Пєчєнеґі – полавци…

Люди нарікають, що на переговорах нашій делегації бракує гідного суперника для диспутів з Мединським. Не сумніваюся – вітчизняний історичний цех готовий запропонувати цілу плеяду фахівців, здатних поставити на місце язикатого черкащанина. Але чи доцільні в принципі гладіаторські бої істориків на переговорному майданчику?

 
"Поєдинок Пересвіта з Челубеєм на Куликовому полі", художник Михайло Авілов, 1943 рік
wikipedia.org

Люди нарікають, що на переговорах нашій делегації бракує гідного суперника для диспутів з Мединським.

Не сумніваюся – вітчизняний історичний цех готовий запропонувати цілу плеяду фахівців, здатних поставити на місце язикатого черкащанина.

Але чи доцільні в принципі гладіаторські бої істориків на переговорному майданчику?

Після 2014 року ми з колегами присвятили багато часу історичній контрпропаганді. Наприклад, тоді з'явилася спільнота Likбез. Історичний Фронт і не вона одна.

Впевненості у власних аргументах нам не бракує. Харизма й ораторський дар теж наявні.

Але попри це глибока історія – не найсильніший козир України в обґрунтуванні її прав на існування та незалежність.

Міжнародне право спирається на принципи. І всі принципи на нашому боці.

Реалполітік рахується з життєспроможністю. Її ми постійно доводимо в боротьбі.

Цього достатньо, щоб не відчувати браку легітимності.

Навіть, якби наша історія почалася тільки в 1991-му, а не тисячу років тому – жодної проблеми.

Якісь комплекси щодо власної історії ще могли існувати в 2014-му, але для них не лишилося підстав у 2026-му!

І тільки тому, що інші аргументи Москви – слабкі, вона ухопилась за історичні.

Історія – сфера, де не все так очевидно для нефахівців. В трактуванні історичних подій ширший простір для спекуляцій, порожньої демагогії.

Перетворити дипломатію на клуб історичних дебатів – бажаний сценарій для Москви.

Їй не потрібна перемога. Достатньо післясмаку: "не все так однозначно".

Якщо Україна хоча б натякне, що історичні аргументи бодай щось важать в її долі – це вже програш. Нам шкодитиме "не все однозначно". Нам потрібна однозначність.

Якщо кортить відповісти – не потрібно везти на переговори істориків. Достатньо письмового релізу: Мединський – плагіатор і базікало, він бреше на переговорах, історія – взагалі не аргумент для агресії.

Такий реліз можна поширювати публічно і адресно перед кожним (або після кожного) засідання.

Байдужість до історії українських переговірників може бути навіть перевагою – щоб не виникало спокуси вступати в дебати. Достатньо просто демонструвати, що спічі Мединського – флуд, що не має стосунку до суті переговорів.

За великим рахунком, єдина мета переговорів – справити враження на американців. Тож наше завдання переконати їх, що пєчєнєґі-полавци – просто божевільна маячня.

Олексій Мустафін: Негус власною волею. Бурхливе життя Теводроса II

Коли у квітні 1868 року британські вояки здобули штурмом гірську фортецю Мекдела – резиденцію ефіопського негуса (або ж імператора) Теводроса II, вони знайшли володаря вже мертвим. І кинулися розривати його одяг на сувеніри. Зупинив ганебне видовище командувач Роберт Нейпір. Який наказав приставити до тіла надійну охорону. Поховали Теводроса II з повагою до його імператорського статусу.

Олександр Алфьоров: Фонтан замість пам'яті

Місце, де влада Києва бачить фонтан – це центр Столиці, це серце України. Відповідальність тут – неймовірна. Кожне подібне місце в Києві має бути гармонійно вписане у загальну концепцію! А не затикане нейтральністю, яка в сучасних умовах дорівнює безвідповідальності та, насправді, потуранню окупанту, який дуже прагне от цієї мовчазної та сірої України.

Олексій Мустафін: Пророк на ім'я Мані. Примхлива доля засновника "світової єресі"

9 квітня 243 року перський цар Шапур I – той самий, якому згодом вдалося вперше взяти в полон римського імператора, – прийняв у своєму палаці та вислухав мандрівного проповідника Сураїка, сина Фартака. Той познайомив володаря із своїм вченням – основи якого, за його власними словами, відкрив йому сам янгол божий. Цар був настільки вражений розповіддю, що видав Сураїку охоронну грамоту і дозволив вільно проповідувати в своїх володіннях.

Ярослав Пронюткін: Символічне місце пам’яті: кенотафи як традиція, державна практика і механізм вшанування на Національному військовому меморіальному кладовищі

У традиції українського війська від княжої доби до козацького періоду існували різні форми символічного вшанування загиблих, зокрема встановлення хрестів, курганів пам'яті, пам'ятних знаків на місцях боїв або в рідних громадах. Саме ця традиція сьогодні отримує сучасне державне втілення у формі кенотафів – символічних місць пам'яті для тих Захисників і Захисниць України, чиї тіла не були повернуті, або місце поховання яких залишається невідомим.