Мій "Тарас Бульба"
Повість "Тарас Бульба" Миколи Гоголя переважно відома за другою редакцією зразка 1842 року. Вона майже вдвічі довша й більш "розкручена" в порівнянні з першою, опублікованою в збірці "Миргород" у 1835 році. В нинішній Росії друга редакція "Бульби" вважається однією з імперських "скрєп", цеглинкою в ідеологічних конструктах щодо українців і росіян як "одного народу". Те, що сюжет повісті суперечить історичним реаліям, якось тривалий час мені не кидалося в очі. Як і те, що в ній є набагато цікавіші персонажі...
Повість "Тарас Бульба" Миколи Гоголя (1809-1852) переважно відома за другою редакцією зразка 1842 року. Вона майже вдвічі довша й більш "розкручена" в порівнянні з першою, опублікованою в збірці "Миргород" у 1835 році. В нинішній Росії друга редакція "Бульби" вважається однією з імперських "скрєп", цеглинкою в ідеологічних конструктах щодо українців і росіян як "одного народу". Те, що сюжет повісті суперечить історичним реаліям, якось тривалий час мені не кидалося в очі. Як і те, що в ній є набагато цікавіші персонажі...
Романтизм і історизм
"Тарас Бульба" - класичний твір епохи романтизму першої половини ХІХ століття. Він цілком вписувався в тодішню загальноєвропейську літературну традицію. Повість добротно написана, причому явно не без впливу античних творів. За бажання, можна знайти в ній асоціативні паралелі з "Іліадою" Гомера. Відповідність історичним реаліям, зафіксованим у хроніках і документах, для масового читача як ХІХ-ХХ століть, так й нинішнього, не мало й не має великого значення.
В романтичній літературі, треба сказати, взагалі мало звертали уваги на історичні факти, приносячи їх у жертву захоплюючому сюжету й піднесеному, майже поетичному стилю. Це було нормою, котра вплинула й на більш пізніх письменників, як-то, Олександра Дюма (1802-1870) або Генрика Сенкевича (1846-1916), з романтизмом геть не пов'язаних. Але обоє вони творили в ті часи, коли французька і польська історіографії вже набули рис того, що прийнято називати наукою.
Що ж до Гоголя, то на момент створення "Тараса Бульби" історія України як наукова дисципліна лише зароджувалася. Вже існували відповідні дослідження російських істориків, Олександра Рігельмана (1720-1789) і Миколая Бантиш-Каменського (1737-1814) — одного німця, іншого українця за походженням. Обоє вони належали до російської історичної школи. Про тогочасну ж власне українську історичну наукову школу, хай навіть у контексті Російської імперії, говорити навряд чи доводилося. Відома Київська археографічна комісія з розбору давніх актів (де, до речі, працював певний час іще один продовжувач європейської романтичної традиції - Тарас Шевченко) почала свою роботу лише в 1843 році — через рік після виходу друком другої версії "Тараса Бульби".
Що ж здатне привернути увагу й викликати подив у повісті "Тарас Бульба" (ми тут і надалі розглядатимемо саме другу її редакцію) читача, чия зацікавленість історією України сягає трохи більшого, ніж пропонують шкільні підручники?
Насамперед — час дії повісті. Він якийсь розпливчастий. В тексті можна знайти реалії як кінця XVI, так і першої половини — середини і навіть другої половини XVII століття. В першому випадку це згадка про "гетьмана, засмаженого в мідному бику". Тут явний натяк на відомий переказ про страту отамана Северина Наливайка (бл. 1554-1597). З того однак, що відомо з тогочасних документів про цього колишнього слугу князів Острозьких, вправного вояка, але невдаху-найманця, він був четвертований. До того ж, страти у вигляді засмаження в металевих ємностях у формі бика чи якоїсь іншої тварини у системі покарань Речі Посполитої не практикувалися (це вам не Візантія).
Як, до речі — забігаючи наперед до фіналу повісті — і спалювання живцем за державні злочини. Зрештою, гетьман Потоцький (реальний а не "гоголівський") мав би доправити державного злочинця Бульбу до суду, котрий так само виніс би вирок четвертування, а не віддавати його на самосуд своїм людям.
Гоголь також хронологічно прив'язує діяння Тараса Бульби, включно з його смертю, до заколоту Гуні і Острянина (1638 рік). Але ще раніше, описуючи пригоди й витівки київських спудеїв, письменник вставляє в текст згадку про воєводу київського Адама Киселя (1600-1653). А Кисіль був поставлений на воєводський уряд у Києві лише в 1649 році, згідно з умовами Зборівського договору між Військом Запорозьким і королем Речі Посполитої. Тобто через одинадцять років після придушення згаданого вище заколоту і, відповідно, "смерті" головного героя повісті.
Анахронізми на цьому не закінчуються. Якщо сини Тараса, Остап і Андрій, навчалися, згідно з текстом повісті, в київській "академії", то такою могла бути лише Києво-Могилянська академія. Проблема в тому, що цей навчальний заклад на той момент міг бути тільки колегією (існувала ще "конкуруюча фірма" - київська єзуїтська колегія, але після Хмельниччини вона занепала). Статус академії їй надав король Ян Казимир (1609-1672), згідно з умовами Гадяцької угоди 1658 року. Тобто аж через двадцять років після "загибелі" Бульби-старшого. І через п'ять років після смерті Адама Киселя.
Тепер щодо сюжету повісті. Зав'язка конфлікту, котрий потім проходить через увесь твір, починається з того, що Бульба і підпоєна ним січова голота скидають попереднього кошового отамана і обирають Бульбового ставленика — якогось Кирдягу (до речі, кошових із таким прізвищем у запорожців не було). Причина дострокового переобрання кошового та, що він відмовлявся порушувати мир із султаном заради того, аби випробувати Тарасових синів, Остапа і Андрія, в бою (як на тому наполягав Бульба-старший).
Епізод цей, якщо вдуматися, позбавлений будь-якої логіки. Ну який поважаючий себе кошовий повів би все запорозьке товариство в бій зарази примхи одного з січових "авторитетів"? До того ж, порушуючи мир із султаном. У якихось там вікінгів це ще було би туди-сюди, та й то навряд чи.
І разом з тим, кошовий як людина, здатна, всупереч п'яному охлосу, тримати слово навіть перед ворогами, викликає повагу. Власне за це він і поплатився "посадою".
На що не звертали увагу ні критики, ні читачі
Перш ніж ми перейдемо до походу гоголівських козаків на містечко Дубно (не турецьке - а своє, рідне), варто звернути увагу на те, що до Хмельниччини козаки піднімали антиурядові повстання переважно в наступних випадках:
- коли уряд "прокидав" їх із грошима за походи;
- коли без видимої причини скорочувався реєстр;
коли наступали на козацькі права й вольності (в тому числі розміщуючи в козацьких поселеннях коронні війська "на лежі і стації", тобто на постій, або позбавляючи права обирати власну старшину);
-коли затримувалася щорічна платня, але заборонялося ходити грабувати турецькі береги;
- коли козакам не давали гнати горілку для власних потреб.
Питання ж "православної віри" (точніше, конфесії) використовувалося скоріше як каталізатор для мобілізації широких верств не лише козацтва, але також міщан і хлопства. В грунті речі, воно було справою радше третьою — якщо взагалі не десятою в списку пріоритетів повстанців. Зрештою, вони з однаковим завзяттям грабували і католицькі кляштори, і православні монастирі.
Похід на Дубно, затіяний з легкої руки Миколи Васильовича видуманими ним персонажами, Бульбою і Кирдягою, не був зумовлений жодною з перерахованих вище п'яти причин. Однак питання "віри" в якості каталізатора, як ми знаємо, було використане.
Ті, хто читав "Тараса Бульбу", безперечно, пам'ятають появу жменьку обірванців на плотах ("... они или избегнули какой-нибудь беды, или же до того загулялись, что прогуляли все, что ни было на теле"), які з порогу починають верзти "офігітєльні історії" про ксьондзів, які, мовляв їздять у таратайках, запряженими православними християнами, або про євреїв, які, мовляв, тримали церкви на орендах, ставили на великодніх пасках свої мітки, і єврейок, які нібито шили собі спідниці з попівських риз.
Насправді і євреям не було діла до церков, і єврейкам не бракувало добротних тканин собі на вбрання, і у ксьондзів не було проблем із гужовим транспортом.
Цікаво інше.
Не знаю, як кому, а мене, коли я читав повість, не полишало враження, що і метушня навколо приготувань човнів до походу до анатолійських берегів, і ця голота на паромі були частинами одного й того самого "майстер-плану" дуету маніпуляторів Бульба-Кирдяга.
Пам'ятаєте ось це?: "... клятвы мы не преступим, а так кое-что придумаем. Пусть только соберется народ, да не то чтобы по моему приказу, а просто своею охотою. Вы уж знаете, как это сделать" (Виділено мною. - Ю. Р.).
І справді, мир з султаном порушувати — собі дорожче, це навіть Кирдяга визнав у своїй промові до запорожців. А от піти на мирне місто Дубно, щоб "обезжирити" тамтешніх обивателів — це "саме воно". І дарма, що місто не зробило тій же Січі нічого поганого.
Зрештою, треба віддати належне Гоголю — він чесно пише, що метою походу "його" запорожців на Дубно був банальний грабунок. Це настільки випирає в тексті повісті, що мабуть не випадково російський "скрєпний" режисер Владімір Бортко, котрий нібито прагнув якомога буквальніше відтворити твір Гоголя ", зважився на відверту "отсєбятіну" з убивством дружини головного героя. Ось воно, мовляв, і стало тією самою соломинкою, що переламала спину верблюда.
Загадка Андрія
З усіх персонажів повісті "Тарас Бульба" найбільшу симпатію викликає... тільки не дивуйтеся... Андрій. Так, саме він!
Андрій, на відміну від решти товариства, здатний до простих людських почуттів - тому й більш цікавий, аніж "висічений з кременя і сталі" його старший брат. Молодший Бульбенко вирвався за рамки заздалегідь призначеної для нього долі, коли все вирішене іншими і за нього.
Якщо відфільтрувати вкладені письменником до Андрієвих вуст "патетичні орації", звернені до врятованої ним від голодної смерті доньки ковенського воєводи (ще, до речі, один анахронізм: воєводства ковенського не існувало — був ковенський повіт у складі троцького воєводства Литви) то в сухому залишку отримуємо: Андрій обрав любов. А любов, навіть згідно з романтичною традицією — вона вище за все. All you need is Love – Love is all you need.
Хоча, звичайно, шлюб простого козака (причому, слід думати, негербового) з воєводською донькою (про що Тарасові повідомляє Янкель) в реальності був неможливим.
І, до речі, у книжного Андрія вистачило благородства не піднімати руку на власного батька. Хоча міг чинити опір...
Та й Гоголь пише про нього в цілому без ненависті. Взагалі конфлікт між Бульбою-старшим і його молодшим сином — це не протистояння "патріота" і "зрадника". Перед нами дещо серйозніше — конфлікт двох правд. Тарас представляє правду обов'язку в межах зграї. Андрій — правду любові.
І в цьому ще один прояв сили письменницького таланту Гоголя!
І перш ніж закидати мені "реабілітацію зрадника", пропоную вам замислитися: а що би сталося з Андрієвою коханою, чиє ім'я він шепотів за мить до смерті (за кадром залишається: "хто про неї потурбується? хто її захистить?") , якби "гоголівські" козаки таки взяли Дубно?
Як-то кажуть, "за законами військового часу". В реальній історії, що грунтується на хроніках і документах, подібних прикладів більш ніж досить...
