"Втома від війни". Що буде далі?

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.

 
Розбирання завалів одного з корпусів дитячої лікарні Охматдит, Київ, 8 липня 2024 р. 

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. На щастя, вони поки не є відкритими антагоністами, проте, вочевидь, керуються взаємовиключними, принаймні на даному етапі, базовими цінностями. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.

Перша група, осердям якої є діючі військові, насамперед добровольці, розглядає війну як екзистенційну - тобто таку, де йдеться про фізичне виживання нації. В переддень повномасштабки можна було, напевно, поставити під сумнів подібне визначення як алармістське, утім маю надію, що станом на липень 2024 року всі, хто обдарований хоча б однією звивиною в голові, встигли втямити, чому наша русофобія ніколи не буде достатньою.

Відповідно - щонайменше до завершення бойових дій, працювати на Сили оборони мусять так чи інакше геть усі ресурси країни: інституційні, економічні, людські. Роль держави під час воєнного стану полягає в тому, щоб якнайефективніше організувати використання цих ресурсів, аби дати відсіч агресії, тобто в нашому випадку - без перебільшення запобігти геноциду.

З огляду на таку мету, застосування примусу там, де інші варіанти неможливі або не працюють, не тільки право держави, але й її обов'язок. Зрозуміло, лише в чітко окреслених законодавством кордонах. "Ексцеси виконавця" та решта правових порушень повинні у таких обставинах виявлятися та каратися показово, адже вони руйнують суверенітет держави в час, коли довіра до нього є особливо критичною.

А що ж тоді друга група? Вона наче з цим всім й погоджується, та лише до певної межі. Межа, як правило, пролягає там, де починається описане вище вимушене втручання держави в особисте життя, їхнє чи їхніх близьких. Найчастіше державу тут репрезентує ТЦК, але ним явище не вичерпується. Може йтися про поліцію, яка вимагає дотримання комендантської години, коли дуже хочеться повисіти у центрі, про додаткову регуляцію підприємницької активності або, наприклад, про прикордонників, які випустили, по недбалості чи за хабар, трьох твоїх друзів-айтішників, але чомусь в останній момент вирішили спіймати за крок до омріяної Польщі саме тебе.

Так чи інакше, в певний момент відбувається коротке замикання, і людина, що могла за ці роки надонатити на ЗСУ десятки або й сотні тисяч, починає розглядати в якості головної загрози не росіян, а українську державу. І навіть черговий "Охматдит" навряд чи поверне її до реальності.

За якийсь час неодмінно з'являються розмови про потребу в припиненні вогню, мирних перемовинах, хай навіть на умовах ворога, та інший Арєстовіч-стайл слеш підігравання російській пропаганді, свідоме чи ні. На жаль, від лютого 2022 року я бачив таку трансформацію неодноразово. Після провалу нашого минулорічного контрнаступу її обсяги, певна річ, зросли кратно.

Треба визнати, що з чистої, так би мовити, ліберальної точки зору представники другої групи оперують аргументами, від котрих не вийде просто відмахнутися. Дійсно, їхні людські та громадянські права, зафіксовані у Конституції мирного часу як невід'ємні, порушуються. Справді, Україна зразка 2024 року вельми далека від тієї анархічної вольниці, яку ми любимо та до якої звикли. Поза сумнівом, державні виконавці усіх напрямів і рівнів частенько перевищують свої повноваження, виходячи далеко за межі того, що дозволяє їм законодавство воєнного стану.

Я розумію, чому багатьом українцям із нашим бунтівним національним характером, не позбавленим здорового (а подекуди й не дуже) егоїзму, важко з тим всім примиритися. Більше того, влада, яка спробувала б запровадити хоча би десяту частину від поточних обмежень у мирний час, була б повалена на наступний день. Проте є один принциповий нюанс: йде війна на винищення, і ми мусимо за будь-яку ціну в ній встояти.

Симптоматично, що ніхто, підкреслюю, ніхто - з моїх знайомих, які носять камуфляж, хай навіть вже одинадцятий рік поспіль, не дозволяє собі демонструвати "втому від війни" в публічному просторі. Це ексклюзивна хвороба цивільних, і чим далі від фронту, тим, здається, більше її носіїв. Варто чесно визнати: вже зараз між нами - прірва. До кінця війни, коли б він не стався, прірва значно поглибиться та розшириться.

На політичному рівні вона природним чином кристалізується у щонайменше дві нові партії: умовно національно-мілітарну та космополітично-ліберальну. Якщо нам як суспільству вистачить зрілості - все власне на тому й зупиниться, а продуктивна боротьба між цими двома партіями в парламенті стане одним з двигунів подальшого прогресу. Якщо ж ні, враховуючи масштаби загальнонаціонального ПТСР, буде лихо, яке нині важко уявити. А втім - і не треба.

Олексій Мустафін: "Відплата за поразку", або навіщо Тохтамиш захопив Москву

26 серпня 1382 року володар Улуса Джучі хан Тохтамиш захопив і спалив Москву. Це сталося лише через два роки після битви на Куликовому полі у верхів'ях Дону, в який місцевому князю Дмитру чи не вперше вдалося взяти гору над великим татарським військом. Тож іноді припускають, що акція Тохтамиша була нічим іншим, як "відплатою за поразку".

Арсен Зінченко: Політична програма державотворення

Ще наприкінці 1980-х – на зорі 90-х років українська молодь йшла на вулиці з гаслами "Україна виходить з СРСР!", "Ні – союзному ярму!", "Ні – союзному договору!". Це був визначальний напрямок руху – до повалення кривавої комуністичної системи, до народовладдя і відповідальної перед народом держави, до звільнення від пут русифікації, до прав людини і головне – до відновлення самостійної і суверенної Української держави.

Юрій Юзич: Церемонія прощання з прапором

На наших цвинтарях майорять десятки тисяч прапорів, багато із яких - національні. На сонці, вітрі та дощі вони знищуються. За давньою лицарською традицією, яка плекається і в Пласті: прапор не можна прати, його - якщо не піддається реставруванню і не підлягає збереженню - можна лише спалити.

Богдан Червак: Україна між державною традицією УНР та УРСР

Щоб подолати більшість історичних міфів, створених та поширених Москвою, буде достатньо щоб Верховна Рада України ухвалила нормативно-правовий акт, який встановить юридичний та історичний зв'язок України з попередніми українськими державними утвореннями. Зокрема у законі слід юридично закріпити, що 24 серпня 1991 року Україна відновила свою державну незалежність і те, що вона є державою правонаступницею Української Народної Республіки.