"Явне призначення" Вільяма Вокера. Пригоди (центрально)американського кондотьєра
У середмісті Сан-Хосе, столиці Коста-Ріки – як і в багатьох інших країнах Нового Світу - височіє Національний монумент. Але, попри його назву, з кількох фігур, встановлених на постаменті, власне Коста-Ріку символізує лише одна. Інші – уособлюють сусідні держави. І всі вони разом женуть геть озброєного іноземця, який втілює цілком історичного персонажа - Вільяма Вокера. Мабуть найвідомішого "шукача пригод" в Центральній Америці XIX сторіччя.
У середмісті Сан-Хосе, столиці Коста-Ріки – як і в багатьох інших країнах Нового Світу - височіє Національний монумент. Але, попри його назву, з кількох фігур, встановлених на постаменті, власне Коста-Ріку символізує лише одна. Інші – уособлюють сусідні держави. І всі вони разом женуть геть озброєного іноземця, який втілює цілком історичного персонажа - Вільяма Вокера. Мабуть найвідомішого "шукача пригод" в Центральній Америці XIX сторіччя.
Найвідомішого – бо й без нього авантюристів в цих краях тоді вистачало. За аналогією з піратами Карибського моря їх часто навіть зараз іменують "флібустьєрами". Проте у Вокера з корсарами було не так вже й багато спільного – хіба що частково співпадала географія "звитяг" (хоча у тій же Коста-Ріці він за своє життя, схоже, жодного разу не був).
Вільяма цікавила не так здобич чи можливість набивати кишені чужим добром, як успіх та влада. Тож якщо й порівнювати його з кимось, то радше вже з кондотьєрами середньовіччя або ж ватажками ПВК наступних століть. Ким він точно не був, так це "людиною без коренів" - за походженням та світосприйняттям Вокер залишався типовим американцем XIX сторіччя, навіть типовим діксі, тобто південцем.
Саме в цьому середовищі особливої популярності набула концепція "явного призначення", яка оголошувала територіальну експансію місією Сполучених Штатів, визначеною мало не самими небесами. Показово, що вперше це пафосне визначення з'явилося в часописі "Демократичне рев'ю" (демократи були провідною партією Півдня) - у статті її редактора Джона О'Саллівана з не менш характерною назвою "Анексія".
Під експансією прихильники цієї концепції розуміли, втім, не просто приєднання нових територій, а саме їхню "американізацію", тобто перетворення на частину Півдня США – з усіма типовими його ознаками – від офіційної англійської до рабства.
І це були не просто слова, а й "відпрацьована на практиці" модель. Найповніше реалізована в історії з Техасом – його спочатку колонізували, потім "американізували", від'єднали від Мексики та приєднали до Сполучених Штатів.
Техас, втім, був не єдиним. Лише під час американо-мексиканської війни були одразу кілька "нових" територій, зокрема й Каліфорнія. В її випадку була задіяна та ж схема – із "групою ентузіастів", які в потрібний момент "самовизначилися" на користь США. З єдиною "правкою" - на відміну від того ж Техасу, рабство в Каліфорнії так і не запровадили.
Ще одним прикладом для Вокера могла стати авантюра француза Гастона де Рауссе-Бульбона, який спробував "віджати" в і без того пошматованої Мексики ще й Сонору. Шоправда, невдало. Але хіба не чудовий привід повчитися на чужих помилках? Перед тим, як зробити свої…
Показово, що сам Вокер не був ані фаховим політиком, ані військовим. Хоча до того як стати кондотьєром (вже будемо дотримуватися цього порівняння) перепробував кілька професій та амплуа - лікаря, юриста, журналіста… Жив у Нешвіллі, Філадельфії, Новому Орлеані, але зрештою перебрався до все тієї ж Каліфорнії, просто в розпал золотої лихоманки. Редагував газету, працював адвокатом… та готувався до нових пригод.
В жовтні 1853 року, тобто лише через кілька місяців після провалу авантюри Рауссе-Бульбона, Вокер зібрав загін із 49 відчайдухів та відплив із Сан-Франциско на південь - до мексиканського півострова Нижня Каліфорнія, який йому здавався зручнішим для "колонізації".
Здобувши місцеву столицю Ла-Пас, авантюрист оголосив про відокремлення цієї території від Мексики та призначив сам себе місцевим президентом. Над іншими атрибутами самостійності голову не ламали – закони, скажімо, просто "позичили" в американського штату Луїзіана. А за два з половиною місяці Вокер – щоправда, на словах – приєднав і сусідню Сонору.
Новини про успіхи його походу швидко розлетілися Сполученими Штатами. До самопроголошеної держави почали прибувати нові добровольці. От тільки виявилося, що їжі в ній не вистачає навіть для старих. А Мексика не лише не змирилася з втратою, а кинула проти загарбників війська.
Сили були надто нерівними, тож Вокер вирішив з боями прориватися до кордону США і здатися вже "рідній" владі. Розрахунок виявився точним – американський суд авантюриста виправдав. Тим більше, що той заявив, що просто намагався звільнити Нижню Каліфорнію і Сонору від наскрізь корумпованих місцевих урядовців.
А вже невдовзі до Вокера з "діловою пропозицією" звернулися нікарагуанці. В цей час їхня країна була охоплена громадянською війною, в якій – традиційно для Латинської Америки – билися між собою консерватори та ліберали (вони ж демократи). Сподіваючись переломити хід війни, загалом для них невдалий, ліберали й вирішили завербувати найманців із США. Під виглядом колоністів, яким навіть пообіцяли виділити землю.
У травні 1855 року – вже з 56 добровольцями – Вокер висадився на узбережжі Центральної Америки. Проте справи тут спочатку йшли навіть гірше, ніж у мексиканській Каліфорнії. Лише в жовтні "воякам фортуни" вдалося захопити на озері Нікарагуа пароплав, а з його допомогою - "столицю" консерваторів Гранаду.
Виконувач обов'язків президента Хосе Естрада втік з країни. А тими консерваторами, які залишилися, підписали "мирну" угоду. За нею тимчасовим главою держави став зручний для Вокера Патрісіо Рівас. Нову владу квапливо визнав і президент США Франклін Пірс.
Щоправда, з Рівасом Вокер невдовзі розсварився, та за звичкою проголосив президентом самого себе. Розпочавши в країні ту саму "американізацію" – із зміною мови та скасуванням заборони рабства.
Проте від "запаморочення від успіхів" припустився помилки, яка стала фатальною, – допоміг місцевим службовцям компанії Корнеліуса Вандербілта прибрати до рук його власність.
Розлючений Вандербілт не лише спрямував транспортні потоки в обхід Нікарагуа – через Панаму, а й домігся "відкликання" визнання Вокера офіційною владою США. Та фактично став спонсором кампанії з усунення "зухвальця" від влади.
Згуртувавши для цього усі сусідні держави – момент цього зворушливого єднання , власне, й був увічнений згодом у Національному монументі в столиці Коста-Ріки. Автори якого, щоправда, уникали навіть натяків на те, що головним натхненником боротьби із зайдою-авантюристом був співвітчизник того самого авантюриста.
Оточений з усіх боків, Вокер був змушений врешті-решт капітулювати. І на американському ж кораблі його відправили додому.
Цікаво, однак, що Нью-Йорку "президента у вигнанні" зустрічали як справжню зірку – з прапорами на вулицях та урочистими бенкетами. Годі й казати, як до Вокера ставилися на Півдні. Вже за місяць він зібрав новий загін та знову вирушив до Нікарагуа. Проте з США за ним майже одразу надіслали військову ескадру, яка вчергове взяла Вокера в полон та повернула додому.
Щоправда, новий президент Джеймс Б'юкенен дії військових засудив. І авантюрист вирішив, що "варто повторити". От тільки цього разу зупинився в Гондурасі - і не просто зупинився, а й захопив місто Трухільо, де його заблокували та взяли в полон британці (які вважали місто вже своєю "вотчиною").
На відміну від співвітчизників бранця, вони ставилися до Вокера без особливого пієтету. І просто видали його місцевій владі. Суд був коротким. Вирок – розстрільним. І стратили "шукача пригод" одразу. Щоб більше не давати шансу на порятунок.
