Історія російського імперіалізму і колоніалізму (чернетка гранднаративу). Частина ІІ

Читайте першу частина статті тут

У період 1917–1921 рр. відбувся колапс Другої російської імперії, а контрольована більшовиками територія у 1918–1919 рр. стиснулася до меж XVI ст. Своє прагнення незалежності продемонстрували більшість народів колишньої Росії, і деяким з них вдалося створити власні держави. Через це пройшли всі переможені у Першій світовій війні імперії.

Для росіян — як білих, так і червоних — "єдність" Росії залишалася пріоритетною цінністю. Однак білогвардійці відстоювали "єдину і неділиму" переважно силою, через що опинилися у стані війни з усіма сусідами та, врешті-решт, програли. Натомість більшовики обрали гнучкішу тактику — формально вони проголосили право народів на самовизначення аж до відділення, однак визнавали лише ті держави, владу в яких отримували ради. В інших випадках Москва ініціювала створення в неросійських регіонах формально незалежних "дзеркальних республік" (УНР vs УНРР), щоб розколоти ворожі національно-визвольні рухи. 

Уміле поєднання популістської пропаганди із мобілізаційними заходами та масовими репресіями принесло російським комуністам перемогу. На руїнах Російської імперії постав Совітський Союз — нетипова імперія, яка активно заперечувала свою імперськість. Однак силове утримання бунтівних окраїн та наявність держав-сателітів за кордоном однозначно вказують на імперську сутність СССР.

Справжню незалежність зуміли відстояти лише кілька держав, в яких склалися відповідні умови, а саме наявність: 1) досвіду державності та/або самоврядування; 2) власних політичних еліт, національної буржуазії та міської інтелігенції; 3) високого рівня урбанізації та грамотності; 4) спільного кордону із зовнішніми союзниками; а також відсутність чисельного російського населення, особливо в містах.

Однак і решта національно-визвольних рухів не програли остаточно. Боротьба за свободу поневолених народів змусила більшовиків зберегти їхню формальну державність: більші нації отримали союзні республіки у складі федеративного СССР, менші — автономні. І хоча ці державності були передовсім комуністичними, а вже потім національними, їхні формальні ознаки і структури у 1990-х рр. допомогли їм отримати визнання незалежності.

Прикметно, що схилив чашу терезів на користь радянської федерації особисто Владімір Лєнін, тоді як Іосіф Сталін відстоював ідею унітарної держави із національними автономіями. Таким чином, саме Лєнін заклав основи сучасної Російської Федерації, чого йому не може вибачити Владімір Путін.

Таким чином, 21) Друга російська імперія цілком закономірно розпалася, бо її збереження у старому вигляді не хотіла більшість підданих. Однак після цього шляхи білих росіян, червоних росіян та рухів поневолених народів розійшлися. Із війни всіх проти всіх повними переможцями вийшли більшовики, які зуміли відродити Третю російську імперію на більшій частині території Другої. Тимчасовими переможцями (до 1939–1940 рр.) стали нації з новоутвореними державами. Часткового успіху досягли ті рухи, за якими Москва визнала право на совітські республіки.

Також, 22) боротьба проти авторитаризму та проти імперіалізму — схожі, але не тотожні речі. У 1830-х рр. Алєксандр Пушкін був одночасно ворогом російського самодержавства і ворогом повсталої проти Росії Польщі. Під час революції 1917 р. з'ясувалося, що більшість росіян (байдуже, червоних чи білих) мислять подібним чином — проти царя, але не проти царства. Тож хоча під тиском селянських повстань Кремль був змушений відмовитися від спроб швидко збудувати новий тоталітаризм ("воєнний комунізм"), зберегти імперію йому вдалося.

Перше десятиліття існування СССР характеризувалося поступками з боку влади як в соціально-економічній (НЕП), так і в культурній (коренізація) сферах. Намагаючись популяризувати свої ідеї зрозумілою населенню мовою, більшовики пішли на компроміс із національними рухами на окраїнах. Результатом стало зростання рівня добробуту населення, виникнення нової культури — "національної за формою, соціалістичної за змістом", поширення грамотності серед неросійських народів, повернення знакових емігрантів. Завдяки створенню нових союзних і автономних республік ціла низка раніше бездержавних народів стала на шлях політичної модернізації.

Проте низова економічна самостійність і міжнародні концесії не означали повної свободи підприємництва і не вберегли від масового голоду 1921–1923 рр. Поява класу неросійських чиновників не означала реального суверенітету жодної з республік — влада продовжувала залишатися в руках російськомовної партійної верхівки. Так само утворення номінальної державності часто загострювало територіальні суперечки сусідніх народів. Рішення про проведення конкретного кордону найчастіше було результатом компромісу між центральною владою і протиборчими місцевими елітами, однак воєнно-політичні та економічні міркування регулярно брали гору над етнографічними аргументами. У підсумку розмежування найчастіше закінчувалося на користь совітської Росії або створювало глибокий внутрішній конфлікт в регіоні, ключ для розв'язання якого зберігався у Москві.

Ба більше, спроби вийти за чітко окреслені рамки дозволеного навіть у культурі, не кажучи вже про політику, оголошувалися "націонал-ухильництвом" і "буржуазним націоналізмом" та тягнули за собою репресії.

Так само нікуди не зник і "класичний" імперіалізм: дві старі (Хорезм, Бухара) та дві нові (Тува, Монголія) держави стали совітськими сателітами.

Таким чином, 23) період від завершення голоду до перших політичних репресій 1928 р. ("веліібраїмовщина"; "шахтинська справа") характеризувався значною лібералізацією всередині Росії та ослабленням її зовнішньої експансії. Дещо подібне спостерігалося в країні відразу після Смути на початку XVII ст. Однак відчутне зростання і рівня життя, і рівня свободи відбувалося винятково у порівнянні з іншими періодами російської історії, а не з тогочасними іноземними державами. СССР залишався імперією з авторитарним ладом. Він дав жінкам право голосу і можливість навчатися рідною мовою, але вони не могли проголосувати за жодну іншу партію, крім комуністичної, та зробити кар'єру, не знаючи російської. Так само цілі народи не мали можливості вільно розпорядитися власною долею.

Короткий період лібералізації завершився стрімким "закрученням гайок". Менш ніж за десятиліття в СССР відбулися згортання коренізації; примусова колективізація сільського господарства; перші масові репресії та депортації ("розкуркулення", "польська операція"); вибух збройної боротьби (Павлоградське повстання); Голодомор і Ашаршилик як спосіб остаточно упокорити бунтівників і здобути необхідні для індустріалізації кошти; нова хвиля ідеологізації ("Короткий курс історії ВКП(б)", нові шкільні підручники); Великий терор серед військово-політичних еліт і рядового населення та, нарешті, русифікація.

Якщо попереднє десятиліття характеризувалося небаченим раніше рівнем добробуту і свободи в країні, то 1930-ті рр. стали добою найжорсткіших репресій в російській історії. На початку періоду відбулося фактичне повторне покріпачення селян, наприкінці — покріпачення пролетаріату (заборона зміни місця праці, ув'язнення за невихід на роботу). Не залишилося жодного альтернативного державній пропаганді джерела інформації. СССР на чолі з Іосіфом Сталіним став першою справді тоталітарною країною у світі.

Таким чином, 24) російська історія початку ХХ ст. заримувалася із добою Смути: занепад — колапс — реставрація — лібералізація — авторитаризм. Московія-Росія просувалася цим шляхом понад століття, технічний прогрес дозволив СССР пройти його за тридцять років.

Тотальна мобілізація сільського господарства, промисловості й збройних сил та сприятлива зовнішня кон'юнктура (пакт Молотова-Ріббентропа) дозволили Совітському Союзу 17 вересня 1939 р. вступити у Другу світову війну на боці агресора — нацистської Німеччини. Завдяки цьому у 1939–1940 рр. Москва зуміла захопити більшу частину територій, які визволилися з-під її контролю після революції. Перехід СССР на бік союзників у 1941 р. дозволив йому, врешті-решт, зберегти все набуте раніше. Перемога над Німеччиною та Японію дещо розширили територію самого Союзу, але найголовніше — створили сфери впливу у Східній Європі та Східній Азії.

Паралельно під час війни СССР здійснив ще низку масштабних злочинів — депортацій населення, що у деяких випадках перетворилися на геноцид.

А упродовж наступних восьми десятиліть перемога над Німеччиною стане — за відсутності інших альтернатив — основою самоідентифікації Росії та виправданням усіх її дій.

Таким чином, 25) авторитаризм та імперіалізм у російській історії становлять систему, в якій поява одного елементу обов'язково за певний час призведе до появи іншого. Терор підживлює війну і навпаки.

А також, 26) участь у війні на боці умовного добра проти безумовного зла жодним чином не прилучає Росію до цього "добра" і не виправдовує її злочинів.

Подібно до того, як не спрацювало умиротворення нацистів наприкінці 1930-х рр., безрезультатною була спроба домовитися із комуністами про розподіл впливу у Східній Європі наприкінці 1940-х. Завдяки маніпуляціям та відвертому тиску СССР перетворив окуповані ним країни Європи на своїх сателітів, а також допоміг встановленню комуністичних режимів в Азії. Вкрай ефективна пропаганда марксизму-ленінізму та збройні інтервенції дозволили Кремлю поширити свій вплив на третину планети і половину людства. 

Боротьба між Західним світом на чолі зі США та комуністичними країнами отримала назву Холодної війни. Стримувані ядерною зброєю, дві наддержави уникали прямого зіткнення, зате активно протидіяли одна одній на периферії, розколюючи навпіл окремі країни (Німеччина, Корея, В'єтнам) та цілі континенти.

Втім, окрім очевидних успіхів, СССР зазнавав і важких поразок, наприклад, відпадіння Югославії та Китаю від совітського блоку.

Таким чином, 27) хоча Росія неодноразово в історії була гравцем глобального рівня, лише повоєнний СССР зміг стати справжньою наддержавою. Ситуація, коли більшість населення планети слухала або принаймні прислухалася до голосу Москви, остаточно переконала совітську владу у правильності обраного нею шляху та методів. Можливо, вперше російська держава у своїй експансії більше спиралася не на грубу силу, а на месіанську ідеологію. Кремль транслював комуністичну пропаганду не лише на периферії (деколонізація), але й глибоко в тилу ворога ("мир в усьому світі", антикапіталістичні, анархістські та революційно-терористичні організації).

Одночасно із розширенням зовнішньої сфери впливу Москва провадила політику централізації та уніфікації всередині країни. На неросійські народи обрушився прихований, але від того не менш потужний вал русифікації. Зменшувалися обсяги книговидавництва, кіновиробництва, наукових досліджень та навчання рідною мовою. У поєднанні із точковою перевагою росіян в окремих неросійських регіонах та великих містах цей процес призвів до чергової денаціоналізації України та, особливо, Білорусі й Казахстану. 

І хоча суто демографічно росіяни не домінували у складі населення СССР, саме на основі російської культури вирощувалася "нова історична спільнота — совітський народ".

Таким чином, 28) Третя російська імперія, подібно до Другої, почавши із культурного різноманіття, закінчила тотальною русифікацією. Але якщо в добу Романових цей процес затягнувся на понад століття (1780-ті – 1905 рр.), то СССР упорався за якихось 40 років. Незважаючи на офіційно проголошені рівноправність та "дружбу народів", етнічні росіяни виявилися рівнішими за інших.

Зовнішній імперіалізм та внутрішній авторитаризм СССР після Другої світової війни викликали спротив. У перші десятиліття він був переважно збройним як всередині країни (УПА, "лісові брати", повстання в ГУЛАГу), так і закордоном (повстання у Познані та Будапешті 1956 року). Однак совітська влада була настільки потужною, що збройний опір не мав успіху, тому його змінили ненасильницькі рухи (дисиденти та петиційні кампанії в СССР, профспілки у Польщі). Ставалися також міські бунти (Новочеркаськ 1962 року), голодування та акції самоспалення.

Таким чином, 29) попри всю свою визвольну риторику і намагання постати лідером світового антиколоніального руху, СССР залишався колоніальною імперією. Будь-які спроби вийти з під-влади Кремля — що цілих країн, що окремих людей — закінчувалися силовим придушенням.

Неефективність планової економічної моделі, вичерпання "ідейного заряду" комунізму та провальна Афганська війна призвели до занепаду СРСР. У намаганні врятувати його новий генеральний секретар Міхаіл Ґорбачов започаткував низку реформ, відомих як Перебудова. Однак швидко гласність, госпрозрахунок та проєкт нового Союзу почали загрожувати стабільності держави, оскільки вони створювали нові виклики, не розв'язуючи старих. 

Країну охопила хвиля заворушень на національному ґрунті (Якутія), які подекуди згодом переросли у погроми та етнічні чистки (Нагірний Карабах). Скориставшись слабкістю СССР, європейські сателіти вийшли з-під його контролю ("оксамитові революції" 1989 р.). Далі вже всередині держави у 1990 р. пройшов "парад суверенітетів", причому республіканська влада Росії на чолі з Борісом Єльциним відкрито протиставила себе союзному центру. Спроби силою придушити антирадянські виступи у кавказьких та балтійських республіках лише погіршили ситуацію.

Невдала спроба державного перевороту (ГКЧП) замість врятувати СССР остаточно його поховала. У 1991 р. всі його колишні союзні республіки здобули незалежність.

Таким чином, 30) Третя російська імперія в загальному вигляді повторила шлях Другої — вона виявилася настільки неефективною та невідповідною сучасному світу, що більшість її мешканців, як росіян, так і неросіян, не виступили на її захист. Темп соціально-економічних перетворень наприкінці ХХ ст. призвів до того, що СССР сконав значно швидше за свою попередницю. Однак інакша демографічна ситуація визначила значно менший рівень драматизму розпаду імперії.

Падіння совітської влади не означало автоматичного зникнення совітської імперії. Навіть перебуваючи у стані демократичного транзиту (1989–1993 рр.), Росія продовжувала проводити імперіалістичну політику на окраїнах. Внаслідок втручання російської армії Придністров'я, Абхазія і Південна Осетія були відірвані від Молдови і Грузії та перетворилися на маріонеткові республіки під контролем Москви. У 1992–1994 рр. йшла холодна війна за Крим — російський парламент висував претензії на весь півострів та окремо на Севастополь, місцева влада балансувала на межі відвертого сепаратизму. Кремль зміг нав'язати себе в якості посередника у Карабаському конфлікті та у громадянській війні у Таджикистані.

Прихід до влади Владіміра Путіна лише посилив наявні тенденції. За його правління сталися провокація на Тузлі (2003 р.) та вторгнення в Грузію (2008 р.), а економічні війни перетворилися на буденність. Росія активно втручалася у внутрішню культурну політику сусідів та виборчий процес. Тиском і підкупом Москва змогла зібрати навколо Росії економічний (ЄАЕС) та військовий (ОДКБ) блоки.

У російської агресії на сучасному етапі є три основні причини: 

а) імперіалізм, тобто прагнення Кремля відродити Росію як наддержаву, здобути сферу впливу та вирішувати глобальні питання нарівні зі США і Китаєм, для чого потрібно завойовувати нові землі та ресурси (людські й матеріальні);

б) авторитаризм/тоталітаризм, тобто намагання завдяки зовнішній агресії відволікати населення від внутрішніх проблем, консолідувати еліти та легітимізувати надзвичайні практики (терор та експропріації);

в) шовінізм Кремля і більшості рядових росіян, які не перебороли у собі залишки імперського мислення та звикли зверхньо ставитися до оточуючих народів.

Російські операції в Африці мають одну причину, вторгнення в Сирію — дві, в Україну у 2014-му та 2022 роках — всі три.

Четверта російська імперія значно поступається за потугою двом попереднім, але завдяки загальному розхитуванню світового порядку зберігає можливості для подальшої експансії.

Таким чином, 31) боротьба проти комунізму не означала боротьби проти імперіалізму, і мільйонні мітинги в Москві збиралися за економічні, а не політичні свободи. Росіяни в цілому не надто схвалювали "наведення конституційного ладу" на Кавказі (тобто війну з Чечнею), але не виступали проти претензій на Крим. Прихід Путіна до влади був обумовлений тими настроями, які панували в російському суспільстві навіть на початку 1990-х рр.

Також, 32) крах світової системи комунізму (читай: сфери впливу Москви) та СССР (читай: великої Росії) завдав як елітам, так і більшості рядового населення країни такої потужної травми, наслідки якої не подолані й до сьогодні. Ніде у світі розпад імперій не проходив безболісно для імперської нації, але у континентальних державах (Німеччина, Росія) цей процес був значно важчим, ніж у морських (Британія, Франція).І як німецька травма після Першої світової війни породила нацизм ("веймарський синдром"), так із поразки Росії у Холодній війні виник рашизм.

Підтримуючи сепаратизм у навколишніх державах, Росія відмовляє у праві на самовизначення власним громадянам. Це стосується і національних республік на кшталт Татарстану, і російських регіонів типу "Уральської республіки" у 1993 р. Із найперших років свого існування Російська Федерація робила все можливе для обмеження федералізму та посилення центральної влади — від бюджетного тиску і скасування виборності губернаторів до масових репресій та штурмів Грозного. Паралельно все жорсткішими методами відбувається русифікація неросійських регіонів та, в останні роки, державна пропаганда рашизму.

При цьому і абсолютна кількість, і відносна частка етнічних росіян у складі населення Росії невпинно знижуються, саме тому до "звичайної" русифікації Кремль додає такі механізми, як викрадення українських дітей із запереченням самого існування окремого українського народу.

Таким чином, 33) Четверта російська імперія в цілому відтворює головні практики своїх попередниць — збройна експансія у зовнішній політиці та репресії з русифікацією у внутрішній. Будь-які спроби розглядати сучасну Російську Федерацію як справжню федерацію чи національну державу є хибними і призводять до помилок при взаємодії з нею.