіла відступити, бо мешканці будинку, стріляючи з вікон, не допустили її до дверей. Після того редакція вже не рішалася випускати газети, бо большевицька "свобода слова" могла їй дорого обійтися.
Міська дума, як і все московське населення, перестали страйкувати, і в Києві з'явилося світло і вода. Міський голова (бургомистр) російський есер Рябцов радісно вітав большевиків за те, що вони, як він висловився, "возстановили єдиний демократичний фронт", але большевики скасували думу, а функції її передали "Совіту Рабочих депутатові.
У всіх урядах вищі посади позаймали большевики, переважно місцеві ж..и, які взагалі енергійно боролися за "Единую Россію", хоч Центральна Рада дала їм персональну автономію, якої вони досі не мали на цілому світі. Ж..івська пролетарська молодь приймала дуже діяльну участь в наступі большевиків, стріляючи з вікон ззаду в українських козаків, чим викликала проти себе обурення всього українського громадянства, яке виявилося кривавою помстою пізніше, коли в Київ вернулося українське військо.
Командир большевицької армії Муравйов, що приніс Україні, як він висловився, "на штиках свободу" зараз же наклав на "буржуазне" населення Києва величезну, на той час, контрибуцію, розпорядився конфіскувати харчові продукти, мануфактуру, взуття і т. ін. В села посилалися частини большевицького війська, які силою забирали у селян хліб, скотину, бо по економіях вже нічого не було, там раніше все позабирали селяни, та й економії рідко де зосталися; все награбоване большевики навантажували у вагони і вивозили в Московщину.
Про український уряд та його військо нічого в газетах не друкувалося, та й газети виходили тільки офіціозні, що друкувалися в друкарні бувшої "Київської Мислі". Ся газета, що за української влади весь час плакала за урядом Керенського та "Всероссійским Учредительньїм Собранієм", як "соглашательська" меншовицька, в перший же день була реквізована большевиками.
Цьому дуже раділи всі українці, кажучи, що так треба було з нею зробити і українській владі, а вона церемонилася, щоб не порушити свободи слова, і дозволяла "Кіевской Мьісли" на своїх ротаційних машинах випускати десятки тисяч примірників газети, в якій щодня ганьблено, компрометовано український уряд, а сам він не мав у своїм розпорядженню жадної ротаціонки і друкував свої розпорядження на плесковатих машинах, що більше десяти тисяч примірників за ніч не можуть надрукувати.
