"Федеративна грамота" Скоропадського. Між рядків...
107 років тому, 14 грудня 1918 року Павло Скоропадський оголосив про зречення з гетьманства, а через 3 дні назавжди залишив Україну. Директорія, що прийшла до влади внаслідок заколоту, дозволила останньому гетьману України безперешкодно виїхати з родиною за кордон, водночас оголосивши його поза законом. За місяць до зречення Скоропадський опублікував документ, відомий як "федеративна грамота". Саме він послужив поштовхом до дії для заколотників з Українського Національного Союзу, на базі якого потім постала Директорія УНР.
107 років тому, 14 грудня 1918 року Павло Скоропадський (1873-1945) оголосив про зречення з гетьманства, а через три дні назавжди залишив Україну. Директорія, що прийшла до влади внаслідок заколоту, дозволила останньому гетьману України безперешкодно виїхати з родиною за кордон, водночас оголосивши його поза законом.
За місяць до зречення Скоропадський опублікував документ, відомий як "федеративна грамота". Саме він послужив поштовхом до дії для заколотників з Українського Національного Союзу (УНС), на базі якого потім постала Директорія УНР.
Для тодішніх і нинішніх противників Павла Скоропадського так звана "федеративна грамота" служить доказом проголошення ним проросійського курсу і, як наслідок, виправданням дій Директорії. Однак при ближчому розгляді цього документу з урахуванням передумов його виникнення напрошується висновок: не все так просто, як здається на перший погляд і як здавалося тим, хто щиро пристав до заколотників.
У пошуках опори
Але перш ніж перейти до розгляду "грамоти", пригадаємо, так би мовити, міжнародний контекст, що зумовив її появу.
Як відомо, Скоропадський прийшов до влади за допомогою німецьких окупаційних військ. Якщо бути точним, внаслідок їхнього "поблажливого нейтралітету" (хоча й не зовсім - вони взяли участь у роззброєнні деяких частин, вірних Центральній Раді).
Німці й австрійці, нагадаємо, були розміщені в Україні ще за Центральної Ради, згідно з Брестськими договором від 11 лютого 1918 року. Німців не влаштовувала неготовність тодішнього уряду УНР виконувати взяті на себе союзницькі зобов'язання поставок до Німеччини продовольства - тим більше, нащадки тевтонів готові були оплачувати ці поставки! І взагалі їх дратував український управлінський бардак.
Тому союзники зробили серед інших кандидатур ставку на колишнього генерал-лейтенанта Російської імператорської армії, нащадка трьох українських гетьманів, як на договороздатну особу, спроможну забезпечити виконання Україною умов Брестського договору.
Це йому в цілому вдалося. Але головне, що за неповних вісім місяців свого правління Скоропадський провів низку системних економічних, освітнько-культурних і воєнних реформ. Щоправда, багато запланованого ним так і залишилося на папері.
Наявність в Україні німецьких і австрійських союзників забезпечувала Скоропадському військову підтримку за браком власне українських військових кадрів. Проте гетьман, свідомий загрози з боку більшовицької Росії, яка мала чисельнішу і потужнішу армію, докладав чимало зусиль для розбудови українського війська, навіть усупереч позиції німців.
Ситуація різко змінилася в листопаді 1918 року, коли закінчилася перша світова війна. Німеччина і Австро-Угорщина зазнали поразки, а монархії в цих країнах були повалені. Німецькі й австрійські війська, за розпорядженням нових урядів цих країн, виводилися з України.
Відтак перед обличчям російської більшовицької загрози гетьманові був потрібний інший союзник. Таким потенційним союзником гетьман вважав держави Антанти.
Але, на відміну від супротивних їй Центральних держав, з якими свого часу УНР підписала Брестську угоду, Антанта не визнавала Україну самостійною державою, натомість лише в тій чи іншій формі в складі Росії.
Заради справедливості, варто нагадати, що з українського боку ідея федерації з Росією була вперше озвучена не Скоропадським, а головою гетьманського уряду Федором Лизогубом (1851-1928). У другій половині серпня 1918 року він перебував на чолі української урядової делегації під час її візиту до Берліну. Там українці піднімали, зокрема, питання кордонів, приєднання до України Кримського півострову, передачі Українській Державі Чорноморського флоту. Німці формально погоджувалися на все це, але ставили попередні умови: Українська Держава ала взяти на себе виплату частини грошових зобов'язань царської Росії, а також заплатити 200 мільйонів рублів золотом за ту частину Чорноморського флоту, яка мала би належати Українській Державі.
Такі умови для української сторони були неприйнятними. Тоді-то й прозвучала заява Лизогуба про готовність уряду України укласти федерацію з "білою" Росією, котрої ще не існувало, на умовах Переяславської 1654 року угоди (те, про що, до речі, писав Микола Міхновський (1873-1924) у своїй "Самостійній Україні": "... найближчу мету, яку ми маємо на оці… повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року").
Це викликало рішучий протест українських соціалістів, які почали вимагати відставки голови уряду.
Як згадував пізніше Скоропадський, заява Лизогуба не мала нічого спільного з його вказівками — тобто фактично була самоуправством прем'єр-міністра.
Ймовірно, Лизогуб виголосив свою заяву, будучи виведеним зі стану емоційної рівноваги. Однак пізніше гетьман змушений був повернутися до висловленої в ній ідеї.
Коли 11 листопада 1918 року німецьке командування видало наказ своїм частинам, дислокованим в Україні, готуватися до повернення на батьківщину, стало зрозуміло, що головна опора стабільності гетьманської влади йшла з-під ніг. До того ж, Франція, яка представляла Антанту, погоджувалася на надання військової допомоги тільки за умов проголошення курсу на федерацію з майбутньою Росією.
В основі позиції Франції лежав розрахунок, що відновлена федеративна Росія виплатить коштом України, як краю багатшого, позики, зроблені царським урядом. Адже російські більшовики погашати ці позики навідріз відмовлялися.
Підводні камені "федеративної грамоти"
Тепер придивимося ретельніше до самої "федеративної грамоти" й до супутніх їй обставин.
Щоби було зрозуміло, про що йдеться, документ цей вартий того, аби навести його повністю. При цьому будемо відштовхуватися від версії, опублікованої в газеті "Відродження" (№187, 1918 р. - С. 1). Інші версії з'явилися в той же самий час у виданнях "Нова Рада" (№215, 16 (3) листопада 1918 р. - С. 2) і "Державний вісник"(№71, 16 листопада 1918 р. - С.1) і відрізняються лише правописом.
"До всіх громадян і козаків України
Перемирря між Німеччиною і державами Згоди (Антантою. - Ю. Р.) заключено.
Найкровавійша війна скінчилась і перед народами всього світу стоїть складне завдання утворити основи нового життя.
Серед решти частин багато-страждальної Росії на долю України випала порівнюючи більш щасливіша доля, Україна перша завела у себе основи порядку й законности. При дружній допомозі Осередніх (Центральних. - Ю. Р.) держав вона заховала (Зберегла. - Ю. Р.) спокій аж до нинішнього дня.
Ставлючись з великим співчуттям до всіх терпінь, які переживала рідна їй Великоросія, Україна всіма силами старалась допомогти своїм браттям, указуючи їм велику гостинність і піддержуючи всіми можливими її засобами в боротьбі за відновлення в Росії твердого державного порядку.
Нині перед нами нове державне завдання. Держави Згоди з давна були приятелями колишньої великої й єдиної Російської держави. Тепер після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні безумовно змінитись. На инших принципах, на принципах федеративних повинна бути відновлена давня могучість і сила Всеросійської держави.
У цій федерації Україні належить заняти одно з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність в краю і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені й пригноблені большовицьким деспотизмом громадяне бувшої Росії. Від неї ж вийшли дружба й єднання з славним Всевеликим Доном і славними Кубанським і Терським козацтвами.
На цих принципах, які, я вірю, поділяють всі союзні Росії держави Згоди, а також яким не можуть не співчувати всі без винятку инші народи не тільки Европи але і всього світу, повинна бути збудована майбутня політика нашої України. Їй першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії.
В осягненню цієї мети лежить запорука добробуту як всієї Росії, так і забезпечення економично-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутности. Глибоко переконаний, що инші шляхи були би загибелью для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будучиною й щастям всієї Росії, з'єднатися біля мене і стати грудьми за захист України й Росії.
Я вірю, що в цій святій патріотичній справі Ви, громадяне й козаки України, а також і решта людности, дасте мені сердечну і могутню піддержку.
Новозформованому нами кабинетові я доручаю найближче виконання цього великого історичного завдання.
Павло Скоропадський Київ, 14/XI 1918".
Вже перші два абзаци звертають на себе увагу тим, що гетьман ставить Україну... в домінуюче становище стосовно Росії. Тут він неначе пояснює причини такого ставлення: в Україні - порядок, законність і стабільність, на відміну від решти колишньої Російської імперії. Звичайно, відносні законність, порядок і стабільність. Але Україна, на відміну від Росії, мала свою державність. А от тієї Росії, на федерації з якою наполягала та ж Франція, насправді не існувало! Були натомість різні й розрізнені рухи, армії й козацькі територіально-адміністративні формування, інтереси яких десь перетиналися, а десь суперечили одні іншим.
Відтак очевидно гетьман вважав, що він, як лідер України, може собі дозволити ставити умови.
З іншого боку, цілком реальною була більшовицька Російська держава, яку гетьман цілком справедливо вважав головним ворогом України.
Цікаво теж ось що. Скоропадський пише про "одно з перших місць", яку Україна мала би посісти у тій федерації. По суті, це єдина фраза, яку можна витлумачити як заклик до "нового Переяслава" – такий собі реверанс у бік Антанти, зокрема, Франції. А можна і як у бік українських соціалістів із їхнім непозбувним федералізмом, котрий зберігався навіть після проголошення IV Універсалу, яке вони трактували як вимушене.
До речі, існує версія, ніби вже у вересні 1918 року Париж почав підштовхувати гетьмана до зближення з соціалістичною опозицією аж до надання її представникам місць в уряді. Радше за все йшлося про зближення з соціалістами-федералістами, на котрих ставився розрахунок, що вони сприятимуть створенню федерації з Росією.
Але цікаво далі: "Їй (Україні. - Ю. Р.) першій належить виступити в справі утворення Всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії". І тут можна "перекласти" її з української на українську по-різному: або як намір забезпечити Українській Державі - ні більше, ні менше - провідне місце у федерації, або як відведення тій же Українській Державі ролі посередника у створенні Росії небільшовицької – але не більше!
Треба сказати, проросійські кола в Києві сприйняли фразу Скоропадського з натяком на домінуючу роль України в створенні "Всеросійської держави", як прояв нечуваного зухвальства, якщо не сказати – нахабства з боку цього "малороса", вчорашнього царського генерала. Невдовзі після проголошення "федеративної грамоти" в Києві почав гуляти віршик російського поета-монархіста Володимира Мятлєва (1868-1946), який втік від більшовиків до української столиці:
Из хохлов создав чудом нацию,
Пан Павло кроит федерацию
...................................................
Не хотим Павла, пана щирого -
Подавайте нам Драгомирова!
У віршику простежувався натяк чи то на Київського губернатора, генерала від інфантерії Михайла Драгомирова (1830-1905), чи то на його сина, активного учасника білого руху, генерала від кавалерії Абрама Драгомирова (1868-1955).
Ще більше невдоволення москвофілів мало викликати те, що, як бачимо з тексту документу, Скоропадський розглядав "Всеросійську державу", ініціатором повстання якої, за його задумом, мала постати Україна, як засіб для "забезпечення економично-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутности".
Інакше кажучи: Павло Скоропадський, всупереч поширеній думці, ніколи не ставив під сумнів державність України!
Не дивно, що Семен Шевчук (1887-1968), галицький правник, який захищав націоналістів у судах за міжвоєнної Польщі, вважав "федеративну грамоту" "чисто плятонічною". Схожу оцінку зустрічаємо і у міністра внутрішніх справ ЗУНР Лонгіна Цегельського (1875-1950), котрий стверджував, що згадана грамота "була вимушена безвихідними обставинами та була до того цілком без реального змісту".
Можна трактувати ситуацію й так, що в кожному становищі гетьман намагався побачити вигоду для України – тримати, так би мовити, всі опції відкритими. Приміром, якщо у спогадах російського генерала, барона Петра Врангеля (1878-1928) за травень 1918 року Скоропадський постає як переконаний "самостійник", то в листопадовій того ж року "федеративній грамоті", на наше переконання, можна розгледіти натяк, що згаданий документ виник внаслідок певних обставин, які від нього не залежали; однак, мовляв, навіть у такій ситуації Україна могла би мати користь, ставши на чолі того, що мало постати на уламках Російської імперії, або ж сприяти виникненню нечервоної Росії.
Лідер російського "білого руху", генерал Антон Денікін (1872-1947), до речі, недарма називав Павла Скоропадського "другим Мазепою". Навіть зараз, читаючи спогади й листи як самого гетьмана, так і тих, хто в той чи інший спосіб мав з ним справу, перед нами постає образ людини, котра, подібно до Мазепи, лише сама знала, що у неї насправді на думці. Перед Врангелем, як уже згадувалося, він позиціонує себе переконаним "самостійником" (хай навіть з висловленого ним міркування, що "краще бути першим на селі, ніж другим у Римі"). Натомість посол Всевеликого Війська Донського в Українській Державі, генерал-майор Олександр Черячукін (1872-1944), згадував, що Скоропадський "болів душею з приводу розділення Росії". Однак жодного слова про те, що Україна має стати частиною Росії!
Буквально через кілька днів після зустрічі з бароном Врангелем, у бесіді з начальником штабу Добровольчої армії, генерал-лейтенантом Олександром Лукомським (1868-1939), гетьман (якщо вірити спогадам Лукомського) запевняв, що розбудовувана ним Українська Держава лише на користь Росії і що поновне створення Росії як держави без сильної української армії неможливе. Ці ідеї пізніше знайшли своє опосередковане відображення і в "федеративній грамоті".
Віддаючи належне Центральним державам, гетьман пояснює, що Антанта завжди була прихильна до Росії (частиною якої колись була Україна). Відтак тепер доведеться мати справу з нею. Хоч-не-хоч... Щоправда, Росії ще треба було повернути її державність (у вигляді монархії чи республіки – не так важливо), вигнавши більшовиків. І українська армія мала би відіграти свою роль у цій справі, якщо вірити наведеним вище словам гетьмана. А там, дивись, можна буде й "відпетляти".
Ризикнемо припустити, що саме таким і був хід думок гетьмана Павла Скоропадського!
Окремо звертає на себе увагу згадка в грамоті про "дружбу й єднання з славним Всевеликим Доном і славними Кубанським і Терським козацтвами". Прикметно, що вона міститься одразу після твердження, за яким в межах України "перший раз свобідно віджили всі принижені й пригноблені большовицьким деспотизмом громадяне бувшої Росії".
До цього положення варто придивитися ближче.
Протягом століть уряд царської Росії методом "проб і помилок" зміг встановити стабільні відносини з російським козацтвом. Причому визнаючи, хай і вимушено, його автономію й самоуправу в тих чи інших межах. Більшовики ж не рахувалися навіть із цим. Тому гетьман Скоропадський, який протягом свого правління завжди апелював до традицій українського козацтва, вирішив узяти курс на встановлення контактів із донцями, терцями і кубанцями, декларуючи визнання їхньої політичної окремішності.
Українських козаків історично пов'язували з донцями спільні військові акції в XVII ст., у тому числі під час Хмельниччини. Кубанці ж узагалі були українського походження. Схоже, гетьман сподівався, що спрацює "історичний фактор". Український історик, доктор історичних наук Юрій Терещенко зауважує:
"Створення міцного союзу з козацькими державними утвореннями та кавказькими державами давали реальну можливість обмеження російського імперіалізму, найголовнішого ворога української самостійності" (Терещенко Ю. "Що встиг Скоропадський?// "Історична правда")
І нарешті: "... я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будучиною й щастям всієї Росії, з'єднатися біля мене і стати грудьми за захист України й Росії", – читаємо під кінець цього федеративного маніфесту.
Ця фраза, на перший погляд, звучить вона як прояв традиційної малоросійської вірнопідданості. Однак є нюанси.
По-перше, Україна і Росія у цій фразі згадані окремо одна від іншої – до того ж, Україна поставлена на перше місце.
По-друге, за цією сентенцією (як, зрештою, й за всією фразеологією грамоти) проглядається, на наше переконання, ще один реверанс в бік держав Антанти. Гетьман навіть готував дипломатичні візити своїх представників до Франції, Великобританії та США. Однак ці його заходи не мали успіху.
По-третє – розрахунок на некомуністичні рухи всередині Росії. На чолі їх стояли добре знайомі Скоропадському ще за царських часів постаті, з якими його пов'язували особисті зв'язки (наприклад, із тим же Денікіним), а з деким навіть приязнь. Вважаючи більшовиків найбільшою загрозою для України, він іще в жовтні 1917 року він писав до свого начальника штабу в одній з телеграм: "... усе питання полягає у боротьбі з більшовиками, оскільки в разі перемоги більшовиків українське національне питання остаточно потоне в морі анархії". Тому й прагнув створити спільну антибільшовицьку коаліцію з російською Добровольчою армією, донським, терським і кубанським козацтвом, а також залучити до неї Грузію, Крим та Північний Кавказ.
Для цього Скоропадський планував провести на початку грудня 1918 року загальний з'їзд усіх антибільшовицьких сил цих держав і утворень. Гетьман вів переговори з отаманом Всевеликого Війська Донського Петром Красновим (1869-1947), допомагав донцям озброєнням і амуніцією.
Гетьман навіть дозволяв представникам Добровольчої армії відкрито вербувати людей у своє військо в Києві, постачав її зброєю й набоями, підтримував фінансово. Це викликало зрозуміле невдоволення у українських військових, зокрема, полковника Петра Болбочана (1883-1919).
Однак Скоропадський, судячи з його мемуарів, цілком здавав собі справу, що являє собою ця військова формація. В середовищі Добрармії проповідувалося, за словами гетьмана, "цілковите заперечення України". Лише в середині червня 1918 року вербування були припинені німцями під загрозою арештів.
Скоропадський також підтримував, у тому числі грошима й поставками зброї, Кубань. А кубанські козаки, до речі, були налаштовані вороже проти Добровольчої армії. Враховуючи план прилучення Кубані до України в якості генерал-губернаторства, в діях гетьмана проглядається розрахунок змусити Добрармію рахуватися з ним як лідером Української Держави, будучи "кормлячою матір'ю" для обох утворень, що суперничали між собою.
Але неприпустимо поблажливим виглядало в очах опозиції (і, треба визнати, небезпідставно) ставлення гетьмана до появи в Україні різноманітних російських і проросійських політичних об'єднань - як-то, "Нарада членів Державної Думи", "Рада земств і міст півдня Росії", "Союз відродження Росії" тощо. І це навіть попри те, що їхня діяльність часто носила антиукраїнський характер, а то й відверто була спрямована проти влади Скоропадського.
Нарешті, по-четверте: в грамоті ніде й жодним словом не йдеться про те, що Україна і Росія мають бути навіки чимось одним і неподільним. Натомість, за оцінкою Семена Шевчука:
Був... зроблений широкий діяпазон для пертрактацій з Москвою в безконечність (Тобто затягнути переговори з "білою Росією" на невизначений термін. - Ю. Р.), а заразом відповідний час для зорганізування адміністрації, мобілізації і озброєння української армії та успокоєння України.
Разом з тим, в обмін на свою лояльність до Добровольчої армії і проросійських рухів у Києві Скоропадський, як зазначає відомий дослідник доби гетьманату, доктор історичних наук Георгій Папакін, продовжував сподіватися
... на елементарну вдячність великоруських консерваторів, які після тієї значної допомоги, що Українська Держава надавала їм і в матеріальному, і в політичному, і суто військовому обширі, мали би поставитися до неї з повагою.
І далі:
... ідея необхідності суттєвої підтримки "білого руху" з тим, щоб на знак подяки отримати його примирення з існуванням незалежної України, чітко простежується як у намірах гетьмана, так і в його конкретних діях.
Однак усі ці розрахунки, як відомо, себе не виправдали.
Крах, якого не могло не бути
Антон Денікін, як командувач російською Добровольчою армією, з порогу відкинув ідею союзу з фактичним спонсором свого війська, яким був Павло Скоропадський - як, зрештою, пізніше і з Петлюрою. Хоча цей союз йому радив адмірал Олександр Колчак (1874-1920), чия дружина, до речі, симпатизувала Україні. Але Денікін ставив першою умовою до участі в переговорах про створення широкої антибільшовицької коаліції відання йому верховного командування.
Та й взагалі, для російського білого руху існування України в будь-якому вигляді не вписувалося в концепцію "единой-неделимой" Росії.
"Федеративна грамота" в підсумку виглядала, на наше переконання, спробою гетьмана сподобатися "і нашим, і вашим". Проте вона мала абсолютно зворотній ефект – викликала спротив опонентів Скоропадського з усіх таборів в Україні, навіть серед до того вірних йому людей.
Що гірше – жодним чином не вплинула на позицію країн Антанти щодо Української Держави. Французи "прокинули" гетьмана, "забувши" свою обіцянку про військову допомогу в разі проголошення курсу на федерацію (гетьман настільки сподівався на неї, що навіть виділив кошти на розквартирування французьких вояків у Одесі).
Схоже, що в Парижі, на відміну від лідерів антигетьманського заколоту, якраз спромоглися прочитати "федеративну грамоту" між рядків...
Павло Скоропадський опинився такими чином у своєрідному соціально-політичному вакуумі. "Федеративна грамота" в підсумку виявилася фатальною і для гетьмана, і для України. Вона, за оцінкою Георгія Папакіна,
... стала зручним приводом для розхитування Української Держави в очах усіх ворогуючих сторін. Проросійські сили користувалися нею як виправданням антиукраїнських погромів, а українські соціалісти - антидержавної праці Українського Національного Союзу і навіть постання створеної ним Директорії під проводом Петлюри.
Що потім
Колишній член Директорії, Опанас Андрієвський (1878-1955) у своїй статті для канадської емігрантської газети "Український робітник" (Торонто, 24 грудня 1948 р.) змушений був визнати: протидія гетьманові з боку української "демократії" була зумовлена страхом,
що при гетьманському режимі її посадять на своє, їй приналежне місце та не дозволять жити в колотнечі... та в прийдучім позбавленні влади бачила кривду, не розуміючи, що претенсія на владу була цілком неоправдана, бо демократія нездібна була ні краю оборонити, ні порядку завести; одне слово: панувати не вміла.
Церковні ієрархи, митрополит Української Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький (1865-1944) і митрополит Української Автокефальної Православної Церкви Василь Липківський (1864-1937) висловлювалися не менш радикально. Шептицький відкрито засуджував Січових стрільців за участь у антигетьманському заколоті й закликав їх покаятися за "хай і несвідомо содіяний гріх".
Липківський був обурений не менше:
То був найбільший злочин у нашій історії; осуджую його безапеляційно... Вони лукавством і неправдою підняли несвідомих на бунт, зруйнували молоду державу ніби то через те, що вона була буржуазна, а своєї бідняцької на руїнах буржуазної все ж таки не збудували й змушені були тікати до чужої буржуазної; не в гості, а живот спасая. Не схотіли дома бути господарями, то нехай в чужих людей наймитують.
Революція, що її започаткував, але не довів до завершення Павло Скоропадський (а це, на наше переконання, була справді революція), носила не лише політичний і соціально-економічний, але також світоглядний характер. На відміну від соціалістів з їхнім збоченим культом соціуму (так званого "простого народу"), гетьманська Українська Держава будувалася на ліберально-демократичних цінностях, котрі нині є домінуючими в цивілізованому світі – священний і недоторканий характер приватної власності, забезпечення прав найманих робітників, свобода і недоторканість особистості, її приватного життя і житла, свобода віросповідання.
Що ж до самого гетьмана, то його державотворче кредо найкраще відображено в листі до свого колишнього соратника, товариша держсекретаря Української Держави Миколи Могилянського (1871-1933):
... я додержуюся тої думки, що тільки ті діячі тепер можуть мати успіх, котрі без задньої думки творитимуть Україну як самостійну державу на підставах дрібнобуржуазних з широкою світовою політикою.
Попри всі драматичні повороти долі, гетьман ніколи не зраджував цього принципу.
Нині в Києві та в інших містах є вулиці Павла Скоропадського, є меморіальна дошка на місці його резиденції в столиці. Але найкращою пам'яттю про останнього гетьмана України є Національна Академія наук України, Центральний державний історичний архів України, Національний музей історії України, Національна опера.
Вони надовго пережили гетьмана, якому вони зобов'язані своєю появою.
Вони існують і досі...
