Формула миру, вагітна війною. Спроба примирити протестантів з католиками, яка ще більше посварила їх між собою
Закон Священної Римської імперії, схвалений рейхстагом 1555 року в Авгсбурзі, у світі більше відомий під іменем Авгсбурзького релігійного миру. Адже він вперше – і фактично, і юридично - визнав за підданими імператора, які були християнами, право обирати конфесію.
Закон Священної Римської імперії, схвалений рейхстагом 1555 року в Авгсбурзі, у світі більше відомий під іменем Авгсбурзького релігійного миру. Адже він вперше – і фактично, і юридично - визнав за підданими імператора, які були християнами, право обирати конфесію.
Щоправда, лише одну з двох. Піддані могли бути лише католиками або послідовниками Авгсбурзького ж віросповідання 1530 року, простіше кажучи - лютеранами. З іще одним важливим уточненням - вільно сповідувати одне з цих віросповідань вони могли у тому князівстві, чий володар був їхнім одновірцем.
Відтак свобода була все ж відносною. Віросповідання своїх підданих визначали саме князі - за так званим "правом на реформу". Яке грайфсвальдський професор Йоахім Стефані згодом звів до формули "чия земля - того і віра" (в тексті самого Авгсбурзького миру її насправді немає, але вона настільки влучна, що її застосовують, так би мовити, ретроспективно).
Виняток становили так звані "духовні князівства", очолювані ієрархами католицької церкви. Якщо ці ієрархи вирішили стати протестантами після 1552 року, територія все одно залишалася католицькою, місце перекінчика заступав інший ієрарх-католик.
Що ж до підданих, то їхній вибір був "поєднаний" із вибором місця проживання. Якщо "свій" князь був католиком, підданий також міг бути католиком. Або переселитися до протестантського князівства. І навпаки. Це називалося "правом на міграцію" або "правом на переселення" - перекласти цей термін українською можна по-різному.
Авгсбурзький мир став найбільшою особистою поразкою імператора Карла V. Адже вся його політика була спрямована на здійснення "великої мрії" (якщо не "ідеї фікс") про створення світової католицької монархії. Легалізація протестантів, ще й в серці його володінь, однозначно їй суперечила. Тож не дивно, що опирався їй Карл V, як лише міг.
Зіткнувшись із впертістю імператора й остерігаючись, що їх спробують повернути до католицизму силою, протестантські князі об'єдналися в Шмалькальденську лігу. Але Карл V завдав їй нищівної поразки і змусив підданих погодитися на так звану "проміжну угоду", що мала повернути католицькій церкві домінуючий статус.
Щоправда, навіть заради цього успіху імператору довелося залучити на свій бік лютеранина Морица Саксонського і "винагородити" його за це титулом курфюрста. Сам цей факт значною мірою нівелював релігійний пафос Шмалькальденської війни, зводячи її до з'ясування стосунків володаря з бунтівливими васалами. Та й досягнуту угоду виконували по суті лише в імператорських землях на на півдні країни, де позиції католицької церкви і без того були переважно стійкими.
Натомість вже на наступному етапі, коли постало питання про спадкоємця імператорської корони, саме Мориц очолив опозицію. Карл V виявився до цього неготовим, і, як би не хотів зробити наступним очільником імперії свого сина Філіпа, змушений був визнати пріоритетними права брата, Фердинанда, вже обраного королем, а головне - підтриманого князями – і протестантами, і католиками.
Князі взагалі вимагали якнайшвидшого припинення релігійного протистояння, і католики серед них були чи не першими прихильниками компромісу. Роздратований Карл V у 1553 році взагалі переїхав до Брюсселя, й до Німеччини так і не повернувся. А щоб не освячувати "неподобство", взагалі вирішив відмовитися від корони.
Місію завершення перемовин з князями взяв на себе все той же Фердинанд. І він же скріпив Авгсбурзький мир своєю печаткою (хоч формально і від імені брата). Втім, це був зовсім не формальний акт. Адже погодившись вивести питання відносин між конфесіями з теологічної в юридичну площину, він погодився змінити саму суть імперії.
За середньовіччя навіть назва імперії - "Священна" та "Римська" - підкреслювала, що йдеться не лише про сукупність підданих, а й про спільноту вірних, в якій імператору належала і світська, і, значною мірою, духовна влада.
Тепер ці прикметники по суті втратили сенс, натомість визначальним стало колишнє уточнення "імперія німецької нації". Після Авгусбурзького миру вона стала насамперед світською державою, навіть формально толерантною до віросповідання підданих. А війна з релігійних причин тепер сприймалася як порушення миру всередині держави.
При цьому мир парадоксальним чином посилив саме релігійну складову в житті німців – прискоривши, а десь і започаткувавши процес так званої конфесіоналізації. Тепер вже закон змушував підданих, що раніше могли й не задумуватися над тим, хто вони є, чітко визначитися, ким вони є насправді – католиками чи протестантами (це, так би мовити, внутрішня конфесіоналізація). І демонструвати лояльність володарю-одновірцю (конфесіоналізація зовнішня).
Тож замість подолання розбіжностей чи принаймні умиротворення, про яке мріяли учасники перемовин, прірва між конфесіями після Авгсбургу почала стрімко поглиблюватися. Із відповідними наслідками – аж до витискування, часто насильницького, іншовірців.
З іншого боку – після кількох десятиліть затишшя, за які сучасники і справді дякували компромісу, якого досягли в Авгсбурзі, суперництво між князівствами та самими князями знову загострилося. Кожний намагався перетягнути до свого табору – згодом оформлених як Євангелічна унія та Католицька ліга - якомога більше "колег".
Замість очікуваної консолідації імперія почала тріщати по швах, а потім і розвалюватися. Дійшло до того, що рейхстаг одного із скликань взагалі не зміг ухвалити жодного рішення та був розпущений кайзером.
Врешті-решт все завершилося виснажливою й руйнівною - насамперед для Німеччини - Тридцятирічною війною. Можливо тому при укладанні Вестфальського миру від формули "чия земля - того і віра" відмовилися. Свобода віросповідання (поширена відтоді ще й на кальвіністів) виявилась не лише людянішою, а й ефективнішою за "авгсбурзьку" формулу миру.
