Що комунікує "Світ очима Шевченка"?

Різні відгуки і досить гарячі суперечки викликала інсталяція "Світ очима Шевченка" у парку Шевченка. Мені здається, що в цій дискусії постали три основні питання: чи є цей об'єкт мистецтвом? чи є це кітчем? який стосунок інсталяція має до Шевченка? Поділюся коротко своїми міркуваннями, які є досить суб'єктивними, але водночас заторкують питання про наші культурні цінності.

Як представляють свій об'єкт автори інсталяції "Світ очима Шевченка"? Юлія Соловей озвучила основний месидж проекту. Це "п'ятиметрова інтерактивна інсталяція у формі бюста Тараса Шевченка. Всередині — десятки вічок, у які можна зазирнути й побачити 80 локацій у 37 країнах світу "очима" пам'ятників Шевченку". Месидж проекту полягає в тому, що "для кожного українця, де б він не опинився, монумент поету – це точка зв'язку з рідною землею. Ми хотіли зробити проєкт про цей зв'язок. Про Шевченка, який об'єднує нас у всьому світі".

Ми бачимо великий п'ятиметровий бюст Шевченка, жовтого кольору, який вирізняється розміром і кольором і стоїть в центрі парку Шевченка, якраз перед самим памятником. Автори зізнаються, що "зрештою зупинилися на формі бюста авторства Беклемішева, який вважається одним із найреалістичніших, та національному жовтому кольорі" . "Національний жовтий колір", "найреалістичний" бюст Шевченко", парк Шевченка – все це же вже говорить про смисли, які транслює об'єкт. Що ж він говорить насправді, що "комунікує"?

Чи автори представляють "Світ очима Шевченка" як мистецький твір? Думаю, що так. Якби це був звичного розміру тент, ятка, що стояла б десь збоку і була призначена для утилітарних цілей, – як, наприклад, пропонуючи морозиву чи воду, вона б не претендувала на назву мистецького об'єкта. Зрештою, самі автори назвали "Світ очима Шевченка" "інсталяцією", арт-об'єктом.

Так, з цього можна б зробити арт-об'єкт. Місце, образ, колір – все це знакові речі. Інсталяція стоїть не у випадковому місці, а в самому центрі парку Шевченка - сакральному місці в певному сенсі. Пригадую, що в роки навчання в університеті нам забороняли 22 травня, в день перепоховання Шевченка, навіть заходити в парк Шевченка.

Інсталяція розміщена перед самим пам'ятником Шевченка авторства Матвія Манізера і Євгена Левінсона, закритим щитами, щоб захистити його під час обстрілів. Відтак "Світ очима Шевченко" сприймається насамперед у зв'язку з самим пам'ятником, а саме позначає своєрідну його субституцію, себто підміну. Концептуальненько, я б сказала. Не знаю, чи думали про це організатори чи ні, але символіка розміщення артоб'єкта має саме такий смисл.

Чи має інсталяція стосунок до поп-арту, стріт-арту, Воргола і Кунса? Так, але досить специфічно. Інсталяція нагадує про них, відсилає, але не має того естетичного виклику, який мав поп-арт. Останній був провокативним, обігрував банальність, комсюмеризм, гламур, руйнував опозицію високого і низького мистецтва.

Що з цього транслює нам інсталяція у парку Шевченка? Нічого. Це просто велика фігура національного поета, яка дана у формі ілюстрації до тези "світ очима Шевченка". Тут бракує символічної форми, інтерпретаційної рамки, яка зробила б цей об'єкт смисловим повідомленням. Скажімо, про те, що таке культ Шевченка, про його різні іпостасі, про монументалізацію і глобалізацію Шевченка тощо. Хтось назвав інсталяцію "жовтим Шевченком", що теж має свій символічний підтекст, бо колір – це також смисл і також повідомлення. Ще більше загостює ситуацію відсилання до Visa, що вказує на рекламний комерційний характер проекту. Одним словом, весь контекст перетворює п'ятиметровий бюст Шевченка на імітацію і товарний предмет.

Теодор Адорно б сказав, що це яскравий зразок опредмечення мистецтва і позбавлення його естетичного змісту. Останнє відсилає нас до категорії кітчу. Кітч асоціюється з низьким смаком, надмірною сентиметальністю, неспівмірністю стилю і змісту. Великий жовтий бюст Шевченка вже не ідентифікується з самим Шевченком, він стає шпалерами, на тлі якого можна зробити гарне фото, робить його утилітарним предметом, в якому можна сховатися, як у шатро, від сонця чи дощу.

Не знаю, що саме показуюється у вічках – пам'ятники Шевченка по світу чи місця у світі, в які вдивляється Шевченко. Використання образу Шевченка завжди є конструюванням Шевченка, якого ми водночас знаємо і не знаємо. Сприйняття національного поета мало вже багато різних моментів: сакралізації і десакралізації, спалення "Кобзаря", приміряння різних масок у "квантовому стрибку" в популярну культуру. Ми також знаємо, як Шевченко сходить з постаменту, заглядається на дівчат і просить прикурити. Все це різні способи говорити з поетом, робити його нашим сучасником.

Пригадую різні форми обігрування пам'ятників. На Майдані стояла дерев'яна скульптура Шевченка майже людського росту і кожен міг обійнятися з нею, бо Шевченко був один зі майданівців. Пригадую скульптуру "шинель Гоголя" на Гогольфесті, в неї кожен міг зайти – як зайти в текст. Пригадую на іншому Гогольфесті розмальовані в різні кольори макети пам'ятника Шевченка. Це теж було цікаво, бо відбувалося розпредмечення пам'ятника – Шевченко різний, як і ми різні. Серед кольорів були жовтий та блакитний – пополам. В кожному з випадків це була наша розмова з класиками.

Чергова гра з пам'ятником – бюстом Шевченка - ставить питання про те, що ми хочемо сказати. Тим більше, коли інсталяція з'являється в міському публічному просторі, вона таки щось говорить.