З невільників у султани. Бейбарс – половецький володар Єгипту
24 жовтня 1260 року біля Гази відбулося останнє полювання єгипетського султана Саїфаддіна Кутуза. Цього разу він став не лише мисливцем, а й трофеєм. Довчекашись слушної нагоди, полководець Захір Бейбарс, переможець монголів під Айн Джалутом, звернувся до нього з проханням поступитися красивою бранкою, яка нібито йому приглянулася.
24 жовтня 1260 року біля Гази відбулося останнє полювання єгипетського султана Саїфаддіна Кутуза. Цього разу він став не лише мисливцем, а й трофеєм. Довчекашись слушної нагоди, полководець Захір Бейбарс, переможець монголів під Айн Джалутом, звернувся до нього з проханням поступитися красивою бранкою, яка нібито йому приглянулася.
Кутуз погодився, і Бейбарс нахилився до нього – нібито для того, щоб на знак вдячності поцілувати володарю руку. Але насправді це був сигнал для змовників, які одразу ж кинулися на Кутуза зі зброєю. Останній, фатальний удар завдав Анас Сілхадар, і саме він розчистив шлях до престолу новому султану, яким того ж дня став Бейбарс.
Як і Кутуз, Бейбарс не був єгиптянином. Але якщо попередник був хорезмійцем, то новий володар - кипчаком. Або ж половцем – так називали цей народ на Русі. Щодо місця народження майбутнього султана, то існує кілька версій.
Єгипетський вчений XIV-XV сторіч Бадраддін Айні стверджував, що походив він з племені Бурджогли (Бурчевичів руських літописів) – з інших джерел ми знаємо, що їхні пасовиська знаходилися на лівобережжі Дніпра, уздовж Самари та Вовчої. Власне, й назву Бурджогли часто перекладають як "діти вовка".
Водночас особистий біограф султана Мухіаддін Ібн Абд Захір, чиї тексти Бейбарс бачив й по суті редагував, обмежується словами, що походив він з роду Барли – а він нібито мешкав на Ахтубі, або ж нижній Волзі.
Зрештою, в Криму і досі популярні перекази про підтримку Бейбарсом місцевих мусульман – яку пояснюють тим, що й сам він народився на півострові. Проте мечеть у Солхаті (Ескі-Киримі), яку часто іменують "Бейбарсовою", була зведена вже після смерті султана, коштом одного з його наступників - Мансура Калауна. Айні, щоправда, називає Калауна одноплемінником Бейбарса, тож бажанні і цей аргумент можна використати на користь "кримської" версії.
Цілком можливо, що версія, викладена офіційним біографом, була насправді вигадана. Султан взагалі не демонстрував великого бажання розповідати про своє походження чи згадувати рідних – на відміну від Кутуза, який свідомо поширював чутки, що є мало не небожем хорезмшаха Мухаммеда II.
Відомо лише, що сім'я Бейбарса, рятуючись від монголів, змушена була тікати з батьківщини (можливо й через Крим) та зрештою опинилася в Анатолії. Де його продали у рабство дамаському купцю – ще й зі "знижкою", бо Захір мав фізичний недолік, більмо на оці. Втім, на міцного та статного хлопця звернув увагу емір Ейдекін Бундукдар, командувач стрільців єгипетського султана Саліха.
Так Бейбарс опинився на берегах Ніла та став мамлюком – гвардійцем султана, яких набирали саме з невільників та надавали вишкіл у таборі на каїрському острові Рода. Він виявився не лише вправним вояком, а й здібним командиром. І вже розкрив таланти полководця вєе в 1250 році - здобувши блискучі перемоги над хрестоносцями при Мансурі та Фарискурі. Вважають, що одне з імен Бейбарса – Рукнаддін, що дослівно означає "стовп віри", - він отримав саме за успіхи в боях з "невірними".
Щоправда, новий султан Туран-шах II мамлюків щиро ненавидів, і вони того ж року допомогли вдові Саліха, Шаджар ад-Дурр усунути його від влади. А вже недовзі їй довелося вийти заміж за командувача султанської гвардії Айбека, що став новим володарем та перетворив Єгипет на "державу мамлюків" - майже три наступні сторіччя країною керували воєначальники з колишніх невільників.
Бейбарс з Айбеком досить швидко посварився і навіть залишив на певний час Єгипет. Лише коли до влади прийшов Кутуз, він вмовив втікача повернутися і навіть віддав йому у володіння місто Кал'юб.
Вчасно, бо саме в цей час до Сирії вдерлися монголи. І хоча більша частина їхнього війська на чолі з Хулагу вже невдовзі змушена була відійти за Євфрат. А тих, що залишилися, біля Айн Джалуту розгромив саме Бейбарс.
Черговий його тріумф викликав у султана приступ ревнощів. Він відмовився нагородити Бейбарса – як той розраховував – владою над Сирією чи принаймні Алеппо. І цим фактично підписав собі вирок. Бо еміри, схоже, й так готували заколот проти нього. А тепер в них з'явився харизматичний лідер.
Правління Бейбарса вважають "золотою добою" мамлюцького Єгипту. Ставши султаном він продовжив здобувати перемоги. Відвоював у хрестоносців Антіохію, Кесарію та Тір, майже повністю витіснивши їх зі Святої Землі. Повернув під контроль Каїра Хіджаз, приєднав Ємен, обклав даниною Нубію, розгромив асасинів і навіть оголосив себе султаном Руму (тобто Анатолії).
Бейбарс виявився й далекоглядним дипломатом, уклавши міцний союз з ханом Берке, володарем Улусу Джучі. Союз цей був потрібний лише для стримування спільного ворога - Хулагу та його нащадків. Якими б не були спогади єгипетського султана про дитинство в східноєвропейських степах, нових вояків він - так само як і попередники – набирав з невільників, вивезених саме звідси. Щоб забезпечити "безперебійне" їхнє постачання, "стовп віри" навіть домовився і з візантійським імператором про вільних прохід єгипетських кораблів через чорноморські протоки.
Укладаючи угоди з християнами, Бейбарс, втім, залишався ревним мусульманином (і навіть намагався навернути до ісламу того ж Берке). Будував мечеті, бібліотеки і медресе - одне з них у Дамаску назвали Захірією – за іменем султана, і в ньому він, зрештою, був похований.
Бейбарса взагалі вважали великим благодійником та й загалом щедрою людиною. Під час голоду в долині Нілу він, скажімо, наказав роздавати їжу з державних сховищ нужденним. Водночас султан вимагав від підданих дотримання ісламських звичаїв, забороняв вживання вина й гашишу, вигнав з країни повій, які супроводжували західних рицарів.
Не можна, однак, сказати, що єгиптяни були закохані у свого володаря (захоплюватися ним стали радше постфактум). Бейбарс, як і мамлюки загалом, все одно залишався для них чужинцем. Втім, іноземці правили долиною Нілу мало не за часів фараонів – і до цього щонайменше звикли.
Сам султан усе життя остерігався замахів – але не збоку єгипетських підданих. Підозрював насамперед "колег" -мамлюків, адже добре пам'ятав про долю попередників. І на лише скинутих ним самим Туран-шаха II та Кутуза. Бейбарс оточив себе навіть не одним, а кількома загонами охоронців, найдовіреніший з яких теж іменували "захірією".
Проте загинув султан не від меча. Вважають, що піти з життя султану "допомогла" отрута, яку він випив разом з його улюбленим кумисом. Можливо, так єгипетському володарю помстилися асасини. Втім, і без них ворогів та заздрісників у Бейбарса було чимало. І треба визнати - їм було чому заздрити.
