Саморобна держава. Саравак під владою князів з Британії
Останньою колонією, яка опинилася в складі тоді ще величезної Британської імперії, стало князівство Саравак, що знаходилося на острові Калімантан. Місцевий раджа вирішив зректися престолу та віддати під владу Сполученого Королівства усі свої володіння - в обмін на пожиттєву пенсію для себе та трьох своїх доньок – у 1946 році. Тобто, вже після того як метрополія підписала Атлантичну хартію і розпочався, так би мовити, протилежний процес, - деколонізації.
Останньою колонією, яка опинилася в складі тоді ще величезної Британської імперії, стало князівство Саравак, що знаходилося на острові Калімантан. Місцевий раджа вирішив зректися престолу та віддати під владу Сполученого Королівства усі свої володіння - в обмін на пожиттєву пенсію для себе та трьох своїх доньок – у 1946 році. Тобто, вже після того як метрополія підписала Атлантичну хартію і розпочався, так би мовити, протилежний процес, - деколонізації.
Проте в історії з Сараваком була ще одна обставина, яка робила "територіальний трансфер" 1946 року щонайменше незвичним. Справа в тому, що раджа був... британцем. І звали його Чарльз Вайнер де Віндт Брук. Втім, прізвище Брук мали всі представники єдиної в історії Саравака династії володарів. А перший з яких – Джеймс - ступив на землю майбутнього князівства у 1838 році.
Біографія "першого" Брука взагалі нагадувала пригодницький роман. Хоча його перша частина насправді була типовою для того часу. Народився він в Індії, в родині службовців Ост-Індської компанії. В дванадцятирічному віці батьки відправили Джеймса до Англії, але з приватної школи у Норвічі він втік. А згодом повернувся до Азії, завербувавшись до Бенгальської армії все тієї ж Ост-Індської компанії.
Воював Брук в Ассамі під час першої англо-бірманської війни, був поранений і після лікування в Британії звільнився з війська. Намагався розпочати кар'єру комерсанта на Далекому Сході, але не надто вдало. Отримав врешті чималеньку спадщину, за яку придбав 142-тонний корабель "Рояліст".
Саме на його борту Брук вирушив налагоджувати стосунки з володарем Брунею - держави, яку в ті часи навіть в Азії вважали ще тими загумінками. Але саме це й приваблювало британського авантюриста – принаймні в цій частині світу в нього практично не було конкурентів-європейців, які свого часу завадили йому зробити блискучу кар'єру в Індії та Китаї.
Брунейський султан Омар Алі Сайфуддін ІІ вважав себе володарем усього острову Калімантан - і європейці особливо проти цього й не заперечували (не дарма ж навіть сам острів вони зазвичай іменували Борнео). Але місцеві племена даяків якщо й визнавали його владу, то лише на словах. І надалі жили звичним життям та промислами, зокрема й піратством. Час від часу володар намагався "навести лад" та "вгамувати" підданих за допомогою сили, а ті у відповідь повставали і оголошували себе вільними від султанської влади.
Саме в момент одного з таких повстань у Сараваку, на північному заході острова, де мешкали найвойовничіші з даяків, що мали славу "мисливців за головами", і з'явився Брук із своїм "Роялістом". Британець запропонував Омару Алі Сайфуддіну ІІ "вирішити проблему". Султан вхопився за пропозицію – навіть пообіцяв за це призначити його правителем "замирених земель". Брук впорався – і отримав посаду намісника.
Столицею напівсамостійного Саравака став Кучинг, який новий намісник почав розбудовувати за власним смаком. Межі отриманої Бруком території були визначені доволі умовно і лише на узбережжі. Його немов би заохочували до експансії вглиб острова – хоч і під прапором султана, звісно, - і намісник із задоволенням скористався цією можливістю.
При цьому намісник Саравака одразу налагодив стосунки із "історичною батьківщиною". Зрештою, британці й справді були зацікавлені в приборканні Бруком місцевих піратів – тож навіть пообіцяли за це надавати йому в критичних випадках збройну допомогу.
Випадок стався вже невдовзі. Проти султана виникла змова його малайських придворних, які спробували усунути його від влади. Брук знову з'явився вчасно, ще й з британськими вояками за спиною. Омар Алі Сайфуддін ІІ повернув собі престол – і віддячив наміснику справді по-королівськи. В 1841 році він став раджею Саравака, а наступного року султан визнав Саравак цілком самостійною державою.
Британцям Бруней поступився островом Лабуан, губернатором якого "за сумісництвом" призначили того ж Брука. В Лондоні, який недовзі відвідав новоспечений раджа, його зустріли як героя. Щоправда невдовзі влаштували розслідування – чи не надто жорстко той поводився з піратами – але у підсумку виправдали. І вже зі свого боку визнали незалежність Саравака.
Після смерті раджи-засновника на чолі держави став його небіж Чарльз Ентоні. Скориставшись невизначеністю її кордонів, він уклав з султаном угоду, за якою міг поширювати свою владу на землі тих племен, які відмовляться від моторошної традиції "полювання за головами".
"Цивілізував" даяків – принаймні на словах - він просто ударними темпами і вже невдовзі володінь в нього було більше, ніж залишилося в Брунею. А ще в Сараваку побудували залізницю і розвідали поклади нафти.
Це дозволило сину і спадкоємцю Чарльза Ентоні – вже згаданому Чарльзу Вайнеру - взяти курс на модернізацію країни "Локомотивами" її економіки стали саме видобуток нафти та виробництво каучуку. Але водночас він зіштовхнувся із повстаннями даяків та першими проявами невдоволення пануванням чужинців – тож намагався підкреслювати повагу до місцевих традицій, а в 1941 році ухвалив першу конституцію.
Втім, запровадити її в життя просто не встигли. За кілька місяців Саравак окупували японці. Раджа з родиною квапливо евакуювався до Сіднею. Невдовзі в країні з'явився свій рух опору, і чим нахабніше поводили себе окупанти – тим більшою підтримкою він користувався. Британці, між іншим, згадали й про звичай даяків, з якім ціле століття боролися – тепер вони готові були навіть платити за голови "впольованих" японців.
Чарльз Вайнер повернувся до Сараваку лише в 1946 році – за кілька місяців до свого зречення. І відповіддю на його "подарунок" Британії стала поява справді масового руху протесту проти колонізації. Радикали з якого навіть вбили губернатора Дункана Стюарта.
Рух придушили, проте в 1963 році британцям все одно довелося піти. А останній "білий раджа" помер лише за чотири місяці до остаточної деколонізації Сараваку.
