Владика Борис Ґудзяк про те, як професор Рудницький врятував його студентську репутацію

Професор Леонід Рудницький відійшов у вічність 8 грудня на 89 році життя.

 

Професор Леонід Рудницький був видатним германістом, україністом, фахівцем із порівняльного літературознавства та визначним організатором академічного життя. В публікаціях в мережах цими днями появилися описи його життєвих академічних звершень. Ці досягнення принесли йому широке визнання, в тому числі одну з найвищих відзнак для науковця за межами України — членство в Національній академії наук України.

До наукового світу Леонід Рудницький увійшов майже 60 років тому, захистивши докторську дисертацію в Українському Вільному Університеті (УВУ) в Мюнхені, і залишався вірним своєму академічному покликанню протягом усього життя. Його лідерство проявлялося в багатьох ролях: він брав участь у діяльності Наукового товариства імені Шевченка, в тому числі, як Президент Світової Ради НТШ, був одним із засновників і довголітнім головою Товариства "Свята Софія", активно долучався до діяльності Української Вільної Академії Наук, очолював філадельфійську філію Українського католицького університету. Викладав у численних університетах, керував установами в кількох країнах і був ректором своєї alma mater УВУ.

Найкращим свідченням таланту викладача є його студенти. Поганих викладачів вони швидко забувають, добрих – пам'ятають, а найкращих згадують із вдячністю все життя. Хоча я не був повноцінним студентом професора Рудницького, знаю, який глибокий вплив він мав на своїх учнів.

У Гарвардському університеті, на курсі з німецької мови, мій викладач, дізнавшись, що я українець, запитав, чи я часом не знаю Леоніда Рудницького, тому що: "Найкращий університетський професор, якого я мав, це — Леонід Рудницький". Як з'ясувалося, саме професор Рудницький навчав його німецької мови в університеті La Salle, де український літературознавець був довголітнім викладачем та співзасновником і директором Програми Центрально– і Східно–Європейських Студій.

Академічне і громадське життя академіка Рудницького було пронизане глибокою вірою, непохитною відданістю Українській Церкві та культурній спадщині, духом служіння. Як мирянський діяч, християнський інтелектуал і організатор він був серед найактивніших "патріархальників," які співпрацювали з Патріархом Йосифом Сліпим і які конфронтували єрархію і клир наболілими питаннями. Цей мирянський рух сьогодні потребує нового втілення в нових обставинах.

Навколо професора Рудницького гуртувалася студентська молодь. Він був гостинним і легким, з грайливою усмішкою та фірмовим шляхетним професорським гумором. Залюбки розказував про кумедні випадки, що ставалися з поважними особами, зокрема Йосифом Сліпим, який мав на нього великий вплив.

 
Леонід Рудницький і Йосиф Сліпий

А ще, понад 40 років тому, професор Рудницький врятував мою репутацію.

Це сталося так. На літніх курсах Українського католицького університету в Римі, організованих під омофором Патріарха Йосифа, де професор Рудницький був щорічним лектором, діяли доволі суворі правила. Студенти жили в пансіонаті на площі Madonna dei Monti, де був чіткий розпорядок, спрямований на збереження чеснот. Одне з правил забороняло нам виходити ввечері після 22:00. Уявіть собі — літо, Рим, серце італійської столиці. З вікна видно Колізей, а на вулиці вирує життя. І вам 20 років! Звісно, я не втримався й вирушив у місто.

Проте повернутися вчасно не встиг — двері були зачинені на міцний, мало не середньовічний, засув. Відсутність семінариста вночі могла понести серйозні дисциплінарні наслідки. Тож я зважився на відчайдушний крок: видряпався вгору до кімнати професора Рудницького і почав тихенько стукати по віконниці. На щастя, він був у своїй кімнаті. Людина великого серця і доброго гумору, професор спустився вниз, дискретно відчинив двері й впустив мене. Добре ім'я чемного студента було врятовано.

Я щиро вдячний йому і його дружині Ірині та дітям, що вони відчинили двері свого дому 22 листопада цього року, коли професор Рудницький вже був досить кволим. У цей день ми вручили йому та дружині — професорці Ірині Рудницькій — митрополичу нагороду за "віддане християнське свідчення у шлюбі та родинному житті, за багатогранну суспільну діяльність, працю у ділянці освіти і науки, мирянське служіння та лідерство в Українській Греко-Католицькій Церкві". Ми встигли поговорити і випити по гальбі пива. Вечір був родинним і громадським, з молитвою, співом і сміхом. Теплими і вдячними лишаються спомини.

Теми

Артем Петрик : "Міжвоєнна Литва: час та конституції"

У ХХ столітті Литва пережила драматичну історію державного будівництва: від проголошення незалежності у 1918 році – до радянської окупації, втрати суверенітету, а згодом – відновлення державності на початку 1990-х років. Усі ці етапи супроводжувалися спробами закріпити нову політичну реальність у конституційній формі. Саме тому історія литовських конституцій – не лише правова, а водночас глибоко політична, національна й символічна. Вона є свідченням боротьби за право на незалежність, самовизначення та демократію.

Олексій Мустафін: Опір як доказ. Ліга захисту прав "непоміченої" нації

"Не було, немає і бути не може" - формула, з якою влада Російської імперії відмовляла в існуванні українській мові, насправді не є унікальною в історії Східної Європи. Майже в той самий час, коли на світ з'явилися Валуєвський циркуляр та Емський указ, німецький канцлер Отто Бісмарк не менш категорично стверджував, що "не існує ніякої албанської нації".

Радомир Мокрик: "Приклад російського шовінізму"

Тепер вся ця критика Булгакова насправді не виникла на порожньому місці. Вже тоді, коли в кінці 1920-х "Дні Турбіних" ставили в московських театрах, серед діячів української культури це викликало скандал і обурення. І це дуже важливо розуміти. Зараз це не намагання "переписати історію" чи "боротися з культурою". Це фактично повернення до дискусії, яка точилася вже дослівно сто років тому.

Олексій Мустафін: Шведська Мінерва. Королева, якій свобода була миліша за владу

Зречення монархів і в наші часи трапляються не часто, а кілька століть тому кожний такий випадок здавався чимось і справді екстраординарним. Проте рішення шведської королеви Христини вважали взагалі унікальним – хоча б тому, що вона сама наполягала на "відставці"– всупереч настроям придворних та парламенту.