Жити всередині історії

Анексія Криму змушувала кожного визначатися щодо власної громадянської ідентичності. Вирішувати, який прапор ти вважаєш за свій. Під звуки якого гімну ти підводитимешся.

 
ukrinform.ua

Десять років тому я кинув речі в багажник і поїхав до Києва.

Окупований Крим тоді нагадував центр циклону. На материку вже сталися "Боїнг" MH17, Іловайськ і перші мінські. А на півострові запав штиль.

Я писав про Крим з лютого до жовтня 2014-го. Тридцятилітній досвід життя в "глухій провінції край моря" несподівано перестав бути баластом. На початку 2014-го півострів перетворився на чільне місце планети, що ним раптово зацікавилися всі. Добре знаний мені заповідник пострадянських настроїв перетворився на публіцистичний чорнозем. Встроми палицю – і вона зацвіте.

До жовтня перший шок від зміни прапорів вже минув. Перші трагедії вже сталися. Перша хвиля еміграції вже облаштовувалася на материку. Але мобільний зв'язок ще лишався спільний, а поїзди й далі справно перетинали кордон з материком.

Навіть суто візуальних змін було небагато. Монополію українських товарів потроху розбавляли російські. Ціни за інерцією перераховували у гривнях. Ті, хто лишився, поділилися на три групи. Перша – готувалася до від'їзду. Друга готувалася до внутрішньої еміграції. А третя, нарешті, відкинула лицемірство.

Останні відчайдушно розмахували новими прапорами. Сипали прокльонами у соцмережах. Незабаром їхні голоси стануть єдиними, що долинатимуть з півострова. Усі інші або переїдуть, або змінять акаунти на анонімні. Вони досі зрідка лайкають, ще рідше коментують, але натомість усе читають.

Передчуття глобальної війни поступово щезало. Росія припиняла говорити про "рускую вєсну", змінивши її на "кримську". Солдати НАТО так і не з'явилися. Коридор до Криму суходолом – теж. Іноземних журналістів на півострові ставало дедалі менше. Російського акценту – дедалі більше.

 
Військова частина в Перевальному під час захоплення Криму російськими військами у 2014 році
wikipedia.org

Друзі з материка телефонували щодня. Але запитання: "Як там у вас?" я чув дедалі рідше. Натомість сам ставив їх дедалі частіше. За головне джерело інформації стали соцмережі – й саме там було чути відгомін тих боїв, які щотижня змінювали лінію фронту на Донбасі.

Смішно згадувати. До війни топовим блогером вважали людину, що вичерпала п'ятитисячний ліміт друзів на фейсбуку. Та після її початку в Україні раптово з'явилася блогосфера. Традиційні ЗМІ не могли вдовільнити інформаційний попит, й дітище Цукерберга раптово стало вітчизняним CNN.

Я збирав речі й міркував про те, що не маю жодного уявлення про свою країну. Географія материка обмежувалася для мене Майданом, трохи Києвом та зовсім трохи – Львовом. У свої тридцять я погано знав Україну. Давалося взнаки традиційне кримське відлюдництво. Острівний менталітет. Кримська ідентичність.

І з лютого 2014-го вона щодня танула. Анексія змушувала кожного визначатися щодо власної громадянської ідентичності. Вирішувати, який прапор ти вважаєш за свій. Під звуки якого гімну ти підводитимешся.

Бесіди з земляками дедалі частіше нагадували мінне поле. Будь-який необачний крок призводив до вибуху. Ставало дедалі більше тем, які нас розділяли, а тих, що об'єднували, – дедалі менше. Поступово це мінне поле перетвориться на справжню лінію фронту.

Треба було від'їжджати.

Я й гадки не мав, що на мене чекає. Того року не випадало щось планувати. Єдине, що було зрозуміло: мені та моїм одноліткам випало жити всередині історії. Тієї історії, якої ми були позбавлені протягом усіх попередніх років. І не було жодного сенсу розмінювати ці дублони на мідяки.

Я повернусь до Криму ще двічі. Спершу – наприкінці 2014-го. Вдруге – влітку 2015-го. А потім ФСБ заарештує мого колегу, який залишився у Криму й писав про те, що півострів належить Україні. Його засудять за заклики до порушення терцілісності РФ. Після цього я бачив Крим тільки з боку Арабатської стрілки.

Я не хизуюся своєю пропискою. Півострів не сниться мені ночами, і я не люблю, коли мені співчувають. Я сприймаю все, що зі мною сталося, як досвід, а не як травму.

І саме він допоміг мені визначитися щодо бажань. У жовтні 2014-го я сідав за кермо з чітким усвідомленням, якого саме майбуття не хочу. І я цілком певен, що більше не збираюся пакувати речі.

Мені вистачило одного разу.

Сергій Шумило: Третє відродження Української Автокефальної Православної Церкви в Україні

15 лютого сповнюється 37 років від початку третього відродження Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) в Україні.

Олексій Мустафін: Мандрівний претендент. Здобути корону… і відмовитися від неї

У лютому 1639 року за наказом першого міністра та кардинала Франції Армана Рішельє був заарештований та ув'язнений в цитаделі Сістерона у Провансі Ян Казимир Ваза – молодший брат тодішнього короля Речі Посполитої Владислава IV. На французькій території той опинився майже випадково – бо насправді плив з Генуї до Іспанії, але корабель змушений був зупинитися спочатку в Тулоні, а потім в Марселі, де Вазу, власне, і взяли під варту.

Юрій Рудницький: Іван Мазепа. Не так тії вороги...

Гетьманування Івана Мазепи було отруєне "теплими" стосунками з анархічною Запорозькою Січчю, з популярним серед січовиків фастівським полковником Семеном Палієм – цими живими втіленнями "Духу Одвічної Стихії". А ще - з власною старшиною. Точніше, з тими, хто в часи позбавлення булави Івана Самойловича висунув його, тоді ще мало кому відомого генерального осавула, на гетьмана, сподіваючись зробити його маріонеткою в своїх руках. Однак гетьман успішно усунув усіх конкурентів.

Іван Ольховський: Про "оригінальність" поглядів Миколи Бендюка на події 1940-1942 років на Поліссі та роль у них Тараса Бульби-Боровця

Незважаючи на появу в Україні низки наукових досліджень діяльності засновника УПА "Поліська Січ" Тараса Бульби-Боровця, визнання його Законом України борцем за незалежність, увічнення пам'яті в назвах вулиць, час від часу з'являються публікації, що базуються на вигадках, домислах, перекрученнях фактів, що дискредитують поліського отамана.