«Словом і чином здійснював ідею державності й соборності»: Дмитро Мирон в боротьбі за незалежність України
114 років тому, 5 листопада 1911 року, на Тернопільщині народився Дмитро Мирон – провідний ідеолог ОУН, один із лідерів українського визвольного руху. На жаль, сьогодні його ім'я маловідоме не лише широкому загалу, а й фаховим історикам.
114 років тому, 5 листопада 1911 року, на Тернопільщині народився Дмитро Мирон (організаційні псевдоніми "Андрій", "Орлик", "Піп", "Максим Орлик", "Сергій", "Свєнціцький") – провідний ідеолог ОУН, один з лідерів українського визвольного руху. На жаль, сьогодні його ім'я маловідоме не лише широкому загалу, а й фаховим історикам. Така ситуація абсолютно не відповідає колосальному внеску Дмитра Мирона в розвиток українського визвольного руху. Його сміливо можна назвати одним з найбільш недооцінених провідних учасників боротьби за незалежність України першої половини ХХ століття. Як і чимало інших визначних постатей націоналістичного руху Дмитро Мирон опинився в тіні більш знаних сучасників.
В авангарді визвольної боротьби в міжвоєнну добу
Дмитро Мирон народився 5 листопада 1911 р. у незаможній родині мешканців села Рай на Бережанщині (Тернопільська область) Данила Мирона і Марії Ковальковської. Він рано осиротів, тож його вихованням займалася старша сестра Анна. Під час навчання в Бережанській гімназії демонстрував лідерські якості та інтерес до боротьби за незалежність Батьківщини.
Уже в 15 років він долучився до українського націоналістичного руху, вступивши до лав Союзу української націоналістичної молоді (СУНМ). Брав активну участь в діяльності "Пласту", гартуючи подібно до Степана Бандери та Романа Шухевича тіло й дух в цій молодіжній організації. За націоналістичну діяльність виключений з Бережанської гімназії.
Членом ОУН Дмитро Мирон стає невдовзі після її створення. Завдяки своїм здібностям він зайняв посаду культурно-освітнього референта повітового проводу організації на Бережанщині. У 1930 р. молодий націоналіст вступив на юридичний факультет Львівського університету. Завдяки непересічним якостям він у студентські роки швидко пройшов шлях до керівника Юнацтва ОУН – організаційного відгалуження, що займалось націоналістичним вихованням молоді від 15 до 21 року. Дмитро Мирон розбудовував юнацьку мережу, керував вишколами і таборами для юних націоналістів. Брав участь у редагуванні журналу "Юнак".
Був одним з дописувачів легального націоналістичного часопису "Наш Клич", короткий час працював головним редактором головного підпільного націоналістичного друкованого органу в краю – Бюлетеня крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Проявив себе здібним публіцистом, статті якого формували світогляд національно орієнтованої молоді.
Водночас він брав участь в діяльності студентської філії товариства наукових викладів імені Петра Могили, яке займалось інтелектуальним розвитком студентства та культурно-просвітньою роботою серед загалу. Також молодий націоналіст був членом Товариства прихильників освіти та правничої громади, працював у товариствах "Рідна школа" і "Просвіта".
Восени 1933 р. керівника підреферентури Юнацтва було заарештовано. В 1934 р. Дмитра Мирона засудили до 7 років ув'язнення. Йому закидали, зокрема, поширення нелегальних націоналістичних видань та причетність до пострілу в обороні мільйонів Миколи Лемика – атентату на сталінського емісара Аліксєя Майлова в жовтні 1933 р., здійсненого на знак помсти за Голодомор та антиукраїнські репресії Москви.
Дмитра Мирона польські окупанти допитували без перерви понад 100 годин, однак, безрезультатно. Незважаючи на слабке здоров'я, за ґратами він не зламався, продовжуючи працювати для розвитку українського визвольного руху – влаштовував просвітні заходи для українців-політв'язнів. Дмитро Мирон спільно із Зеноном Коссаком готував у тюрмі у Вронках ідеологічні лекції для інших українських в'язнів сумління. Саме в рамках світоглядно-виховної роботи в польській в'язниці було написано фундаментальний твір – "44 правила українського націоналіста", який став органічною частиною націоналістичного ідеологічного "катехизису", що слугував фундаментом виховання активу визвольного руху.
Лаконічний ідеологічно-настановчий текст акцентував увагу на дисциплінованості, безкомпромісності, мужності, силі, постійному самовдосконаленні та незламній відданості ідеалу Нації та Батьківщини, формуючи належні якості борців в українських націоналістів. Ключову роль в формулюванні "44 правил" відіграв Дмитро Мирон, а допоміжну – Зенон Коссак. Відомо, що Дмитра Мирона польська окупаційна влада намагалась долучити як свідка до Варшавського процесу над Степаном Бандерою та товаришами. Проте у залі суду він відмовився давати будь-які покази польською мовою, за що зазнав стягнення.
Тож напередодні Другої світової війни Дмитро Мирон уже був досвідченим підпільником із високим авторитетом у націоналістичному середовищі. Після дострокового звільнення влітку 1938 р. поринув в організаційну роботу. За словами Петра Мірчука, очільники націоналістичного активу навіть вимагали від Лева Ребета поступитися на користь Дмитра Мирона місцем крайового провідника організації. Це промовисто свідчило про високий авторитет 27-літнього націоналіста. У КЕ ОУН він очолив ідеологічно-політичну референтуру (відділ). Водночас працював у часописі "Нове село".
Закономірно, Дмитро Мирон став одним із двох "крайовиків", запрошених на ІІ Великий збір українських націоналістів у Римі. Він марно намагався переконати голову тоді ще єдиної ОУН Андрія Мельника дослухатись до позиції активу на українських землях, зокрема, щодо кадрових питань.
"Ідея і Чин України"
Після падіння Другої Речі Посполитої Дмитро Мирон оселяється у Кракові. У центрі Генеральної губернії молодий ідеолог націоналізму розгорнув активну роботу на ниві політичної просвіти провідного членства ОУН. Він навчався та водночас викладав ідеологію українського націоналізму у старшинській школі ім. Євгена Коновальця, що діяла з грудня 1939 р. по березень 1940 р. у Кракові. Серед осіб, що слухали його лекції, були такі знакові постаті українського визвольного руху, як Василь Кук, Іван Климів, Микола Арсенич.
Саме для формування належного націоналістичного світогляду серед активу ОУН Дмитро Мирон під псевдонімом "Максим Орлик" написав синтетичну працю "Ідея і Чин України" — книгу, де було вперше систематизовано основні засади українського націоналізму в усій повноті . Треба зауважити, що підготовка фундаментальної ідеологічної роботи розпочалася ще до Другої світової війни. Поставивши за мету здійснити системний виклад основних філософських і політичних засад націоналістичного руху на широкому історичному тлі, Дмитро Мирон багато часу працював у бібліотеці Наукового товариства ім. Шевченка.
Реалії окупаційного панування позначилися також на долі книги "Ідея і Чин України". У Кракові Дмитру Мирону довелося відтворювати зміст роботи по пам'яті. Первинний рукопис було знищено через загрозу обшуку окупантами квартири підпільниці Олени Недзвецької, що зберігала працю. Книга "Ідея і Чин України" побачила світ у Кракові невеликим накладом. Робота була світоглядно-ідеологічною і призначалась передовсім для політичного вишколу молодіжних організацій ОУН.
Як політичний мислитель, Дмитро Мирон висловив розлогі міркування на широкий спектр тем: ґенеза українського націоналізму, його філософські, етичні та політичні засади, система націоналістичного виховання, співвідношення українського націоналізму з іншими поширеними ідеологіями, соціально-економічна та міжнародна концепції націоналістів.
У книзі "Ідея і Чин України" ідеолог націоналізму виклав свій погляд на устроєву модель майбутньої незалежної України. Дмитро Мирон дотримувався раніше запропонованої організаційним референтом Проводу українських націоналістів (ПУН) Миколою Сціборським націократичної концепції організації влади. Ідеалом автора "Ідеї і Чину України" була "держава, де нація є найвищим добром, підметом і джерелом влади, з верховною сильною владою голови держави, з сильною виконавчою владою, покликаною і відповідальною перед головою держави; з народним представництвом всіх працюючих верств, з організованим по родам праці, з незалежним національним судівництвом".
Показово, що в період тріумфу диктатур Дмитро Мирон відзначав важливість поділу влади на різні гілки та необхідність самостійності органів феміди. Водночас із врахуванням невдалого досвіду українського державотворення 1917–1920 рр. замість партійної демократії, що загрожувала сповзанням у безлад, пропонувалась альтернативна модель народовладдя, що ґрунтувалася на представництві суспільно-виробничих груп і громадських об'єднань. Саме вони мали висувати кандидатів на вибори до законодавчого органу – Національної Ради Праці.
Водночас передбачалось існування свого роду верхньої палати парламенту – Державної Ради, претендентів до якої визначали б органи самоврядування, правляча "світоглядово-політична організація" та глава держави. Останнє слово мало залишитися за громадянами, які обирали склад законодавчих органів через загальне пряме таємне та рівне голосування.
Націократична політична система, на думку Дмитра Мирона, мала створити "рівні умовини й шанси для всіх членів національної спільноти займати найвищі громадянські й державні становища, мати вплив і брати участь в кермі цілим національно-державним життям без огляду на походження й матеріальне становище". Як бачимо, фундаментальними підвалинами державного ладу відродженої незалежної України мали стати національна та соціальна справедливість. Націократична концепція досі не втратила своєї актуальності. Адже її центральними ідейними елементами є принципи професійної та ефективної влади, солідаризму, субсидіарності.
У фундаментальній праці "Ідея і Чин України" Дмитро Мирон чітко протиставляв український націоналізм більшовизму, соціалізму, лібералізму, консерватизму гетьманського зразка, вказуючи на засадничі відмінності між ідеологіями. З огляду на поширені міфи про ОУН, особливої уваги заслуговують міркування ідеолога націоналізму про італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм. Дмитро Мирон фактично ставив їх в один ряд з іншими чужими для націоналістів ідеологіями: "… як ми мусимо поборювати всякі прояви демоліберального партійництва, соціалізму й консервативної реакції, так маємо критично ставитися до подібних націоналістичних рухів у інших країнах, щоби не попасти під їхню сугестію та вплив".
Автор "Ідеї і Чину України" наголошував на розбіжностях між українським націоналістичним рухом та панівними ідеологіями Третього Райху і фашистської Італії. Зокрема, вказував на невластивість українському націоналізму притаманного гітлеризму біологічного, "расового" погляду на природу нації та фашистського етатизму з абсолютизацією держави. Для Дмитра Мирона важливою була суверенність політики визвольного руху.
Саме тому він наголошував: "Український націоналізм мусить чуйно стежити, щоби серед українських кругів не наступило сліпе й безкритичне наслідування націонал-соціалізму, щоби в той спосіб не підпасти під духовний, а опісля політичний вплив Німеччини". Висловлені у книзі міркування спростовують розповсюджені в історіографії твердження про симпатії українських націоналістів до Третього Райху й інших держав осі напередодні радянсько-німецької війни.
Викладаючи свій погляд на міжнародну політику українських націоналістів, Дмитро Мирон відкидав однобічну орієнтацію на Третій Райх, висловлюючись за балансування між Берліном і Лондоном при збереженні суб'єктності. "В інтересах України, як у часи революційної боротьби, так і в часи державного будівництва, є використовувати суперництво обох світових сил і вдержувати рівновагу", – стверджував політичний мислитель.
Дмитро Мирон відзначав важливість для Української держави визволення всіх поневолених московським імперіалізмом народів та перебудови системи міжнародних відносин на засадах національної самостійності. Саме український визвольний рух мав стати авангардом уярмлених націй у боротьбі за свободу.
Опісля відновлення незалежності Україні відводилася роль регіонального лідера, який мав забезпечити консолідацію східноєвропейських держав, домагаючись "створення політичного, господарського й культурного зближення й порозуміння всіх народів над Балтикою, Каспієм і Чорним морем, балтійсько-кавказьких і балканських народів, щоби зламати наступ московського імперіалізму та вдержати порядок і рівновагу сил на сході Європи між Англією й Німеччиною". Демонструючи далекоглядність, Дмитро Мирон пропагував побудову східноєвропейського міжнародного об'єднання, своєрідного Балто-Чорноморського блоку на чолі з Українською державою для подолання спільних викликів. Як відомо, ця ідея дотепер зберігає актуальність.
На чолі визвольної боротьби в краю
Під час перебування у Кракові націоналістичний інтелектуал відіграв важливу роль у створенні Революційного проводу (РП) ОУН. Саме Дмитро Мирон був одним із головних ініціаторів наради 10 лютого 1940 р., що закінчилася постанням нового керівного центру визвольного руху на чолі зі Степаном Бандерою. Він став співавтором постанов Краківського збору, які ознаменували собою початок народження нової націоналістичної сили. У цей час Дмитро Мирон очолює мережу ОУН на західних окраїнах українських земель (Лемківщина, Перемищина, Холмщина та Підляшшя).
Знаково, що ідеологічну працю Дмитра Мирона "Ідея і Чин України", попри його важливу роль у постанні революційної ОУН, охоче використовували прихильники Андрія Мельника. Зокрема, празький журнал "Наступ" надрукував розділ світоглядної книги без погодження з автором. Закономірно, це спричинило невдоволення Дмитра Мирона, яке він висловив у спеціально опублікованій заяві.
Навесні 1940 р. Дмитро Мирон перетнув радянсько-німецький кордон і ввійшов до складу КЕ ОУН, обійнявши посаду референта пропаганди та юнацтва. Вже у квітні того ж року він очолив організаційну референтуру, а у травні після арешту Осипа Грицака став керівником націоналістичного підпілля на окупованих більшовиками українських землях.
Дмитро Мирон швидко зорієнтувався у нових умовах, змінюючи місця проживання та забезпечуючи максимальну конспірацію. Йому довелося відновлювати роботу осередків ОУН на Заході України після важких ударів сталінської каральної машини. За короткий час Дмитро Мирон зумів підібрати нових людей на чільні посади в місцевих осередках ОУН, забезпечивши повернення руху до активної діяльності на більш конспіративних засадах.
Було налагоджено функціювання підпільних каналів зв'язку. В умовах сталінського терору з міркувань безпеки кожен представник керівного складу ОУН у краю користувався кількома псевдо, категорично заборонялося згадувати прізвища підпільників, місця проживання провідних діячів руху тримали в суворій таємниці.
Головним завданням, яке стояло перед Дмитром Мироном, була підготовка національної революції проти більшовицьких окупантів. Саме масовий народний виступ на чолі з ОУН розглядали як безальтернативний шлях відновлення Української державності. Для реалізації цієї мети проводили підготовчі заходи до збройного повстання проти сталінського режиму. Формували відповідну матеріально-технічну базу, підбирали кадри, обліковували українців-старшин та військових. До серпня 1940 р. було розроблено чіткий план повстання. Але, крім збройної складової, для успіху національної революції украй важливим був політичний компонент.
На цій ниві Дмитро Мирон зосередився на консолідації українських громадських та політичних сил і розширенні мережі визвольного руху. Зокрема, крайовий провідник досяг домовленості про долучення до ОУН підпільної пластової організації "Вогні". Разом із пропагандивним референтом Костем-Арпадом Березовським розробив програму створення Національного фронту – об'єднання всіх провідних західноукраїнських політсил патріотичного спрямування (Фронт національної єдності, Українська соціал-демократична партія, Українська соціалістична радикальна партія, Українське національно-демократичне об'єднання) навколо справи відновлення незалежності України.
У червні липні 1940 р. розпочалась робота з підготовки організації українського держапарату. Відбувавсявідбір кандидатів на важливі посади в органах управління відновленої Української держави, здійснювали підготовку до створення сеньйоратів – колективних установ, що складались з авторитетних у суспільстві діячів.
Крайовий провідник робив кроки для охоплення мережею ОУН географічно якнайширшої української території. Так, Дмитро Мирон ініціював встановлення зв'язку з українськими націоналістами на Буковині. У липні 1940 р. він скерував до Чернівців Василя Мельничука для розбудови на нещодавно приєднаних до СРСР південно-західних землях України мережі ОУН. Дмитро Мирон також особисто приїхав на Буковину із українськими книгами (творами Івана Франка, Михайла Грушевського, Тараса Шевченка), провівши зустріч з місцевим студентством. Відомо, що він пересувався залізницею, використовуючи для убезпечення від підозр комсомольський квиток.
Особливо важливим завданням для керівництва визвольного руху стало залучення до націоналістичного підпілля мешканців Центру та Сходу України. З цією метою за вказівкою Дмитра Мирона було створено спеціальну групу, до якої увійшли непересічний історик Омелян Пріцак, син видатного українського літератора Юрій Стефаник та ін.
Унаслідок проведених заходів вдалося залучити до лав національно-визвольного руху низку представників української інтелігенції, наприклад, Пантелеймона Сака та Йосипа Позичанюка – майбутніх чільних діячів ОУН. Також із документів радянських каральних органів відомо, що Омелян Пріцак у Києві встановив контакт із видатним українським ученим академіком Агафангелом Кримським. Тож у надзвичайно складних умовах націоналістам під проводом Дмитра Мирона вдалося розширити свої лави, залучивши активних представників патріотичної інтелігенції зі Сходу та Центру України.
Більшовицький режим відповідав на дії націоналістів нещадними репресіями. Три потужні хвилі терору проти українського революційного підпілля у березні, вересні та грудні 1940 р. призвели до значних втрат серед провідного активу ОУН. Дмитро Мирон був ціллю № 1 для окупантів, але завдяки конспіративному хисту йому вдалося уникнути арешту. Проте репресії не оминули його близьких. За ґратами опинилися наречена провідника та його сестра Антоніна. Остання у подальшому загинула від рук окупантів. Попри шалений тиск радянського карального апарату, завдяки вмілому управлінню Дмитра Мирона націоналістичне підпілля не просто діяло, а й розрослося.
Саме в 1940 р. відбулося найстрімкіше збільшення чисельності активу ОУН. Наприклад, на Тернопільщині лише за три місяці від серпня 1940 р. до листопада 1940 р. кількість членів майже подвоїлася, зрісши від 3 900 до 7 000. На Станіславщині націоналістична мережа в липні 1940 р. налічувала 9 600 активістів і симпатиків, що у 8 разів більше, ніж у вересні 1939 р. Цифри промовисто засвідчують вихід ОУН на якісно новий рівень діяльності й суттєве розширення можливостей визвольного руху в період керування Дмитра Мирона організаційною мережею на підрадянських теренах України.
Провідний ідеолог ОУН (р)
У грудні 1940 р. Дмитро Мирон передав повноваження голови КЕ ОУН на окупованих більшовиками українських землях Івану Климіву. Взимку йому довелось з боєм прориватись через кордон та форсувати холодний Сян. У Кракові він активно зайнявся вишкільною та політичною роботою – керував 3-місячним навчанням провідного активу руху, викладаючи основи націоналістичної ідеології.
"Він говорив з глибокою вірою в справу, за яку Україна бореться, з великим переконанням і знанням матеріалу", – згадував один із курсантів Степан Мудрик. За спогадами останнього, Дмитро Мирон завдяки своїм здібностям зумів неабияк зацікавити аудиторію. Між курсантами й ідеологом націоналізму виникли дружні відносини, товариський лектор охоче спілкувався зі слухачами своїх викладів.
Окрім вишкільної праці, Дмитро Мирон активно займався підготовкою ІІ Краківського Великого збору (конгресу) ОУН (р). Разом з Ярославом Старухом, Ярославом Стецьком та Іваном Мітрінгою він був автором проєктів політичних постанов доленосного зібрання. За інформацією Петра Мірчука Дмитро Мирон очолював ідеологічно-програмову комісію конгресу. Саме він під час Краківського збору від 31 березня до 3 квітня 1941 р. запропонував кандидатуру Степана Бандери на посаду провідника організації. Тож націоналістичний інтелектуал відіграв украй важливу роль у завершенні конституювання ОУН (р). За даними Петра Мірчука Дмитро Мирон отримав за результатами Краківського конгресу посаду ідеологічного референта проводу організації.
Як відомо, визвольна сила на чолі зі Степаном Бандерою напередодні радянсько-німецької війни сформувала Дружини українських націоналістів (ДУН). Дмитро Мирон зайнявся ідеологічним вишколом бійців одного з двох створених підрозділів – батальйону "Роланд". Фактично молодий інтелектуал став головним ідеологом ОУН (р) – найбільшої та найефективнішої сили українського визвольного руху. Саме так його називав, наприклад, чільний діяч організації Лука Павлишин.
На Наддніпрянщині
Після вибуху німецько-радянської війни Дмитро Мирон брав участь в процесі українського державотворення 1941 р., просуваючись на схід у складі Північної похідної групи українських націоналістів. Після арешту провідника цієї частини політичної армії ОУН Миколи Климишина у Житомирі, її очолив саме провідний ідеолог організації. Дмитро Мирон належав до керівного складу спеціальної групи націоналістів, що мала забезпечити проголошення відновлення української державності в Києві.
На шляху до столиці він доручав підлеглим проводити активну пропагандивну роботу з населенням Київщини, організовувати мітинги для спілкування з мешканцями і вивчення їхніх настроїв. Наприкінці серпня 1941 р. чільних учасників "київської" похідної групи заарештували нацисти у Василькові. Проте Дмитро Мирон зумів вирватись із пазурів окупантів у Луцьку. Досвідчений революціонер пішов у глибоке підпілля.
Восени 1941 р. Дмитра Мирона призначено провідником ОУН (р) на Осередньо-східних українських землях (ОСУЗ), до яких належали Кам'янець-Подільська, Житомирська, Вінницька, Київська, Чернігівська, Полтавська, Сумська й Харківська області. Перед від'їздом до Києва він встиг одружитися з коханою в Успенській церкві у Львові.
Показово, що галичанин Дмитро Мирон демонстрував неабияку любов до столиці України – центру його організаційного відтинку. У листі від 14 жовтня 1941 р. він із захопленням описував красу золотоверхого Києва: "Робить враження другого Риму й своєю красою й величчю й сивою давниною. Тут відчуваєш й розумієш благословення святого Андрія... Словами не опишеш усієї краси й багатства вражінь".
При розбудові націоналістичної мережі на Наддніпрянщині провідник ОУН (р) на ОСУЗ найбільше уваги приділяв завоюванню симпатій української молоді – майбутнього нації. У складних умовах гітлерівської окупації визвольний рух на понівеченій комуністичним тоталітаризмом Великій Україні набирав обертів. Дмитро Мирон особисто розсилав підлеглих у райони Київщини з вказівкою щодо розбудові мережі ОУН (р). Було налагоджено підпільні канали зв'язку, активно.
До лав підпілля ОУН (р) долучалася активна частина патріотичної молоді Наддніпрянщини та інтелігенції. У цьому була і особиста заслуга провідника визвольного руху на ОСУЗ. Ярослав Стецько високо оцінював здібності Дмитра Мирона: "… він вмів ввійти в контакт із новою дійсністю і дати аргументи націоналізму уточнити для зрозуміння його чинниками українськими патріотичними на Наддніпрянщині".
Про якості Дмитра Мирона як керівника та людини можна дізнатися зі свідчень його соратників. Поплічниця "Орлика" Надія Романів вельми позитивно характеризувала провідника. Вона описувала його як надзвичайно працелюбного й відданого справі націоналіста, дуже здібного публіциста з феноменальною пам'яттю, який поєднував приязнь і вимогливість у ставленні до підлеглих. Інший підопічний Степан Мудрик відзначав, що керівник націоналістичного підпілля на ОСУЗ "завжди спокійно вислуховував чужу думку, ставив питання, коли ви з ним говорили і висували якусь думку, він завжди жадав аргументів на підтвердження тієї думки".
Соратник ідеолога націоналізму Мирослав Прокоп так його схарактеризував: "… дуже працьовитий і дисциплінований, він поєднував у собі рідкісні прикмети ідеолога-теоретика й талановитого організатора і був людиною вродженої особистої культури та товариської поведінки". Лука Павлишин, з яким Дмитро Мирон мав особистий конфлікт, дорікав йому "фанатизмом", водночас характеризуючи провідника ОУН (р) на ОСУЗ як "справжнього націоналіста-ідеаліста". Ідеолог визвольної боротьби багато уваги приділяв самовдосконаленню. У вільний час Дмитро Мирон завжди щось читав або писав, постійно працював над собою і заохочував до цього інших.
Як провідник націоналістичного руху на ОСУЗ, Дмитро Мирон систематично взаємодіяв з обласними референтами ОУН (р), які приїздили до Києва на усний інструктаж. Також здійснював візити в місцеві осередки, зокрема в 1942 р. проводив зустрічі з націоналістичним активом у Вінниці. Провідник ОУН на ОСУЗ особисто роз'яснював вінницьким націоналістам постанови ІІ Конференції проводу, передав матеріали з постановами зібрання. Дмитро Мирон також прагнув співпраці з іншими українськими самостійницькими силами.
За спогадами Євгена Стахіва, у Києві провідник ОУН (р) на ОСУЗ намагався налагодити контакти з мельниківцями, ініціювавши зустріч із членом ПУН Осипом Бойдуником. Природно, що Дмитро Мирон брав активну участь у нарадах Проводу організації – І та ІІ Конференціях у вересні 1941 р. і березні 1942 р. На останній провідник ОУН (р) на ОСУЗ виступив із доповіддю про актуальне міжнародне становище, передбачаючи поразку Третього Райху від поневолених народів та західних союзників. Дмитро Мирон став співавтором постанов ІІ Конференції організації, що мали значний вплив на подальший розвиток визвольного руху.
Життя провідника ОУН (р) на ОСУЗ трагічно обірвалось 24 липня 1942 р. Через зраду одного з утримувачів підпільної квартири націоналістів німецькі окупанти вийшли на слід Дмитра Мирона. Очевидно, гітлерівцям посприяло і те, що, згідно з мемуарами Степана Мудрика, провідник ОСУЗ подекуди "нехтував елементарними засадами конспірації". Того дня поблизу Володимирського собору нацисти вистежили Дмитра Мирона, який прямував на зустріч із Надією Романів. Його затримали та повели до будівлі СД у Києві. Завдавши удару одному з окупантів, він вирвався з рук гітлерівців, спробувавши втекти. Співробітники поліції відкрили вогонь. Беззбройний Дмитро Мирон не мав змоги відстрілюватись.
Отримавши поранення в ноги, він знепритомнів. Його доправили до медпункту, проте було занадто пізно. Провідник ОУН (р) на ОСУЗ помер дорогою від втрати крові. Так закінчився життєвий шлях одного з лідерів української визвольної боротьби. Гітлерівці були вкрай невдоволені тим, що їм не вдалося захопити Дмитра Мирона живим. Німецькі окупанти правильно ідентифікували його як "провідника руху Бандери в Східній Україні", проте не зуміли встановити прізвища підпільника. При ньому виявили фальшивий паспорт на ім'я Василя Панасюка й організаційну інструкцію. Сьогодні у столиці України на місці, де провідник ОУН на ОСУЗ отримав смертельне поранення, стоїть меморіальна дошка українському революціонеру.
Смерть Дмитро Мирона стала вкрай важкою втратою для націоналістичного табору. Тодішній провідник ОУН (р) Микола Лебедь писав у спеціальній відозві: "Українська нація втратила одного зі своїх найкращих синів, борця й провідника Української Національної Революції, Того, що словом і чином здійснював ідею державності й соборності. Організація Українських Націоналістів тратить свого пробоєвика ідеї і чину, який виростав у безупинній і впертій боротьбі, стоячи завжди на найтяжчім, найбільш загроженім пості, що виховував і провадив сотні — тисячі членів".
Служба безпеки (СБ) ОУН розпочала розслідування обставин смерті одного з лідерів визвольного руху. З цією метою до столиці України особисто прибув шеф СБ, колишній слухач лекцій Дмитра Мирона Микола Арсенич. Вдалося встановити особи двох німецьких агентів, які виказали провідника гітлерівцям. 7 листопада 1942 р. зрадників ліквідували в Києві неподалік місця смертельного поранення Дмитра Мирона.
Після відходу у вічність Дмитра Мирона його фундаментальна праця "Ідея і Чин України" продовжувала бути світоглядним дороговказом для активу визвольного руху, виконуючи роль своєрідного підручника для виховання нових борців за національну свободу, абетки українського націоналіста. Її двічі перевидавала ОУН (р) у 1941 р. та 1945 р. Книга використовувалась для формування світогляду українських повстанців. Також праця стала частиною базового ідеологічного вишколу Юнацтва ОУН (р) поряд із "Націоналізмом" Дмитра Донцова та "Самостійною Україною" Миколи Міхновського.
Інший важливий елемент інтелектуальної спадщини Дмитра Мирона – "44 правила життя українського націоналіста" – займав не менш важливе місце в комплексі націоналістичного виховання підпільників. Перелік ціннісних настанов поряд із Декалогом активісти визвольного руху сумлінно завчали напам'ять.
Отже, Дмитро Мирон відіграв одну з ключових ролей у розвитку українського визвольного руху. Він був яскравим представником покоління ідеалістів-революціонерів, які вирішили творити історію, здобуваючи національну свободу своєму народу, незважаючи на всі труднощі та перешкоди. Дмитро Мирон займає особливе місце серед чільних діячів українського визвольного руху. Адже він зумів поєднати якості блискучого теоретика, глибокого політичного мислителя та сміливого організатора-практика.
В період Другої світової війни "Орлик" був одним із тих, хто став на чолі безкомпромісної боротьби ОУН проти могутніх тоталітарних режимів – сталінського та гітлерівського, взявши на себе відповідальність за справу відновлення Української держави у винятково складних умовах. Саме цій меті він повністю присвятив себе, поклавши за неї життя.
