Огляд книжки Войцеха Тохмана "Ти наче камінь їла"

Сильна і потужна книжка про геноцид босняків (мусульман Боснії і Герцеговини) сербами під час війни 1992-1995 років. Лише за приблизним підрахунками у тому конфлікті загинуло понад 30 тис. цивільних босняків, і переважна більшість з них – це жертви геноциду, здійсненого сербами. Читаючи книжку, підсвідомо з'являються аналогії із місцями сучасного геноциду українського народу: Буча, Ізюм, Маріуполь.

 

Сильна і потужна книжка про геноцид босняків (мусульман Боснії і Герцеговини) сербами під час війни 1992-1995 років. Тохман прекрасний репортажист. У нього, у Видавництво "Човен", вийшли/вийдуть ще дві книжки в українському перекладі про геноцид в Руанді та Камбоджі, але поки в електронному варіанті появилася лише ця, чим я дуже втішився.

Я пишу, що автор – прекрасний репортажист. І це справді так. Бо неймовірно складну, чорну і жахливу сторінку історії він дуже вміло подає так, що книжка читається на одному диханні.

Якщо плануєте читати, то прогляньте перед цим бодай статтю у Вікіпедії про боснійську війну або якісь відео про цей конфлікт. Це дозволить вам краще орієнтуватися, що це була за війна "всіх проти всіх", що Республіка Сербська, Сербська Країна і Сербія – це три різні адміністративні утворення and so on.

Лише за приблизним підрахунками у тому конфлікті загинуло понад 30 тис. цивільних босняків (на противагу близько 2 тис. хорватів та 4 тис. сербів) і переважна більшість з них – це жертви геноциду, здійсненого сербами.

 
Меморіал геноциду Сребрениця в Поточарах
wikipedia.org

Тохман розповідає про ту війну і геноцид крізь призму історій кількох мусульманських жінок. Хтось втратив чоловіка, дітей, усю родину і був зґвалтований. Хтось лише родичів чоловічої статі. Комусь дивом вдалося врятувати бодай частину сім'ї. Тепер вони шукають тіла своїх мертвих родичів, котрі були вбиті сербами.

Масові поховання в лісах і полях та печерах – це місця, де група дослідників антропологів, спелеологів та ін. проводять пошуки жертв геноциду. У одній печері може бути кілька тіл, а в іншій кілька сотень.

Ось пряма мова однієї із жінок: "…Тепер разом із картоплею я викопую кістки. Чи це мій чоловік? Чи мій брат? Який якраз за два дні перед тим приїхав з Німеччини у відпустку? Всюди стирчать кістки, плавають у криницях…".

Читаючи книжку, підсвідомо з'являються аналогії із місцями сучасного геноциду українського народу: Буча, Ізюм, Маріуполь і як у молитві українського націоналіста "…і тисячі інших незнаних нам…".

Кілька розділів книжки присвячено й різанині у Сребриниці, коли за кілька днів було знищено понад 8 тис. цивільних босняків. Та Сребриниця – це не лише літо 1995-го. Місто знаходилося довший час в облозі, і Тохман розповідає про це. Ось, для прикладу: "…У лікарні працював один хірург. Він ампутовував ноги й руки тим, що мав — бритвою й серпом. Не було ані знеболювального, ані антибіотиків…"

 
Слідчі Міжнародного трибуналу з військових злочинів розчищають ґрунт з останками жертв Сребрениці, похованих у братській могилі, 18 вересня 1996 року
radiosvoboda.org

На мою думку, цю книжку потрібно прочитати багатьом українцям особливо зараз. Бо серби – це ті ж самі росіяни, одним словом такі ж п*дари, бо якщо ми самі не будемо захищатися, то на допомогу не завжди слід розраховувати (приклад із нідерландськими військовими і їх бездіяльністю в Сребриниці). І що найважливіше, щоб жахливі злочини не забулися і нам не довелося жити із своїми вбивцями й катами на одних вулицям, в одних містах. Бо у Боснії, вони хоч і ховалися, але жили поруч:

"…Чоловіків нема. Вони бояться, що хтось (жертва, яка вижила) їх упізнає і донесе прокурорам Міжнародного трибуналу: що тут живуть люди, які грали у футбол мусульманськими черепами, або ті, що примушували чоловіків мусульман відгризати іншим чоловікам мусульманам тестикули…"

Від себе – однозначно рекомендую книжку, якою б страшною вона не була. Ми у цьому зараз живемо, що вже ж тут.

Олексій Мустафін: Індонезійський транзит: від Сукарно до Сухарто. І далі…

Віра у власну незамінність – професійна хвороба політиків. Навіть у сталих демократіях. Що вже казати про держави, що тільки-но з'явилися на світовій карті. Чи про авторитарні режими. Однак намагання будь-якою ціною затриматися при владі часто-густо стають "найнадійнішим способом" її втратити. І йдеться не лише про революції чи повстання проти знавіснілого режиму.

Леся Бондарук: Сторіччя Галини Коханської

1 березня виповнилося 100 років із дня народження Галини Коханської – керівниці жіночої розвідувальної мережі УПА на Волині. У 15 років поринула в національно-визвольну боротьбу. Пів життя прожила під чужим іменем та прізвищем. Але перемогла! Бо застала час, коли Україна стала незалежною державою, відновила могили побратимів, зруйновані окупантами, вплинула на виховання нового покоління патріотами, та встигла повернути своє власне ім'я і з ним відійти у вічність.

Ігор Галагіда, Мирослав Іваник: "Погром: Грубешівщина, весна 1944 р." Фрагменти вступної статті до видання

Погром розпочався в ніч з 9 на 10 березня 1944 року. Поляки з Армії Крайової та Селянських Батальйонів раптово атакували 11 українських сіл у Грубешівському повіті на Холмщині. Після тижневої перерви почалася друга, ще масштабніша хвиля атак, коли було вражено 22 українські села.

Дарія Гірна: Архітектура скорботи: чому Україні потрібні психологи меморіалізації

У США, Великій Британії, Австралії, країнах ЄС існують окремі навчальні програми з психології архітектури. В Україні окремої дисципліни, що системно вивчала б психологію архітектурного простору, немає. Тим часом у суспільстві, де кількість людей із ПТСР і травматичним досвідом зростає щодня, одночасно множаться темні, гнітючі, утилітарні місця пам'яті. Матеріальна пам'ять, яку ми відтворюємо без системного підходу, ризикує стати ще одним чинником ретравматизації.