По каву на Страдуні. Військова авантюра, яка зламала Югославію
Однією з ключових подій хорватської Війни за незалежність і розпаду "другої" Югославії стала облога Дубровника. Міста, яке ще з 1972 року було демілітаризоване і формально перебувало під захистом ЮНЕСКО. Попри це командування югославської армії вирішило встановити над ним військовий контроль. Надто спокусливою йому здавалася перспектива "відрізати" від Хорватії усю Південну Далмацію.
Однією з ключових подій хорватської Війни за незалежність і розпаду "другої" Югославії (перша, королівська, загинула ще у другій світовій) стала облога Дубровника. Міста, яке ще з 1972 року було демілітаризоване і формально перебувало під захистом ЮНЕСКО. Попри це командування югославської армії вирішило встановити над ним військовий контроль. Надто спокусливою йому здавалася перспектива "відрізати" від Хорватії усю Південну Далмацію.
Захопити Дубровник планували силами не лише регулярної - фактично сербської - армії, а й резервістів та "добровольців" з Чорногорії, керівництво якої в той час трималося белградського "фарватеру" (зокрема й тому, що свого часу здобуло владу за підтримки Слободана Милошевича). В Подгориці свідомо роздмухували істерію навколо кордонів із сусідами – які Мило Джуканович, що вже тоді очолював місцевий уряд, назвав "помилкою комуністичних картографів".
За поширеною версією, сербське керівництво взагалі могло пообіцяти союзникам приєднати Дубровник до Чорногорії – попри те, що ніколи в історії він не був чорногорським (хіба що за часів "першої Югославії" місто включили на певний час до складу Зетської бановини – проте адміністративні межі тоді свідомо проводили так, щоб вони не співпадали з історичними кордонами). Так би мовити, "пов'язати анексією".
При цьому відвертий акт агресії намагалися видати мало не за оборонну операцію, "війну за мир" - розповідаючи, що це хорвати планували напад на Чорногорію, прагнучи захопити й анексувати Которську затоку. Та поширюючи чутки про "завезених" в місто усташах та іноземних найманцях. Хоча насправді Дубровник захищали кількасот погано озброєних (часто мисливською зброєю) місцевих мешканців, в той час, як з югославського боку було щонайменше сім тисяч бійців.
Добре усвідомлюючи свою чисельну перевагу і знаючи, що про неї знають оборонці міста, в Белграді і Подгориці розраховували на швидке і, безумовно, переможне завершення операції. Обіцяючи один одному "випити каву на Страдуні" якщо не ввечері 1 жовтня, коли операція почалася, то в найближчі дні.
Проте не так сталося, як гадалося. Нападники зіткнулися з відчайдушним опором. На здобуття аеродрому пішов тиждень. Цавтат (який іноді називають "Старим Дубровником") захопили через два.
Саме в Цавтаті, за завчасно заготовленим сценарієм, проголосили про створення такої собі "Дубровницької республіки". Проте, на відміну від інших загарбаних у перші місяці війни хорватських земель, навіть більш-менш доладну імітацію влаштувати не змогли – на окупованій території не виявилося ані етнічних сербів чи чорногорців, ані інших місцевих мешканців, готових взяти хоча б позірно масову участь у цьому спектаклі.
Провал бліцкрігу змусив нападників змінити тактику. Дубровник вирішили взяти в щільну блокаду. Місто відрізали від енергопостачання, відчутним був дефіцит харчів та навіть питної води. При цьому обстріли – і з моря, і з навколишніх висот – не припинялися. І це, зрештою, справило враження на світ – адже йшлося про варварське бомбардування "перлини Адріатики", відомої далеко за межами Балкан. З інформаційної точки зору це був чи не найбільший провал Милошевича та його спільників.
Хоча й у цьому випадку зміни були аж ніяк не блискавичними. Лише на початку листопада ЄЕС (Європейський союз тоді ще не був створений) ухвалив рішення про санкції – проте одночасно проти всіх учасників конфлікту, не поділяючи їх на агресорів та їхніх жертв. І тільки через місяць – коли стало зрозуміло, що керівництво Югославії не збирається припиняти бойові дії - санкції зняли з чотирьох республік, які погодилися на план врегулювання конфлікту, запропонований європейцями.
Втім, і це рішення війни одразу не зупинило. Через чотири дні після його ухвалення - 6 грудня – югославська армія та її союзники почали найінтенсивніше бомбардування Дубровника, яке тривало більше десяти годин. Загинули 14 людей. Були пошкоджені були історичні будівлі, внесені до списку всесвітньої культурної спадщини. Проте це був вже жест помсти. Тих, хто вже зрозумів – місто їм не взяти.
За два тижні Хорватію почали визнавати як незалежну державу. Першою це зробила Ісландія, ще за кілька днів - Німеччина. Югославський флот змушений був відступити на чорногорські бази. Обстріли міста припинилися. Та й в самій Чорногорії розпочалися антивоєнні мітинги – з вимогами повернути вояків додому…
Тим не менше блокада Дубровника тривала ще півроку. Офіційно її – знову ж таки, під міжнародним тиском – зняли лише 25 травня 1992 року. Коли Хорватія – в міжнародно визнаних кордонах – вже стала членом ООН. Тоді подібне визнання ще мало значення.
