Захід українського сонця. Примусова депортація з Холмщини у спогадах Володимира Короля
"Уже в 1945-му році ніяких помислів про добровільне переселення ні в кого не було. Всі знали, що переселення примусове і виходу в нас не буде. Всі сім'ї, родини готувались. Вирішували питання з майном своїм, як його все забрати, про продаж цього майна. Прийшлось просто кидати його, збіжжя яке було, зерно. Закопували, робили спеціальні ящики, вентиляцію для того, щоб воно не пропало. Надіялись все-таки, що буде можливість повертатись, але надії були марні".
Присвячено братам: Ґенику, Вані та Сані
Від Холмщини до Запоріжжя
Володимир Король народився 13 березня 1939 року в селі Богутичі Грубешівського повіту Люблінського воєводства на території Холмщини. У селі було близько 100 дворів, початкова школа і зруйнована церква. Родина мешкала на околиці Богутичів у так званій "кольонії", до якої входило 20 дворів. Окрім сім'ї Королів там проживало 12 українських родин.
Про примусову депортацію українців з рідної домівки чоловік знає не з книг, а з власного життя: "В 1944-му році почалось добровільне переселення українців із Холмщини на територію радянської України. Із Польщі в цілому, не тільки з Холмщини. Переселення, що відбувалось за згодою в 1944-му році було незначним. Холмщаки, виїжджаючи на територію України, старались вернутись назад, враховуючи стан населення в Україні, діяльність колгоспів. Відповідно передавали інформацію українцям, які збирались переїжджати. Негативну інформацію щодо умов проживання на територіях, які пропонувались під поселення українців з Холмщини… Тому припинилось в 1944-му році то переселення добровільне.
Тоді влада, радянський уряд застосували варіанти залякування, протиставляння українців з поляками. З метою зробити нестерпні умови для проживання на цих територіях, які би змусили населення переселитися. Почались підпали, вбивства українців, різні утиски.
Відповідно населення почало гуртуватись, захищатись, об'єднуватись. Активісти організували навіть перехід з Волині груп УПА, які пробували захистити українців на території Польщі. Але то були марні спроби, бо включилось військо до боротьби з УПА. Складно було протистояти тій потузі, яку створювала Польська держава. Вони були зацікавлені надзвичайно виселити українців з Холмщини. Відповідно приймали всякі міри для того, щоб нас ущемити і заставити виїхати.
Уже в 1945-му році ніяких помислів про добровільне переселення ні в кого не було. Всі знали, що переселення примусове і виходу в нас не буде. Всі сім'ї, родини готувались. Вирішували питання з майном своїм, як його все забрати, про продаж цього майна. Прийшлось просто кидати його, збіжжя яке було, зерно. Закопували, робили спеціальні ящики, вентиляцію для того, щоб воно не пропало. Надіялись все-таки, що буде можливість повертатись, але надії були марні.
В 1945-му році, на початку року в зимовий період, наша родина перемістились із села Богутичі до села Підгірці. Там організували колону, близько сотні фір завантажених майном, необхідним реманентом, товарами, продуктами. Під охороною так званих військових. Один військовий спереду колони, другий – ззаду, вкінці колони. Переміщались в сторону залізничного вузла Замостя.
Під час переїзду неодноразово польські групи грабували цю колону. Зупиняли просто, вивозили з колони певні фіри. З власниками навіть. Хто не встиг вискочити – в лісі катували, заставляли копати для себе ями. Так чинили по всій дорозі до Замостя. В Замості переночували ми. На наступний день загрузились на залізничні товарні вагони і рушили в сторону України на Волинь, а там – на Запоріжжя".
Від Запоріжжя до Тернополя
Переселення з Холмщини було складним. Родині довелось їхати у товарних вагонах. В одному переміщались люди, в іншому – худоба. Переїзд зайняв більше двох місяців, оскільки на залізничному розгалуженні ніхто не хотів чіпляти додаткові вагони. Зазвичай їх заганяли у тупик, де доводилось жити і чекати тижнями. Переселення ускладнював зимовий холод. Єдиним порятунком була гаряча вода на станціях.
Володимир пригадує, після переїзду почались нові труднощі: "В Запоріжжя ми прибули 18 березня 1945-го року, хутір Гранітний, Наталівська сільська рада, Комишуваський район. Поселили нас в однокімнатний будинок. Нашу родину із 5 чоловік попросили поселитись в кімнату, а господарі розмістились на кухні і в тимчасовому приміщенні, так звана "времянка". Коні, реманент – все передали до колгоспу. Єдине, що мали – якесь зерно, то харчувались за рахунок цих запасів.
Працювали в колгоспі цьому. Пів року батько працював там, збирав урожай. Мама працювала теж на городних посадках. Коли півріччя минуло батько прийшов з заробітком, який складав два пуди ячменю. Приніс той мішечок ячменю. Кинув на глиняну підлогу і сказав: "Курва їх мать! Працювати на них не буду! Діти збирайтесь, будем їхати шукати друге місце".
Написали листи до своїх рідних. Батько написав своїй сестрі, а вона була в Тернополі. Отримав інформацію щодо того, яка ситуація, які тут можливості. Мова йшла про житло. Де жити? І отримав інформацію, що є житло в Тернополі, яке покинули поляки…
Батько зразу припинив працювати в колгоспі і вночі ми перебрались на каменоломню. Десь в трьох кілометрах від цього хутора каменоломня була. Там кололи камінь і вантажили на залізну дорогу. Наші три сім'ї – Панчуки, Винничуки і Королі виїхали в це село, де розмістились. Там такі бараки були цегляні. В тих бараках ми проживали два місяці. Потім отримали інформацію, підтвердження, що можна туди (в Тернопіль, примітка редактора) переселятись і почали переїзд.
Складний переїзд. Був такий вираз: "Переміщались, як мішочники". Називали "мішочники" тих, що з торбинами, мішками їхали "по колєях". Вся складність в тому, що після війни колії, дороги – все на Україні було зруйноване. Для військових потреб організовували то все діло. Відповідно залізна дорога працювала, але не було білетів, ні пасажирських перевезень – того всього не було. Їхали як могли. Сідали на вагони товарні, сідали на платформи… Їхали на дахах вагонів…
А хто зайшов в вагон, то там злодії оперують з ножами, бритвами. Так бритву поміж пальці бере і мішок розрізає, запихає руку, все витягує. Наші мужчини троє: батько, Антін і Степан, такі по тридцять років їм близько того було, такі "моцні" хлопці – захищали нас. Вузол такий з простині і там – саме дороге що було: документи, гроші, прикраси, щось таке в тій торбі зав'язане. Діти кругом і бабця з нами там (біля речей, примітка редактора)…
…Під'їхали до Березовиці. Подумали, що ми вже приїхали. В Березовиці висадились з вагона і тоді вияснили, що то не Тернопіль. До Тернополя ще треба їхати кусочок. Будем сідати, але ж переночувати треба. Біля залізної дороги був якийсь "домик" такий, хата звичайна. Ми зайшли в ту хату. А нас же ж багато! Восьмеро дітей! Три сім'ї… Коли вже тре переночувати, зайшли, спитали і нас пустили переночувати. Дуже так пам'ятно було…
Далі тут цікаво. Ми проїхали Тернопіль. Проскочили Тернопіль! Зупинились в Глибочку! Тепер назад вертатись. Ну як? Вийшли на станції і подзвонили… Ковальчуки організували якусь підводу… Фіра приїхала. Нас погрузили. Ми їдемо. Таким чином, співставлення: з Польщі ми виїжджали і на три сім'ї – 16 підвод було, загружених майном, коні там були; а коли їхали вже з Запоріжжя і з Глибочка переміщались – то всі на 1 фірі!".
Складні сторінки дитинства
Розмова повертається до Холмщини. У "кольонії" на околиці Богутичів родина Королів мала дві хати, стодолу та дванадцять моргів поля. Майно одержали в спадок від прадідів з сіл Підгірці та Гвоздів – Панчуків і Королів. Маючи родючу землю і трудолюбних батьків, сім'я жила заможно. У господарстві тримали коней, худобу, різну птицю, були повні засіки зерна.
До власних спогадів про випробування, що припали на долю родини, Володимир підходить обережно та зважено: "Коли були на станції Замостя, уже ясно, що ми грузимось в вагони. Під'їхав до нас поляк. Розшукав батька і сказав: "Знаю, що ви дещо там позакопували. Щоб я не шукав, не перекопував всі городи нарисуй мені, – каже. – Де і що ти закопав. Щоб я міг викопати то все і користуватись". Він перехворів віспою і таке лице. То я його пам'ятаю, як він ще і казав, той поляк, що на нашій хаті буде жити. Батько взяв листок якогось паперу "нарисував", показав: "Тут – той, а тут – той ящик. То – там. Ті канали, де продухи робили, то я вивів там". Показав схрон, де картопля була посаджена, де ми на ніч ховались якщо не було обстрілу, наприклад, і не горіли, бо то видно пожежу.
Село горить – видно, що село горить. Всі біжать в одну хату… Декілька сімей вибирали. Сьогодні до одної хати. Бо якщо бігати весь час до тої хати, то там буде проблема в нього. Один день сюди, другий до того, третій день туди. Отак повибирали такі місця, щоби можна було захищатись, сховатись. Мусить бути підвал, щоби діти сховались, жінки. А мужчини вже залягають всі кругом хати з "ружями" і відстрілюються.
То коли були впроваджені оті нестерпні міри, щоб ми виселялись. Тобто створити такі умови, що ви не виживите тут. Вас будуть стріляти, палити, гнобити. Вам у вікна будуть кидати запали всякі. Підпалив віхоть якийсь, змочив його нафтою і кинув у вікно. Вже гориш. А якщо не підпалюють, то візьмуть… Вбили вчителя української мови. Діти вже в школу не ходять. А брат мій ходив в школу. В перший клас ходив. Вбили, він (вчитель української мови, примітка редактора) йшов в школу. По-дорозі його вбили.
Дідусь пас коней. Поряд з ним сусідка корови пасла. Їх двоє було. То не Підгірці, то Гвоздів, там залізничний вузол проходить. Таке велике село… То в 1944-му році і йому якраз було 59 років. Під'їхали двоє вершників на конях. Почали говорити з дідусем. Бабка, та що корови пасла, сховалась. Вони її не бачили. Дідусь стоїть і розказує їм хто він такий, каже що він українець, що він розмовляє українською. Вони розпитували і вияснили, пересвідчились що він українець. Не злізаючи з коня, один вистрілює в нього. Попадає йому в ключицю. Дід впав на коліна, почав просити: "Не вбивай! Що ти робиш?". Він вистрілив другий раз і вже його смертельно поранив. Він ще просив його: "Хлопці, – каже. – Я ж вам нічого поганого не зробив. Що ж ви?". А про діда "молва" така йшла: "Що – Антін? Він такий добрий хлоп! Мухи не образив!".
Почалось тоді гоніння за батьком. Почали вони полювання, бо знали, що батько мстити буде і треба з ним "кінчити". Батько вже вдома зовсім не ночував. За дня працює вдома, а потім – на коня і в ліс. Там вже в лісі перебуває, потім зранку знову приходить, по господарству працює.
Прізвище їх Мухи, два брати, поляки. Вони потім в сусідньому якомусь селі сім'ю вирізали: четверо людей. Двох дітей і двох дорослих повбивали. Там не стріляли, вони ножами. Невдовзі їх двох вбили".
Брати
Сім'я Королів виростила та виховала чотирьох синів. Володимир – другий по рахунку. Старший – Євген, "Ґеник" народився 1936 року. Саме з ним пов'язані дитячі пригоди на Холмщині: "На стодолі у нас були "боцяни" – лелеки. Боцюни називають їх в Польщі. Вони там кожен рік прилітали, жили. Такі постійні. Ми з ними бушували трохи. Драбину брали, лізли туди наверх. Вони крилами били нас, збивали. Ми знов лізли. Знов вони нас крилами лупцювали. Вони носять якийсь харч пташкам малим, а ми собі вкрасти (його хотіли, примітка редактора) в них. Таке заняття в нас було!
Друге заняття – то у нас кролі. Вирощували. Наша задача була забезпечити їх кормом: косити траву чи рвати траву. Був у нас візок такий. Маленький віз. Він чотириколісний. Передня підвіска рухома, така що колеса повертались. Колеса дерев'яні, дерев'яні спиці, обод дерев'яний. І обод окований металевою лентою такою. Дишель, оскільки рухомий передній привід, поворотний пристрій такий був… Там драбинки такі для сіна. Тут накидаєш собі і їдеш. Один пхає. Як їде з горбочка, всі сідають. То в нас турбота – возик використовуючи траву возити, кролів кормити і бавитись заодно…
Батьки робили схрон. Ніхто із сусідів не знає, де робиться схрон. Ночами землю вивозили, рили яму, вкопувались. Засаджені картоплі, рядочки, і на тому картопляному полі схрон. Спочатку – зроблений схрон, а потім посадили картоплю. Люк. Так зробили, що на люку два корчі картоплі з рядочка. І той люк, зверху на ньому земля і картопля росте. А він відкривається і ти заходиш туди. Там сходи земляні і поворот, і кімната така… де може три на три (метри, примітка редактора). Десь так. Велика досить. Тапчани стоять і ми ховаємось там. Фронт як раз проходив…
В цей раз, про який буду розказувати, батьки ранком піднялись і пішли. А ми троє залишились ще досипати. По цьому городу, де була в нас картопля, іде два німця. А ми там вже проснулись ранком і "бушуєм" троє. Свої задачі "рішаєм"! Кричимо! Шумимо! Ті німці пройшли. Якийсь звук? Якийсь шум? Давай "обслідувати"! А ми продовжуємо!
Давай вони "обслідувати", бачать є якийсь лючок. Ага! Почали мацати, знайшли люк. Піднімають той люк. Обидва з автоматами. Не знають, хто там і що там. Ну, чують що діти шумлять, але хто там є то ж не знають. Підняв той люк, закинув його. Лізти боїться. Він направляє автомат і чергу туди пустив. Ми затихли. А сховані збоку, а він по сходах пустив. Добре, що ще гранату не кинув. Просто з автомата стрілив. І той там "шваргоче" по-німецьки. Ми все зрозуміли, що то значить. Руки підняли. Ґеник іде першим, старший іде перший, а я іду за ним. А в нього волосся "стало дуба". Аж піднялось волосся від страху. Руки підняв і виходить… Ванька не йшов, лежав ще ходити не вмів…
Вийшли. Глянув. "Всі?", – каже. "Ні, – кажу. – Ще малий". Тут батько біжить. Батько побачив, що ми розсекретили "бункер". Він підбігає і по-німецьки до них звертається: "Що ж хлопці робите? То ж бо діти! Що ж ви стріляєте тут? Як же так?". Ну, а ті там пояснювали: "Що то за бункер? Що то таке?". Вони собі розмовляють. Німець витягнув шоколадку. Дав одну мені, одну братові. По шоколадці нам, потріпав за голову".
Першого класу на Холмщині Євген не закінчив, оскільки вчителя з місцевої української школи вбили. Науку частково вдалось пройти на Запоріжжі: "В перший клас він ходив в Наталівку. Треба було проходити кілька кілометрів. А особливість така, що в школі ні парт, ні лавок. І треба було ходити з своєю табуреткою. Прив'язував батько на плечі йому табуретку і давав зошит, який зробив з паперу, з якого цементні мішки виготовляють. Як у зошиті не було сторінок, то він резинкою витирав то записане і писав по новому".
Третій син сім'ї Королів – Іван, "Ванька", народився на Холмщині 1943 року. Проте курйозні історії з ним почали траплятись після депортації: "Так вимучила та поїздка зимою, коли ми туди їхали в Запоріжжя. Він то все на собі переніс і коли батько сказав, що ми будемо їхати (в Тернопіль, примітка редактора). Уже ми зібрались в дорогу. Він зрозумів, що будемо їхати і тоді закричав російською: "Я нє хачу кататса! Я нє буду кататса!". А там "рускоязичне" село, бо були і українські села. А то – "рускоязичне". І він вже навчився говорити!".
Наймолодший син – Олександр, "Саня" народився у Тернополі 1948 року: "Він самий цікавий серед нас всіх. Той майстер! Такий "Кулібін". Все міг зробити, особливо з радіотехнікою, з електроприладами… Потім цікавий тим що, як він поступав в вищий навчальний заклад, прийшов на екзамен, але спочатку замість того, щоб вчити предмети, то він майстрував такий "прийомник-передачик". Зробив патронташ, опоясав себе і з батарейками поз'єднував все, вивів тут під годинник антену по спині.
Його друг на вигоні сидить з книжками, буде йому розказувати як рішити ту задачу. Той сидить з книжками, має "прийомник-передачик", включає і починає спілкуватись, бо треба ж передати номер білету. Той повинен рішити задачу, йому передати. Авдиторія сидить. Всі тихо щось там пишуть. А він все крутиться – його током б'є. Пропотів і його щипає. Вольтів набрав! Відповідно й ток великий. Б'є його і зліва, і справа!
Він там "дьоргається". Каже вчитель підійшов: "Що ти тут робиш? Які в тебе тут проблеми?". "Нема, – каже, – проблем". "Ну, то пиши!". "Ну, то пишу!", – каже. І тут знов! А він, такий рішучий, не буде бавитись, каже: "Я подумав, що я тут! Нічого мені не вдасться видно тут передати і прийняти. Тай ліпше я піду". Встає. "Ти куди?". "Я рішив – піду! Не буду здавати!". "Як не будеш здавати? Здавай!". "Та що я буду, – як він сказав, – тріпатись як слаба бабця!"".
Батьки
Батько Володимира, Артем Антонович 1913 року народження, після закінчення початкової школи, освоїв професію шевця. Вільно говорив німецькою, польською, російською мовами. Служив у польській армії в саперних частинах. Згодом, воюючи за Польщу з німцями, потрапив в полон: "Був поранений, але рана така – тільки чоло зачепило. Куля пролетіла під час бою.
Потім їх оточили, цілий той підрозділ взяли в полон і пішки в Німеччину вони йшли. Дуже голодували, страждали. Тому, як напали на поле брукви, батько розказував: "Німці стріляли по нас, щоб ми не рвали ту брукву. А ми, – каже. – Рвали і їли". Тут же з'їдали – і тут же падали. Тут же забивали їх, вбивали…
Потім був в Бухенвальді. Раз побачив в якійсь книжці фотографію каже: "Отут на тих сходах я впав останній раз" (коли він пам'ятає як то було). "Далі не пам'ятаю, – каже. – А потім опам'ятався в госпіталі". Після госпіталю його направили до "баура" (німецький фермер, примітка редактора). Там він працював. Вже було життя нормальне, бо працювати він міг, вмів. А німець відповідно кормив. Бо німець раціональний: він розуміє, для того, щоб людина працювала – треба, щоб вона була не голодна".
Мати Володимира, Софія Іванівна, народилась 1914 року в Тульській губернії під час "біженства" – примусової евакуації українського населення Холмщини до російської імперії. У 1918 році разом з мамою, братами і сестрами повернулась в село Підгірці на Холмщині. Освіти не здобула, багато працювала по господарству.
Близько двох років чекала чоловіка з полону: "Додому прийшов (батько, примітка редактора) – мама впала в "оморок"… 1939-й – 1940-й – він був в полоні… Мама сама всю господарку вела. Як вона казала: "Я получила "зацьонги"". Що то значить? Польською – "зацьонги", а українською перевести, то приблизно щось таке: до того спрацювалась, що відмовляють руки й ноги. Від перевантаження відмовляють руки й ноги. То ні ходити, ні стояти, ні рухатись. "Зацьонги", – каже. Затягнула себе роботою. Перевтомилась".
Замість висновків, або схід українського сонця
Родина Королів прибула в Тернопіль у листопаді 1945 року. Їм вдалось знайти собі новий дім. Донедавна яблуня з їхнього старого саду ще плодоносила. Батько та мати Володимира досягли довголіття, обоє дочекались незалежності України. Брати склались професійно, пустили коріння в новому краї. Володимир мав можливість відшукати батьківський дім, разом з сином Сергієм та дочкою Оленою відвідав рідне село Богутичі на початку 2000-х років.
З початком російської збройної агресії в 2014 – 2015 роках, син Володимира Короля – Сергій (позивний "Махно"), як доброволець, став на захист Батьківщини. Будучи командиром роти 6 окремого батальйону територіальної оборони "Збруч" 128 окремої гірськопіхотної бригади, виконував стратегічні завдання разом із бойовим підрозділом в Херсонській області, згодом здійснював оборону підходів до Маріуполя на позиціях поблизу села Гранітне Донецької області. У зв'язку з повномасштабним вторгненням російських військ в Україну, як командир роти 83 батальйону 105 окремої бригади територіальної оборони у 2022 – 2023 роках провів ряд вдалих бойових операцій поблизу населених пунктів Краснопілля Донецької області та Масютівка Харківської області.
Холмська земля для них була і назавжди залишиться рідною: "Ну, як я десь відмітив на питання: "Як ви сприйняли переселення?", я відповідав: Переселення ми не сприйняли! Нас переселили! Силоміць нас переселили! Бо переселення можна порахувати як добровільне, а тут було явно виражено примусове переселення. Хочеш – не хочеш, ти мусиш переселитись, тому що ти тут непотрібний! І Сєрьожа, то розумів коли йшов захищати Україну. Він то розумів. Він розумів, що якщо зараз не захистити, то буде наступне переселення уже до Сибіру. Він то знав. Тому на питання: "Чому Сергій пішов добровільно?", відповідь очевидна".
24 лютого 2023 року поблизу села Масютівка Харківської області, командуючи бойовим підрозділом і не допустивши під час 6 годинного бою захоплення позицій переважаючими силами противника, командир "Махно" загинув. Там, де сходить українське сонце. Сподіваючись, що його родинна історія не повториться ні з ким з українського народу.
