Німецький в’язень. Андрій Мельник у таборі Заксенхаузен
На третій день свого перебування у бараці №11 відбулася подія, яка вразила голову ОУН полковника Андрія Мельника у саме серце. Під час прогулянки на вікні однієї з камер він побачив напис: "Ольжич" і біля нього намальований хрест. У полковника потемніло в очах. Цей напис міг означати тільки одне: загинув великий Ольжич, фактичний провідник ОУН на українських землях.
Наприкінці липня 1944 року голова ОУН полковник Андрій Мельник із дружиною Софією були доставлені у концентраційний табір Заксенхаузен.
Андрію Мельнику пред'явили звинувачення: небажання підписати зобов'язання про відмову від будь-яких контактів із членами ОУН; порушення режиму перебування під арештом на дачі у Ванзее і готелі "Іфен", зокрема вивідування інформації у місцевих остарбайтерів; крамольні розмови на політичні теми із іншими затриманими.
Заксенхаузен справив на Мельників гнітюче враження. Спочатку їх розмістили в окремому двомісному бараці, яких там було доволі багато, і які огороджувалися колючим дротом та охоронялися кулеметником на вежі.
Територія між бараками була засіяна квітами і тут дозволялося прогулюватися. Проте це можна було робити до того часу, коли над місцевістю не здіймався дим із жахливим запахом. Як сказали старожили, цей дим іде з крематорію, у якому німці спалюють людські тіла.
Їжу підвозили один раз в день, під вечір. В основному хліб з маргарином, який не можливо їсти, оскільки він був із піском. Однак Андрій Мельник наполягав, щоб Софія усе з'їдала, інакше покинуть сили.
Доглядала за Мельниками дівчина-українка, яка багато їх розпитувала про минуле життя, а тому склалося враження, що вона тут тільки для того, щоб вивідати інформацію, яку не вдалося вивідати під час допитів.
На початку вересня 1944 року Мельників перевели у загальний барак №11 у камеру для двох осіб із заґратованими вікнами. Одне з яких виходило на катівню з якої було чутно польську мову; друге – подвір'я, куди в'язнів виводили на прогулянку.
Під час таких прогулянок полковник дізнавався, що концтаборі перебувають інші діячі ОУН, а також українські політики. Їх імена крейдою на вікнах писали в'язні Заксенхаузену. Так він дізнався про ув'язнення особистого секретаря Євгена Коновальця і свого друга Миколи Мушинського, Дмитра Андрієвського, Тараса Бульби-Боровця, Олега Штуля, Костя Мельника.
А на третій день свого перебування у бараці №11 відбулася подія, яка вразила його у саме серце. Під час прогулянки на вікні однієї з камер він побачив напис: "Ольжич" і біля нього намальований хрест. У полковника потемніло в очах. Цей напис міг означати тільки одне: загинув великий Ольжич, фактичний провідник ОУН на українських землях.
Полковник закричав у бік камери, де побачив цей напис:
- Хто Ви!?
У відповідь:
- Степан Бандера.
Так Андрій Мельник дізнався про смерть свого друга, видатного українського поета і науковця Олега Кандибу-Ольжича.
Спантеличений і вбитий горем Андрій Мельник повернувся до своєї камери, щоб осмислити втрату. Ще коли його затримали у Відні, а згодом утримували на дачі під Берліном і готелі "Іфен", полковник жив надією, що хоч він і не може зараз здійснювати повноцінне керівництво ОУН, але на волі перебуває Олег Ольжич, який, без сумніву, у всьому скоро розбереться і візьме на свої плечі відповідальність за подальшу долю ОУН. У нього навіть не виникало сумнівів, що Ольжич із цим тягарем достойно впорається. А тепер, як виявилося, він жив ілюзіями. Олег Ольжич – його вірний побратим – загинув.
Наступного дня полковник звернувся до коменданта концтабору штандартефюрера Кейднеля з приводу смерті Ольжича і отримав підтвердження, що той загинув у червні 1944 року, а його тіло спалене у місцевому крематорії. Комендант пообіцяв видати прах українця.
Згодом, коли полковника допитували уже в концтаборі Заксенхаузен, німецькі офіцери Вольф і Шульц також підтвердили смерть Ольжича, особливо не приховуючи від нього, що саме вони проводили допит і катували його. Правда, німці наполягали, що Олег Ольжич здійснив самогубство, оскільки його начебто знайшли повішеним у своїй камері. А для доказу продемонстрували його посмертну записку.
Про цю записку пізніше Андрій Мельник згадав у своїх спогадах. Читаючи її, він переконався у протилежному: записка була "свідоцтвом стійкості і гарту духа цього великого революціонера, який в обличчі смерті, серед звірських катувань, ледве вдержуючи олівець в руці, гордо нотував заяву, що відмовляє зізнань і не зрадить ні друзів, ні справ ведених ним в ОУН".
Коли у жовтні 1944 року Андрія Мельника з дружиною німці звільнили з концтабору, він нагадав Кейднелю про його обіцянку передати йому прах Олега Ольжича для захоронення. Однак німець свого слова так і не дотримав. А тому існує велика ймовірність, що прах великого українця, як і прах інших в'язнів Заксенхаузена, відвезли на фабрику з виробництва мила.
***
У листопаді 1944 року Андрій Мельник у своєму листі наважився повідомити про цю страшну новину матір Олега Ольжича – Марію Кандибу, у якої до того ж 22 липня 1944 року у Празі помер чоловік, відомий український поет Олександр Олесь:
"Високодостойна пані!
Важкі умовини, в яких прийшлось через довший час перебувати мені і моїм співробітникам, не давали мені скоріше можливості висловити Вам моє співчуття з приводу невіджалованої втрати Вашого Мужа, великого поета і громадянина.
Творчість і велич Його духа завжди залишається для українського народу ясним промінням, у яких дальші покоління шукатимуть розради і натхнення у важкій праці і боротьбі за визволення нашої Батьківщини.
Рівночасно сповняю мій сумний обов'язок, ділячись з Вами відомістю про Вашого Сина Олега. Внаслідок політичних умовин, серед розгару праці для добра України, Ваш Син Олег Кандиба, подібно як і більшість членів ОУН, опинився в тюрмі.
В жовтні 1944, коли я ще сидів ув'язнений, повідомлено мене, що Олега Кандиби в половині червня 1944 не стало в живих.
Важкий це удар судьби для Вас, Високодостойна Пані, як Дружини і Матері, коли майже рівночасно втратили Ви Чоловіка і Сина.
Нехай Всевишній дасть Вам сил перенести ці невіджаловані, болючі й незабутні та великі втрати, а ми всі, що осталися в живих, клонимо голови перед їх тінями, а пам'ять про них залишиться в нас завжди живою і буде спонукувати нас до дальшої праці і боротьби за краще майбутнє України.
При цьому звертаюсь до Вас, Високодостойна Пані, з проханням передати мої поздоровлення Дружині славної пам'яті Вашого Сина Олега - пані Катрі, (якої адреси не знаю) і висловити їй моє і нас усіх глибоке співчуття, а рівночасно нашу пошану до Неї і Її сина зі запевненням, що обоє вони є і будуть для мене і моїх співробітників нашими найближчими і найдорожчими, яких побіч своєї творчості й діяльності залишив нам Ваш Син Олег Кандиба.
Ще раз прошу Вас прийняти мої вислови співчуття у Вашому великому горю і болю.
З глибокою пошаною,
Андрій Мельник, Берлін, дня 10.11.1944".
Не один раз Андрієві Мельнику дорікатимуть, що допустився великої помилки втягуючи Олега Ольжича у революційну боротьбу на українських землях під час війни. Мовляв, необхідно було проявити стратегічне бачення й залишити Ольжича на еміграції, де були значно менші ризики для його життя. У такий спосіб можна було б зберегти для української культури і літератури її знакову постать, що у перспективі важило б набагато більше для української справи, ніж його загибель, хай і героїчна, у німецькому концтаборі.
Андрій Мельник відповідав, що тоді для Олега Ольжича не існувало іншого шляху, ніж той, який пролягав Україною, де у горнилі війни жила надія на відродження української державності. Не існувало такої сили, яка б могла спинити його на цьому шляху.
