Акція "Вісла" залишається приводом для конфлікту та ненависті
Якщо б мою родину із Лемківщини совєцькі та польські комуністи не депортували у 1945-му до УРСР, у рамках так званої "евакуації населення" або обміном населенням між Польщею та УРСР у 1944-1946 роках, то їх майже напевне депортували б в рамках акції "Вісла" кудись на терени так званих "повернених землях", які отримала Польща після Другої світової війни як "компенсацію" за території Західної України, Західної Білорусі та Литви, які анексував СРСР.
Сьогодні 79-ті роковини акції "Вісла" - військової операції комуністичної влади Польської народної республіки з насильницької депортації понад 140 тисяч українського населення вздовж усієї протяжності українсько-польського прикордоння, теренів так званого Закерзоння, з метою "остаточного вирішення українського питання" у Польщі (це формулювання з офіційних документів, а не для зайвої драматургії). Це був злочин польської комуністичної влади проти людяності та етнічною чисткою українського населення Польської народної республіки.
28 квітня 1947-го о четвертій годині ранку шість польських дивізій і відділи Корпусу безпеки (польський аналог НКВС) публічного оточили території, на яких компактно проживало українське населення. Рішення було прийняте на спеціальному засіданні Політбюро Польської робітничої партії 29 березня 1947 року.
Акція "Вісла" охопила значні території Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини. Сьогодні це південно-східні терени Підкарпатського, Люблінського та Малопольського воєводств Польщі вздовж сучасного польсько-українського та польсько-словацького державних кордонів.
Акція "Вісла" стала останнім актом багатовікової трагедії непростих українсько-польських відносин, який сформував остаточний сучасних вигляд українсько-польського прикордоння.
Раніше переважно поліетнічні терени історичної Галичини та Волині після Другої світової війни стали не лише свідками екстримального насильства ("криваві землі") та екстермінації українського, польського, єврейського населення, але перетворились на мононаціональні терени, розділені штучно сформованим у 1945 році совєцько-польським державним кордоном, який лежить в основі сучасного українсько-польського державного кордону.
Я свідомий того, що якщо б мою родину із Лемківщини, а саме Сяніцького повіту, совєцькі та польські комуністи не депортували у 1945 році до УРСР, у рамках так званої "евакуації населення" або обміном населенням між Польщею та УРСР у 1944-1946 роках, то їх майже напевне депортували б в рамках акції "Вісла" кудись на терени так званих "повернених землях" (ziemie odzyskane) - території на заході на польсько-німецькому прикордонні та на півночі на балтійському узбережжі, які отримала Польща після Другої світової війни як "компенсацію" за території Західної України, Західної Білорусі та Литви, які анексував СРСР.
Сьогодні я був би громадянином Польщі, але найбільш ймовірно сполонізованим та асимільованим у польське середовище, забувши б про своє лемківсько-українське коріння, як це, на жаль, сталось з переважною більшістю депортованих у рамках акції "Вісла" українців. Хоча, якщо за цих несприятливих та жахливих умов моїм предкам стало б духу залишитись собою, то сьогодні я був би одним з близько 50 тисяч українців-автохтонів, які формують основу сучасної української національної меншини у Польщі (не плутати із сучасними трудовими мігрантами та воєнними біженцями).
Акція "Вісла", так само як Волинська трагедія, депортація українців та поляків у 1944-1946 роках, злочини Польської Республіки пацифікації, ревіндикації, полонізації міжвоєнного періоду, як і давніші конфлікти між поляками та українцями протягом багатьох століть, замість того, щоб стати приводом для українсько-польської пам'яті, прощення та примирення залишають приводом для конфлікту та ненависті.
Причиною цього незмінно єдина - асиметрична історична політика пам'яті польської держави, перш за все в особі Польського інституту національної пам'яті, переважної більшості польського політикуму, де з 2015 року сформувався асиметричний консенсус щодо складних сторінок історичного минулого з Україною та значної частини польського суспільства, які продовжують традицію довоєнного ендецького історичного націоналістичного міфу та інструменталізують історичне минуле задля досягнення політичних цілей у зовнішніх відносинах з Україною та для вирішення внутрішньополітичних питань у самій Польщі.
