Чекісти знали про нього все, а українці майже нічого: уперше видана цілісна біографія Івана Вовчука – заступника Бандери

Іван Вовчук був одним з найвпливовіших членів ОУН в Україні та в США. Це постать, яка не вкладається у «шаблони»: займав одні з найвищих посад в ОУН, хоча і був родом зі Сходу України. Це заступник Степана Бандери, який отримав найвищу нагороду Держави Ізраїль – «Праведник народів світу». Він врятував єврейську сім’ю, ризикуючи власним життям: німці за таке розстрілювали на місці.

 

Першу цілісну біографію Івана Вовчука – особливу постать в українській історії – видало київське видавництво Фронезис. Презентація книги Олега Проценка "Національний трибун. Життя та ідеї Івана Вовчука" відбулась у Києві 10 червня.

Іван Вовчук, який народився у селі на Полтавщині, а пізніше працював у Нікополі на Дніпропетровщині, мав вплив в тому числі на американський Конгрес.

"Він був одним із перших, хто на Заході виступав і говорив дуже чітку фразу, що Голодомор був лихом не стихійним, а політичним. В тому числі давав свідчення комісії Конгресу Сполучених Штатів", - розповів автор книжки Олег Проценко.

За його словами, вся біографія Вовчука розвінчує антиукраїнські імперські міфи Москви. Історію життя цього члена ОУН автору книжки довелось збирати буквально "по крихтах", адже багато архівних даних про нього до цього часу не були опрацьовані.

Заступник Бандери, який став Праведником народів світу

У 1941 році, коли німці окупували Нікополь, Іван Вовчук (на той момент Федір Вовк, пізніше він змінив ім'я та прізвище) навмисне уникнув евакуації на територію Росії. Радянська влада організовувала вибіркову евакуацію людей і він як агроном мав на це право. Утім, вирішив залишитись у Нікополі. Для цього разом із сім'єю та близькими людьми вибрався на звичайній шкільній підводі у відкритий степ. Там вони пробули майже тиждень.

 
Презентація книжки "Національний трибун. Життя та ідеї Івана Вовчука". Київ, 10 червня 2024 р.

Пізніше отримав посаду головного районного землевпорядника. Маючи можливість з такою посадою вільно пересуватись по району, Вовчук почав організовувати роботу підпілля Організації Українських Націоналістів на Нікопольщині. Автор книжки робить висновок, що станом на 1941 рік "східняк" Вовчук уже мав добре налагоджені зв'язки з членами ОУН із західноукраїнських земель.

"Похідні групи ОУН у 1941 році уже цілеспрямовано йшли до нього з конкретною пропозицією. Це випливає з усього сюжету його історії, хоча підтвердження точного нема. Очевидно, він уже був готовий до роботи із відродження Української держави. Не був "завербований" як неофіт, якого прийшли і переконали", - робить висновок Проценко.

Під час німецької окупації у Нікополі його все ж таки затримало гестапо. У в'язниці просидів два тижні, а соратникам вдалося звільнити Вовка (Вовчука) за "солодкий хабар" — дві бочки меду. "Так, так… І нічого дивного в цьому нема. Насправді масштаби корупції при німцях у той час були надзвичайними", - йдеться у книжці.

Причиною для арешту були махінації із зерном, до яких вдавався Вовк (Вовчук). Як головний землевпорядник він занижував для німецьких окупантів показники по збору урожаю, а різницю віддавав місцевим українським селянам, рятуючи їх від голоду.

По суті, йому пощастило бути ув'язненим саме по такій справі. Бо, наприклад, за порятунок єврейської сім'ї йому загрожував розстріл.

 
Історики Володимир В'ятрович, Олег Проценко та Микола Посівнич на презентації книжки про Івана Вовчука. Київ, 10 червня 2024 р.

Разом зі своєю дружиною Єлизаветою Шкандель він врятував від німців єврейку Сару Бакст та її дітей. Про це є офіційні свідчення самої Сари, якій завдяки Івану Вовчуку вдалось пережити Голокост. У 1998 році ізраїльський Меморіальний комплекс історії Голокосту "Яд Вашем" посмертно визнав цього українського націоналіста, соратника Бандери та Шухевича, "Праведником народів світу". Таке звання є найвищою нагородою Держави Ізраїль, що надається не євреям, які з ризиком для власного життя допомагали євреям.

Це один із чітко задокументованих фактів, які наскрізь розбивають нав'язані кремлівські міфи про українських націоналістів як "страшних антисемітів".

При цьому дослідник біографії Вовчука впевнений: Сара Бакст та її діти були не єдиними євреями, яких врятували Вовчук та його дружина.

Чекістський "Клубок"

Одним із найцікавіших епізодів книжки є історія про справу КДБ під кодовою назвою "Клубок". Коротка суть така: радянська окупаційна влада проголосила оунівця Вовчука зрадником "Радянської Батьківщини". КДБ розгорнув цілу низку заходів щодо встановлення родинних, дружніх та організаційних зв'язків Вовчука. Таким чином, взяли у розробку усіх людей, які якось були дотичні до цього націоналіста, і на всіх склали окремі "папочки". Для того, щоб вийти на Вовчука, декілька років працювала ціла мережа агентів.

Чекісти знали про нього все, але так і не змогли дістатись до націоналіста з Нікопольщини: той зумів вчасно виїхати спершу на Захід України, далі до Мюнхена, а пізніше – до США.

Уперше в історії справа "Клубок" описана саме у книжці "Національний трибун. Життя та ідеї Івана Вовчука".

"Організаційний кістяк ОУН на Дніпропетровщині нараховував кілька сотень активістів. Це не могло не привернути увагу чекістів. Як тільки в кінці 1943-го, у 1944 році повертається радянська влада, то, очевидно, що вони зразу починають вишукувати будь-які сліди діяльності націоналістів і заводити різного роду оперативні справи. Зважаючи на те, наскільки активним був Іван Вовчук, питанням дуже короткого часу було вийти на нього", - каже народний депутат, дослідник історії визвольного руху Володимир В'ятрович, якому свого часу вдалось зробити в Україні "архівну революцію".

У підсумку вийшло так, що радянські спецслужби детально знали факти із біографії Вовчука, а українцям до цього часу про нього майже нічого не було відомо.

"Тому я дуже вдячний Олегові Проценку, що він взявся за цю тему, опираючись на ті чекістські матеріали і на ті матеріали, які потім опинилися десь на Заході. Урешті-решт він розбиває цю місію, яку поставили перед собою чекісти – щоб, крім них, про Івана Вовчука ніхто особливо не дізнався. Зараз Іван Вовчук поступово повертається до нас", - додав В'ятрович.

Ще деякі цікаві факти

Справжнє прізвище, ім'я та по батькові героя книжки – Вовк Федір Іванович. Переховуючись від радянських окупантів, він змінив документи на "Вовчук Іван Федорович", і це справді дуже ускладнило роботу чекістам. Але, крім цього, Вовчук використовував цілий ряд псевдонімів: Голубенко, Козирьок, Берест. Це уже ускладнило роботу в архівах для автора книжки.

 

Вовчук був надзвичайно високого зросту, приблизно під два метри. Яскравий оратор та публіцист. Йому належать такі цитати: "України не можна вижебрати, її можна лише вибороти!"; "Трагедія нашого суспільства — це перебільшені амбіції при малій амуніції"; "Найбільшою перешкодою є недостатня політична любов до України… Всі ми любимо Україну, але в декого та любов обмежується фізичною любов'ю, в ліпшому випадку етичною, а політичної любові часто бракує".

Вів тривале і дуже ґрунтовне листування зі Степаном Бандерою. Уривки із цих листів також вперше опубліковані у книжці "Національний трибун".

 

Займав одну з найвищих посад в Українській Головній Визвольній Раді (підпільному парламенті) – був віцепрезидентом УГВР. А до Сполучених Штатів Америки емігрував уже майже в 50-річному віці із малолітнім сином. Його перша дружина померла у Німеччині.

У США став тереновим провідником ОУН, головою Організації оборони чотирьох свобід України (ООЧСУ). Видавав і редагував бандерівський щотижневик "Національна трибуна". Заснував Український народний університет. Організовував в американських містах антирадянські маніфестації, гостро критикував владу США за співпрацю з радянським режимом.

"Дальша співпраця (Америки) з Москвою і поступки їй, непідтримування аспірацій поневолених народів можуть привести цю країну волі до політичного самогубства", - застерігав Вовчук ще понад пів століття тому.

Одночасно із Києвом презентація книжки "Національний трибун. Життя та ідеї Івана Вовчука" 10 червня відбулась у Вашингтоні. Там її організував фонд Vovk Foundation, заснований трьома онуками Івана Вовчука – Юрієм, Зеновієм та Борисом Вовчуками. Посолка України у США Оксана Маркарова, яка взяла участь у презентації, наголосила: це важлива історична книга для посилення українського голосу та протидії російській пропаганді.

Книжка буде перекладена англійською мовою.

Роман Маленков: Національне військове меморіальне кладовище: граніт чи пісковик?

Більшість козацьких хрестів України із пісковика. Найстаріший український хрест має вже вісім століть віку - хрест на могилі Клима Христинича, дружинника короля Данила. Стоїть він біля Зимного. Граніту раніше ніколи не було. Хоча маємо і об'єктивну причину - його просто значно складніше було добути.

Юрій Юзич: Перша українська адвокатка - пластунка Віра

Нещодавно "Історична Правда" публікувала текст Івана Городинського про першу українську адвокатку. Ольгу Ельвіру Люстіґ-Ганицьку можна вважати першою українкою, яка професійно практикувала право на Галичині у 1930-х роках. Після публікації групі істориків та дослідників історії Пласту вдалося з'ясували, що Ольга Ганицька була пластункою. Відтак, дізналися звідки вона була родом, в якому середовищі зростала та як склалася її доля після Другої світової війни.

А. Королівський: Аркадій Животко: чужий в Росії, забутий в Україні

Про нього не знають ані харків’яни, ані мешканці Кам’янця -Подільського, Києва, Ужгорода, що в їх містах жив і працював патріот і журналіст Аркадій Животко. Росія захоплює нашу історію, наші землі. Чому б нам не дати гарну відповідь вшануванням хоча б меморіальною дошкою Людини з крайньої межі етнічно українських земель?

Тамара Гундорова: Українознавство, Архів і нація в часи війни

11 липня відбулася церемонія відкриття the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) - KIU (Berlin) в університеті Віадріна. Публікуємо текстову версію виступу професорки Інституту літератури ім. Т.Шевченка та Прінстонського університету Тамари Гундорової про те, як нинішня війна з Росією руйнує не тільки життя багатьох українців, а й архіви, музеї та бібліотеки.