"Нас розсудить залізо й кров": Львівський судовий процес Бандери і товаришів 25 травня – 26 червня 1936 р.
Чи має право народ якого окупували, нація позбавлена власної держави та піддану асиміляції, використовувати радикальні методи у визвольній боротьбі? Саме це питання стояло в центрі Львівського процесу 1936 року, де судили чільних діячів ОУН. "Нас розсудить залізо й кров" - ці слова Бандери, що пролунали на судовому процесі, стали символом безкомпромісної боротьби українського радикального руху проти польської окупації.
Чи має право народ якого окупували, нація позбавлена власної держави та піддану асиміляції, використовувати радикальні методи у визвольній боротьбі? Саме це питання стояло в центрі Львівського процесу 1936 року, де судили чільних діячів ОУН. "Нас розсудить залізо й кров" - ці слова Бандери, що пролунали на судовому процесі, стали символом безкомпромісної боротьби українського радикального руху проти польської окупації. Проте сучасні реалії польсько-українських стосунків та російсько-української війни змушують нас переосмислити ці події. Вони демонструють складну межу між метою і засобами, а також показують градус інформаційно-психологічних війн.
В 1930 рр. українсько-польські стосунки опинилися в глухому куті через радикальну політику польського уряду щодо національних меншин, спрямовану на зміцнення "польськості кресув всходніх", що зумовило нову хвилю загострення у відносинах між двома народами. В цей час у варшавському уряді вагомі позиції займали представники силових відомств, які прагнули розгорнути якнайширшу асиміляторську політику етнічних меншин.
Як приклад, можна навести слова одного з лідерів ендеків полковника Венда, який у виступі в сеймі заявляв: "Польський народ є єдиним господарем в своїй державі, і жодна перешкода не може стати на дорозі його розвитку і реалізації його життєвих інтересів на територіях зі змішаним населенням". В цей час українців проживало в Польщі понад 5 мільйонів, які в загальному становили 16% від усього населення. Також польська влада для нейтралізації визвольного руху намагалася штучно виділити з-поміж українського народу лемків, гуцулів, бойків, поліцуків в окрему націю. Політика польської влади була однією з тих причин наростаючого невдоволення українського народу та виправдовувала радикальні дії ОУН й критикувала політику нормалізації УНДО.
У 1933 році до рук польської розвідки потрапив так званий архів Сеника – 418 оригіналів та 2055 копій організаційних документів, після чого поліція провела масові арешти членів ОУН. Більшість керівного активу ОУН, зокрема і Степана Бандеру, заарештували 14 червня 1934 року о 5–6 годині ранку в Академічному домі у Львові. Під час поліційних допитів упродовж 1934–35 років (відомо про дев'ять) на Бандеру чинили психологічний і фізичний тиск. Наприклад, його допитували з 9-ї години 6 серпня до 20–ї години 11 серпня 1934 року, не даючи змоги ні поспати, ні відпочити. Протягом усього слідства Бандера просидів закутим у кайдани.
Провідник ОУН поводився гідно і був зразком для інших в'язнів. За споминами Юліяна Заблоцького, Бандера придумав, як прорвати в'язничну ізоляцію тюремної адміністрації та вплинути на соратників, які почали підтверджувати поліції деяку інформацію. На дні алюмінієвої тарілки, у якій приносили їжу, він видряпав: "Радше впадь, але не зрадь!". У наступні дні теж робив такі самі написи на тарілках.
Посуд потрапляв у камери інших ізольованих в'язнів, а більшість із них, хто знав його почерк і розумів, для кого написані ці слова, почала відмовлятися від власних зізнань. Під час слідства Бандера подавав вірогідні оправдовування і заперечував усі обвинувачення. Однак через матеріали з так званого архіву Сеника, зізнання Івана Малюци, Богдана Підгайного та інших поліція мала проти нього неспростовні докази. Після трьох місяців допитів Бандера визнав, що він очолював КЕ ОУН, однак жодної інформації, яка цікавила поліцію, не подав.
Після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького протягом червня – листопада 1934 року поліція заарештувала понад 800 людей. У жовтні 1934 року польські спецслужби активно співпрацювали з нацистськими в боротьбі з "українськими терористами". Голова польського уряду Леон Козловський у грудні 1934 року заявив послу Німеччини у Варшаві, що "питання про зв'язки між українськими терористичними організаціями і Німеччиною остаточно вияснене", оскільки, видавши "вбивцю Пєрацького", Німеччина ясно дала зрозуміти, що вона "щиро бажає згоди з Польщею". Саме тоді польська влада створила концентраційний табір у Березі-Картузькій, де перебувало понад 120 оунівців.
Судовий процес над членами ОУН викликав жваве зацікавлення в Європі та Північній Америці, а підсилював його суд над хорватськими усташами у Франції, які 9 листопада 1934 року вбили в Марселі короля Югославії Олександра І й міністра закордонних справ Франції Луї Барту. Іноземна преса жваво коментувала співпрацю між ОУН та усташами, називаючи ініціатором цих терористичних актів Німеччину. Польська влада намагалася показати себе перед Західним світом демократичною та правовою державою, дозволяючи публікувати в пресі промови підсудних і матеріали процесу.
Вона передчувала тріумф остаточного розгрому керівного апарату й структур ОУН та припускала, що промови членів організації, які співпрацювали зі слідством, остаточно знищать авторитет націоналістів в українському суспільстві. Однак процес, який мав стати останньою крапкою в історії ОУН, відіграв зовсім іншу роль. Закордонна й місцева (польська й українська) преса подавала короткі промови обвинувачених, які зуміли схилити на свій бік ще більше людей і перетворити поразку на перемогу. Саме в 1935–1936 роках, після двох гучних політичних процесів – Варшавського та Львівського – почав формуватися революційний міф, який на початку 1940-х років дав змогу ОУН стати провідною політичною силою в Україні.
Продовженням Варшавського процесу став Львівський (25 травня – 26 червня 1936 року). 20 травня засуджених на Варшавському процесі членів ОУН під наглядом 24 поліціянти перевезли з Мокотовської тюрми потягом до Львова. Судову залу на вулиці Стефана Баторія (нині вул. Князя Романа 1) охороняло 20 поліціянтів, навколо будинку судових засідань було багато агентів у цивільному: поліція побоювалася нараду бойовиків ОУН, які спробують звільнити товаришів. Бандеру возили на засідання з тюрми "Бригідки" з вулиці Казимира Великого (нині вул. Городоцька).
На Львівському процесі було 23 підсудні: Степан Бандера, Роман Шухевич, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Ярослав Макарушка, Олександр Пашкевич, Ярослав Спольський, Богдан Підгайний, Іван Малюца, Богдан Гнатевич, Володимир Коцюмбас, Осип Мащак, Роман Мигаль, Євген Качмарський, Іван Ярош, Роман Сеньків, Катерина Зарицька, Віра Свєнціцька, Анна-Дарія Федак, Осип Феник, Володимир Івасик, Іван Равлик, Семен Рачун. Їм інкримінували державну зраду.
Крім того, перших дев'ятьох звинувачували в належності до Крайової екзекутиви ОУН; Гнатевича – у діяльності в ОУН; Коцюмбаса – у діяльності в бойовій референтурі ОУН; Мигаля, Качмарського, Сеньківа, Мащака та Яроша – у причетності до вбивств Бачинського та Бабія й до підготовки замаху на тюремного сторожа Кособудзького; Федак, Зарицьку й Свєнціцьку – у членстві в ОУН та діяльності її розвідувального відділу; Равлика – у тому, що він був обласним провідником ОУН; Івасика – у діяльності в референтурі пропаганди ОУН, Рачуна – у підробленні документів для бойовика ОУН Миколи Царя.
Обвинувачених обороняли 11 адвокатів: Володимир Старосольський – Яніва, Стецька, Федак, Коцюмбаса та Яроша; Степан Шухевич – Гнатевича, Шухевича й Феника; Володимир Горбовий – Бандеру й Равлика; Кость Паньківський – Макарушку й Пашкевича; Олександр Павенський – Підгайного й Зарицьку; Євген Давидяк – Сеньківа й Івасика; Степан Шевчук – Рачуна; Володимир Гриньовський – Малюцу; Пилип Евин – Качмарського; Іван Яримович – Мигаля; Н. Жизневський – Спольського; Володимир Загайкевич – Мащака й Свєнціцьку. Вів засідання суддя Дисевич, допомагали йому засідателі Біттнер і Стафінський, а прокурором був Прахтель-Морав'янський.
З першого дня процесу Бандера та інші підсудні у своїх виступах викривали злочини польської влади щодо України й українців. Обвинувачені розробили тактику поведінки на процесі: одні мали зізнатися в належності до ОУН і розкрити всі її ідеологічно-пропагандистські постулати, інші – повністю заперечувати свою причетність до ОУН. Через ґрипси Бандера зв'язався з тими, хто дав свідчення поліції, щоб вони відкликали зізнання та пояснили свою поведінку українському суспільству.
На відміну від Варшавського процесу, на Львівському польська влада визнала право підсудних говорити українською мовою. Обвинувачені не мовчали, як на Варшавському процесі, а свідчили, складали відповідні заяви й використовували право останнього слова. Замість оборони прав української мови приводом для демонстративних виступів підсудних стало питання громадянства. Коли на початку процесу заарештованих питали про громадянство, вони заявляли: "Українське", апелюючи до існування УНР та ЗУНР. Степан Бандера, крім цього, на запитання про його відношення до військової служби відповів: "Я є членом Української Військової Організації".
На початку процесу Степана Бандеру до зали завели останнім, тоді всі підсудні встали з місць і привітали провідника: "Слава Україні!" За підсудними підвелися адвокати і глядачі, а за ними – суді, присяжні, журналісти й усі поліційні функціонери різних рангів. Ось як описав цю незвичайну подію у своїх спогадах адвокат Степан Шухевич: "Вони якось механічно попідносилися в переконанні, що на залю увійшов суд або якийсь високий польський достойник. У цей спосіб ціла заля – як один муж – піднялися, щоб пошанувати молоденького Степана Бандеру, коли той входив на залю. "Пане, пане, – говорив я опісля до [судового] радника Тиньки, – ви дивуєтеся, що український нарід слухає Бандеру; коли ви самі віддаєте йому такі гонори: всі стаєте, коли він входить на залю судової розправи".
У Варшавському процесі за такі вигуки суд карав свідків і підсудних грошовими штрафами або тюремними ув'язненнями. Судді й прокурор на Львівському процесі спокійно сприймали такі демонстративні вигуки й залишали їх поза увагою.
Члени ОУН, проти яких поліція не мала достатньо доказів (Федак, Свєнціцька, Зарицька, Івасик, Ярош, Сеньків, Коцюмбас, Равлик, Феник і Шухевич), мали послідовно заперечувати свою належність до організації, заявляючи проте, що за переконаннями вони націоналісти. Під час Львівського процесу Мигаль, Малюца, Підгайний, Макарушка та Спольський відкликали свої попередні зізнання, які обтяжували становище інших, і визнали їх не гідними націоналіста. Засуджуючи свою слабкодухість під час поліційних допитів, Роман Мигаль заявив, що тепер у своїх зізнаннях називатиме Бандеру тільки Провідником, бо вважає себе не достойним вимовляти його прізвище.
Степан Бандера виступив на засіданні 5 червня 1936 року як Крайовий провідник ОУН. Він пояснив розглядувані судом справи, відмовившись називати прізвища чи псевдоніми членів ОУН. Підсудний засвідчив, що всі смертні вироки ухвалював Революційний трибунал, а він лишень віддавав наказ виконати присуд. Так за антиукраїнську діяльність були вбиті Бабій, Бачинський, Майлов; планувалися замахи на старшину тюремної сторожі Кособудзького, волинського воєводу Юзефського, шкільного куратора Ґадомського. У своїх зізнаннях Бандера намагався розкрити основні ідеологічні й політичні позиції ОУН, але голова суду щоразу переривав його, не дозволяючи продовжувати виступ.
Адвокат Бандери Володимир Горбовий щодо цієї справи в останній промові сказав: "Під час не одного політичного процесу УВО чи ОУН прокурор не раз висував закид, що провідники висилають рядових бойовиків, а самі ховаються поза їхні плечі. Тепер став комендант українського революційного підпілля, мужньо відкрив свій шолом та признався, що прийняв на себе обов'язок здійснювати ідею своєї нації шляхом революції. Виринає питання, чи Бандера винуватий за вчинки, що їх закинув йому прокурор […]. Підсудний Бандера прийняв обов'язок провідника з внутрішньої конечности боротися за українську державу. Якщо б ви, панове присяжні судді, вставилися б у його положення, напевно прийшли б до переконання, що він не винен".
У завершальному слові, яке зреферували кореспонденти львівських газет "Діло" і "Новий час", а польська цензура дозволила опублікувати на початку липня 1936 року, Степан Бандера спростовував основну тезу обвинувачення про те, що "на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб": "Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали змоги говорити, навіть про мою власну діяльність. Тому я мусів обмежитися тільки до тих окремих фактів, які є предметом цієї розправи.
В звіті говорилося, що комісар Кособудзький стосує супроти українських політв'язнів спеціяльні методи, вживає шикан (утисків) і репресій і що в'язні плянують перевести, як протиакцію, голодівку. Я дав наказ зібрати докладний матеріял і, маючи в руках докази, що комісар Кособудзький не тільки організував, не тільки репрезентував, але й сам у першу чергу виконував ці всі репресії, я на проект голодівки не згодився і заборонив її, стоячи на становищі, що коли пристосовується терор супроти українських політичних в'язнів, то невказане є, щоб тягар боротьби з цим упав на плечі тих товаришів, які є безборонні і з якими в'язнична адміністрація може зробити, що схоче. Я вважав, що Організація має обов'язок взяти тих товаришів в оборону і з цієї причини я дав наказ виконати атентат на комісара Кособудзького. Суду не було. Я сказав уже, що Організація судила тільки українців; коли ж ішло про представників польської влади, чи польських державних інституцій, то суду ми не переводили.
Щодо замаху на волинського воєводу Юзефського, то цей атентат мав те саме тло, що й плянований атентат на куратора Ґадомського і виконаний атентат на міністра Пєрацького. Воєвода Юзефський мав згинути не тому, що – як каже прокурор – хотів зближення двох народів, а тому, що метою цілої політики польського уряду, зокрема на Волині, яку репрезентував Юзефський, була державна й національна асиміляція українців.
На директора Бабія і на Бачинського Революційний Трибунал видав присуд смерти за злочин національної зради. Прокурор сказав, що я не дав тут доказів вини директора Бабія та Бачинського. Я навіть не намагався цього робити, бо те, чи вони винні, чи невинні, розглядав Революційний Трибунал, який, на підставі конкретних даних і матеріялів, видав присуд. Я тільки назвав тут ті злочини і провини тих людей, за які їх засудили. Кожний зрозуміє, що з конспіративних мотивів я тут не міг переводити доказів вини тих людей. Ми стоїмо на становищі, що обов'язком кожного українця є підпорядкувати свої особисті справи і ціле своє життя інтересам і добру нації. Коли ж хтось добровільно і свідомо співділає з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерти. Суд, якщо ті засуди смерти видав, мав мандат від ОУН.
Третя справа – це справа протибольшевицької акції. Прокурор сказав, що бодай побічним мотивом при вирішуванні атентату на совєтський консулят у Львові було те, що Організація хотіла зареаґувати теж на наладнання польсько-большевицьких взаємин, що хотіла їх попсувати. Я сам про цей атентат вирішив, я дав наказ його виконати і заявляю, що ми абсолютно не брали до уваги того моменту. Не тільки з практичних, але в першу чергу з засадничих мотивів. ОУН у своїй політичній програмі відкидає орієнтацію на кого-небудь. ОУН відкидає концепцію відбудови української держави при нагоді польсько-большевицького конфлікту. Польсько-большевицькі взаємини не можуть вирішувати про наші політичні розрахунки. Зрештою, з історії знаємо, що всякі такі концепції діставали в лоб і що коли йде про Україну, то Польща з Москвою завжди погоджувалися. Всі бойові акти, які розглядано в цій залі, є тільки фраґментом і то не цілої революційної, але навіть самої бойової діяльности.
З розправи виходило б, що ОУН цілу свою діяльність зводить головно до бойової акції. Заявляю, що ні програмово, ні якщо йде про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя.
Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить; але – наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік з переконанням, що я втрачу життя, я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втратити життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького..."
На цьому місці голова суду перервав Бандеру і не дозволив йому завершити промову.
Під час судового процесу в червні 1936 року кореспонденти різних газет часто зауважували між відвідувачами радянського консула у Львові Петра Світнєва з власними охоронцями та під охороною багатьох польських поліційних агентів. Як стверджувала українська еміграційна газета "Свобода" (США), консул дуже цікавився тими зізнаннями членів ОУН, які з'ясовували цілі, стратегію й тактику боротьби українських націоналістів проти комуністичної влади. Відтепер і надалі радянські спецслужби пильно стежили за зростанням і діяльністю ОУН та її провідника Євгена Коновальця.
"Політичні "проступники", – говорив у завершальній промові на судовому процесі адвокат Пилип Евин, – це, звичайно, найкращі члени суспільности, ідейні й характерні люди, що для добра своєї батьківщини присвячують усе, навіть власне життя. І нерідко трапляється, що засуджені за політичні "злочини" вже наступного дня займають міністерські фотелі [крісла]. Перед такими людьми всі ми мусимо схиляти голови. Тим-то в культурних державах політичні в'язні мають різні полегші в тюрмі, щоб пошанувати в них людяність і людину".
Пізно вночі 26 червня судді оголосили такий вирок: Степан Бандера і Роман Мигаль – досмертне тюремне ув'язнення; Богдан Підгайний, Іван Малюца, Євген Качмарський, Роман Сеньків і Осип Мащак – 15 років ув'язнення; Ярослав Спольський – 7 років ув'язнення; Ярослав Макарушка – 6 років ув'язнення; Катерина Зарицька, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Равлик, Осип Феник, Володимир Івасик, Олександр Пашкевич та Іван Ярош – 5 років ув'язнення; Роман Шухевич, Богдан Гнатевич і Володимир Коцюмбас – 4 роки ув'язнення; Семен Рачун – 6 місяців ув'язнення; Віру Свєнціцьку й Анну-Дарію Федак звільнили. На підставі урядової амністії всім засудженим до 5 років було зменшено термін покарання на половину, а засудженим від 5 до 15 років – на третину.
Після процесу Василь Бандера отримав дозвіл відвідати брата у в'язниці. Під час розмов Степан передав інформацію про поліційні методи ведення слідства і про те що, слідчим відомі організаційні таємниці, які знав лише член ПУН Ярослав Барановський. Ці та інші відомості Василь Бандера передав провідникові КЕ ОУН Левові Ребету.
Про Львівський процес провідний діяч ОУН Микола Сціборський писав у паризькій газеті "Українське слово" від 21 липня 1936 року у статті "Клонім голови": "Героїчною поставою своїх представників – Бандери і товаришів – націоналізм продемонстрував перед цілим світом силу своєї моралі, ідейну непримиримість, внутрішню здоровість і організаційно-політичний розмах […]. А вже справді гігантською в своїй духовій силі, моральній красі, непримиримості й героїчності виростає постать Провідника ОУН на ЗУЗ – Бандери! Того Бандери, що кинув гасло: "Згинути, а не зрадити!".
Про поведінку Бандери на процесі писав у своїх мемуарах Микола Климишин: "Він не мав змоги належно виявитися на варшавському процесі, зате у Львові він виступив у всій своїй особовості, як революціонер-провідник. Це вже не був молодий хлопець. Це був провідник революційної організації, який не тільки знав, що він зробив і чому, а й умів це гідно, по-державницькому вияснити, згідно з рацією поневоленого українського народу, який в безкомпромісовій боротьбі з окупантами української землі революційним шляхом іде до своєї державної самостійности. Він знав, що належить сказати, що промовчати, чого домагатися і від чого категорично відмовитися".
Для сучасної України Львівський процес 1936 р. був своєрідним закладенням фундаменту безкомпромісності у боротьбі за державність. Гасло "Нас розсудить залізо й кров" сьогодні звучить максимально актуально, адже сучасна Україна знову змушена захищати своє право на існування зі зброєю в руках.
