Жити всередині історії
Анексія Криму змушувала кожного визначатися щодо власної громадянської ідентичності. Вирішувати, який прапор ти вважаєш за свій. Під звуки якого гімну ти підводитимешся.
Десять років тому я кинув речі в багажник і поїхав до Києва.
Окупований Крим тоді нагадував центр циклону. На материку вже сталися "Боїнг" MH17, Іловайськ і перші мінські. А на півострові запав штиль.
Я писав про Крим з лютого до жовтня 2014-го. Тридцятилітній досвід життя в "глухій провінції край моря" несподівано перестав бути баластом. На початку 2014-го півострів перетворився на чільне місце планети, що ним раптово зацікавилися всі. Добре знаний мені заповідник пострадянських настроїв перетворився на публіцистичний чорнозем. Встроми палицю – і вона зацвіте.
До жовтня перший шок від зміни прапорів вже минув. Перші трагедії вже сталися. Перша хвиля еміграції вже облаштовувалася на материку. Але мобільний зв'язок ще лишався спільний, а поїзди й далі справно перетинали кордон з материком.
Навіть суто візуальних змін було небагато. Монополію українських товарів потроху розбавляли російські. Ціни за інерцією перераховували у гривнях. Ті, хто лишився, поділилися на три групи. Перша – готувалася до від'їзду. Друга готувалася до внутрішньої еміграції. А третя, нарешті, відкинула лицемірство.
Останні відчайдушно розмахували новими прапорами. Сипали прокльонами у соцмережах. Незабаром їхні голоси стануть єдиними, що долинатимуть з півострова. Усі інші або переїдуть, або змінять акаунти на анонімні. Вони досі зрідка лайкають, ще рідше коментують, але натомість усе читають.
Передчуття глобальної війни поступово щезало. Росія припиняла говорити про "рускую вєсну", змінивши її на "кримську". Солдати НАТО так і не з'явилися. Коридор до Криму суходолом – теж. Іноземних журналістів на півострові ставало дедалі менше. Російського акценту – дедалі більше.
Друзі з материка телефонували щодня. Але запитання: "Як там у вас?" я чув дедалі рідше. Натомість сам ставив їх дедалі частіше. За головне джерело інформації стали соцмережі – й саме там було чути відгомін тих боїв, які щотижня змінювали лінію фронту на Донбасі.
Смішно згадувати. До війни топовим блогером вважали людину, що вичерпала п'ятитисячний ліміт друзів на фейсбуку. Та після її початку в Україні раптово з'явилася блогосфера. Традиційні ЗМІ не могли вдовільнити інформаційний попит, й дітище Цукерберга раптово стало вітчизняним CNN.
Я збирав речі й міркував про те, що не маю жодного уявлення про свою країну. Географія материка обмежувалася для мене Майданом, трохи Києвом та зовсім трохи – Львовом. У свої тридцять я погано знав Україну. Давалося взнаки традиційне кримське відлюдництво. Острівний менталітет. Кримська ідентичність.
І з лютого 2014-го вона щодня танула. Анексія змушувала кожного визначатися щодо власної громадянської ідентичності. Вирішувати, який прапор ти вважаєш за свій. Під звуки якого гімну ти підводитимешся.
Бесіди з земляками дедалі частіше нагадували мінне поле. Будь-який необачний крок призводив до вибуху. Ставало дедалі більше тем, які нас розділяли, а тих, що об'єднували, – дедалі менше. Поступово це мінне поле перетвориться на справжню лінію фронту.
Треба було від'їжджати.
Я й гадки не мав, що на мене чекає. Того року не випадало щось планувати. Єдине, що було зрозуміло: мені та моїм одноліткам випало жити всередині історії. Тієї історії, якої ми були позбавлені протягом усіх попередніх років. І не було жодного сенсу розмінювати ці дублони на мідяки.
Я повернусь до Криму ще двічі. Спершу – наприкінці 2014-го. Вдруге – влітку 2015-го. А потім ФСБ заарештує мого колегу, який залишився у Криму й писав про те, що півострів належить Україні. Його засудять за заклики до порушення терцілісності РФ. Після цього я бачив Крим тільки з боку Арабатської стрілки.
Я не хизуюся своєю пропискою. Півострів не сниться мені ночами, і я не люблю, коли мені співчувають. Я сприймаю все, що зі мною сталося, як досвід, а не як травму.
І саме він допоміг мені визначитися щодо бажань. У жовтні 2014-го я сідав за кермо з чітким усвідомленням, якого саме майбуття не хочу. І я цілком певен, що більше не збираюся пакувати речі.
Мені вистачило одного разу.
