Вбити російського пропагандиста. Чин Карла Занда
23 березня 1819 року до будинку публіциста й письменника Августа фон Коцебу у Мангаймі зайшов молодик. Він ще зранку попередив слугу, що хотів би передати господарю дому листа з Курляндії. Але як тільки Коцебу увійшов до кімнати, де його чекав відвідувач, той вихопив кинджал і - зі словами "Ось зрадник батьківщини!" - три рази вдарив ним ошелешеному письменнику в шию та груди.
23 березня 1819 року до будинку публіциста й письменника Августа фон Коцебу у Мангаймі зайшов молодик. Він ще зранку попередив слугу, що хотів би передати господарю дому листа з Курляндії. Але як тільки Коцебу увійшов до кімнати, де його чекав відвідувач, той вихопив кинджал і - зі словами "Ось зрадник батьківщини!" - три рази вдарив ним ошелешеному письменнику в шию та груди.
За мить Коцебу був мертвий. Побачивши, що на шум до кімнати зайшов чотириричний син господаря, вбивця спробував і сам накласти на себе руки, але лише поранив себе. Тоді він вибіг з будинку, вигукнув "Дякую, Господи, за перемогу!", знову вдарив себе кинджалом у груди, впав та втратив свідомість.
"Кинжальником" виявився саксонський студент Карл Занд. І спочатку його довелося доправити до лікарні. Лише упевнившись, що загрози його життю немає (і, принагідно, що він не божевільний), молодика перевезли до в'язниці. Судили. Та стратили.
Втім, Німеччиною, Європою та навіть поза Європою вже котилася хвиля захоплення Зандом. Його славили як героя, месника за свободу та національну честь, людину, що не злякалася "кинути виклик тиранам" та зійшла на ешафот з гордо піднятою головою.
Розповідали, що публіка, присутня при страті, рознесла його закривавлені дошки на сувеніри, а місце, де він стояв, почали називати "Лугом вознесіння".
Але ж хіба Коцебу був тираном? Він же не був володарем, навіть потенційним (як скажімо Карл-Фердинанд, герцог Беррійський, якого через кілька місяців після вчинку Занда вбив у Парижі шорник Луї Лувель), урядовцем, поліцейським чи суддею… Хіба що перебував на службі в іноземного монарха. Був, як би ми сказали зараз, "агентом впливу". Або просто агентом. І саме тому, власне, вбивця назвав його зрадником.
Вперше залишити рідний Веймар Коцебу був змушений, між іншим, ще в 1781 році – припускають, що він по суті тікав після того, як не надто улесливо відгукнувся про родину тамтешнього герцога (між іншим – близького приятеля Йоганна Гете, який Коцебу все життя недолюблював).
Три роки прожив у Росії. Потім вирішив повернутися до Європи. Та поїхав до Франції – за нещасливим для нього збігом саме на початку революції. Відтак при спробі знову заїхати до Росії… був заарештований за звинуваченням в "якобінстві".
Уникнув висилки до Сибіру мандрівник-невдаха, схоже за все, дивом. Хоча в те, що п'єса Коцебу "Старий лейб-кучер Петра III" потрапила на очі тодішньому імператору Павлу I "просто так" вірять не всі. Як там було, але згадка про улюбленого батька настільки розчулила сина, що він зняв з її автора п'єси усі підозри.
Проте переляк в письменника залишився на все життя – він став майже зразковим консерватором, любителем російської монархії і сумлінним виконавцем усіх доручень тамтешньої влади – навіть якщо ті, хто передавав йому розпорядження "згори", ставилися до них з іронією.
За Олександра I Коцебу, щоправда, на деякий час "репатріювався" до Німеччини. Де вже від власного імені палко боровся з Гете та іншими місцевими романтиками (й у відповідь отримав від Фрідріха Шлегеля просто вбивчий ярлик "сорому німецької сцени").
І принагідно взявся "популяризувати" Росію, публікуючи переклади од Гаврили Державіна, "Слова про Ігорів похід" (як "давньоросійського пам'ятника", зрозуміло) та рекламну літературу про господарські успіхи тодішньої царської імперії (хто шукає - завжди знайде!).
З поразкою Пруссії у війні з Наполеоном – Коцебу вчергове чкурнув до Росії, повернувшись в 1813 році вже обозі царської армії, де підпрацьовував "воєнкором" і видавав "Російсько-німецький народний листок". А під час Віденського конгресу – розважав "поважних гостей" театральними постановками, в одній з яких була задіяна місцева пасія самого царя.
Зусилля запопадливого і старанного русофіла зрештою оцінили. Дали чин статського радника, призначили консулом в Кенігсберзі, обрали до російської академії наук та зрештою "оформили відрядження" одразу від двох міністерств з окладом в 15 тисяч рублів.
І Коцебу із завзяттям ці гроші почав їх "відробляти". Розхвалюючи принади російського домінування над Європою та монархічного "порядку" під царською егідою. Не дивно, що місцева публіка ставилася до "агітатора" із щирою ненавистю. А його книжку "Історія Німецької імперії" - разом з кількома десятками інших - навіть урочисто спалили під час знаменитого Вартбурзького свята 1817 року.
Коцебу, втім, був активним не лише публічно. Одночасно з відкритими виступами він слав "начальству" звіти про стан справ у німецьких державах із скаргами на небезпеку поширення громадянських свобод, ліберальних ідей загалом, та надмірну поступливість місцевих володарів – і це в часи махрової реакції.
В 1818 році до преси випадково потрапила доповідна "про становище Німеччини", підготовлена до ахенського конгресу Священного Союзу – і спалахнув грандіозний скандал. Найбільше обурення викликали викладені в документі рекомендації щодо придушення університетських свобод.
При тому, що саме студенти – бурші - були чи не найзгуртованішою силою патріотичного та революційного табору (активним учасником Загальнонімецького студентського товариства був, власне, і Занд – але він завчасно вийшов з його складу).
Іронія долі була в тому, що цієї доповідної Коцебу жодного формального стосунку не мав, її автором був Александр Стурдза. Але пошепки все одно говорили про причетність "найвідданішого з русофілів" (цю репутацію він мав навіть серед представників монарших сімей, що вже казати про революціонерів).
Стурдзу, втім, теж почали цькувати. Коли ж Коцебу став на його захист – в публіки розвіялися останні сумніви в тому, що він є "співучасником змови проти німецької свободи".
Інша справа, що для революціонерів головним у цьому взначенні було слово "свобода", а для місцевих патріотів – слово "німецька". Минуло зовсім мало часу – і Занд став героєм навіть для консервативного, але при цьому націоналістичного мейнстріму. Таким собі Армінієм XIX сторіччя.
Офіційний пам'ятник "кинжальнику", між іншим, встановили навіть раніше, аніж ватажку херусків – але на тій самій хвилі становлення об'єднаної "залізом і кров'ю" Німецької імперії. Втім, і слова Фрідріха Енгельса про ненависть до Росії як "першу пристрасть німецької демократії" теж не варто забувати.
Врешті-решт і сльози за "просто літератором" Коцебу - з часів Миколи Данилевського, тобто вже півтора століття - ллють переважно в країні, на яку він щиро і віддано працював більшу частину свого життя. І яка продовжує звинувачувати увесь навколишній світ у "русофобії".
