"Кабінетна дата, кабінетна назва". Чи насправді Дніпру 500 років і до чого тут Стара Самарь?

Місце знаходження Новобогородицької фортеці/Старої Самарі на мапі Дніпра

Міф про Стару Самарь

У 1688 році за ініціативою московського воєводи Василя Голіцина та гетьмана Івана Мазепи на правому березі Самари, біля її впадіння в Дніпро, була заснована Новобогородицька фортеця. Вона мала слугувати опорним пунктом для московсько-українських військ під час походів на Крим, а також для стримання татарських набігів. Сьогодні залишки валів цієї фортеці можна побачити в селищі Шевченко в Самарському районі, що на лівому березі Дніпрі, за 8 кілометрів від центра міста.

Того ж 1688 року Іван Мазепа дозволив вихідцям із Гетьманщини заснувати біля фортеці містечко. Для нього він виділив за валами фортеці землю для розбиття 1000 дворів. Переселенці отримували право займатися шинкуванням та торгівлею, іти на козацьку службу або записуватися до міщанського стану, обирати власного війта та бурмістра. Їх приваблювало те, що тут можна було вести безмитну торгівлю. Хоча це не стосувалося, наприклад, вина: за діжку, як зазначено в інструкції Мазепи, вони мали сплачувати до царської казни "по єфімку чехами".

Під час невдалого походу на Молдову у 1711 році 39 тисячне військо Петра І потрапило в оточення османського війська. Опинившись на межі катастрофічної поразки, московський цар був вимушений піти на укладення ганебного Прутського миру, за яким Росія зобов'язувалася зрити усі свої фортеці на кордоні з Кримським ханством. Серед цих фортець була зазначена і Новобогородицька. Того ж року після її знищення припинився й розвиток самого містечка біля неї. Фактично Присамар'я тоді опинилося під контролем Криму, а в околицях зруйнованої фортеці хіба що кочові ногайці могли випасати скот.

Однак у 1735 році Російська імперія зажадала реваншу й оголосила нову війну Османській імперії. Наступного року армія генерала Мініха взяла під контроль Придніпров'я, і того ж року Новобогородицьку фортецю було відновлено — вже як Старосамарський ретраншемент. Біля нього відродили й містечко, відоме як Самарь (або Стара Самарь, щоб відрізняти її від Самарі-Новоселиці — майбутнього Новомосковська). Повернення запорожців з Олешків у 1734 році, а також відсунення кордонів Кримського ханства далеко на південь унаслідок війни стали чинниками, що сприяли швидшому залюдненню цього краю, насамперед колоністами з Гетьманщини та Правобережної України.

Однак не все було так гладко у відносинах між запорожцями та новоприбулими осадниками. Запорозькі козаки вважали Присамар'я своєю давньою вотчиною, "Палестиною", що належала їм за давнім правом ще з незапам'ятних часів. Заселення Запорожжя чужинцями вони сприймали як зазіхання на свої природні володіння, а отже займали по відношенню до них оборонну позицію: не допускали переселенців до пасовищ та сінокосів, крали в них волів і худобу, навіть нападали на них та грабували.

Через це у 1748 році мешканці підпорядкованої Гетьманщині Старої Самарі звернулися зі скаргою до імператриці Єлизавети Петрівни. Вони просили негайно втрутитися, адже через перешкоди запорожців опинилися в настільки скрутному становищі, що були вже не в змозі сплачувати податки. Містяни тоді вимагали розмежувати кордони Старої Самарі та Запорозьких вольностей. Вони також просили Сенат віднайти документ, що підтверджував би права запорожців на ці землі. Запорожці, своєю чергою, категорично відмовлялися від розмежування. Хтось мав поступитися.

Розглядати справу тоді доручили гетьманові Кирилові Розумовському. Він не вважав усні запевнення запорожців про їхні права на ці землі ще з часів польських королів достатнім доказом і вимагав документального підтвердження. Козаки, однак, не відступили й уже 1752 року повернулися до Глухова з документом — "Універсалом", а точніше його копією. Згідно з цим документом, 20 серпня 1576 року (зустрічаються також 1575 та 1577 роки) польський король Стефан Баторій дарував козакам у вічне володіння великі території на обох берегах Дніпра. Він також передавав їм Чигирин, Трахтемирівський монастир зі шпиталем та "містечко стародавнє Запорозьке Самарь із перевозом". Ці права були нібито повторно підтверджені Богданом Хмельницьким у 1655 році.

Власне, текст універсалу Баторія є "зашитий" в універсал Хмельницького, тому в історіографії цей документ називають Універсалом Баторія-Хмельницького (УБХ). Але цей "універсал" існував лише у вигляді завіреної кошовим писарем копії, тож й цього Розумовському було замало. Він розпорядився розшукати оригінал в архівах — але і там його так і не знайшли. Попри це, запорожці продовжували використовувати УБХ як документ як доказ у різноманітних комісіях та інстанціях аж до ліквідації Січі в 1775 році.

Що "універсал Баторія" був підробкою, було відомо ще наприкінці XVIII століття. У тексті документа, що його 1840 року вперше опублікував одеський історик Аполон Скальковський, пізніше виявили чимало фактографічних помилок. Наприклад, згаданий в "універсалі" Чигирин буде заснований лише у 1589 році за Сигізмунда ІІІ, а Богдан Хмельницький не користувався титулом гетьмана "обох берегів Дніпра". Сумнів викликала й згадана в документі "стародавня Самарь".

Саму можливість існування козацького містечка у XVI столітті на Лівому березі цілком обґрунтовано ставили під сумнів Володимир Антонович та Дмитро Яворницький, адже в ті часи ця територія контролювалася ногайськими ордами. Обидва історики вважали Стару Самарь поселенням XVIII століття, а її згадку в сфабрикованому запорожцями документі можна було пояснити потребою довести свої права на місто.

Однак краєзнавці-аматори повірили у справжність "універсалу" та почали посилатися на нього як на достовірне джерело. Так із середини XIX століття в місцевій історичній літературі утвердився міф про надану запорожцям королем Баторієм "стародавню Самарь". Цей міф кочував із одного твору до іншого.

План-реконструкція розташування Старої Самарі відносно Катеринослава Кільченського

Старосамарську сотню ліквідували на початку 1760-х років, а саме місто таки передали під юрисдикцію Коша. Однак ще перед знищення самої Січі містечко вже занепадало: за три роки до цього там було зафіксовано лише 40 дворів, а на початок 1790-х років Стара Самарь стояла фактично знелюдненою. У 1777 році приблизно за три кілометри від неї, біля річки Кільчень, азовський губернатор Василь Чертков почав будувати перший Катеринослав. У цьому проєкті Старій Самарі відводилася роль передмістя, або форштадту.

Проте, найімовірніше, ці плани так і залишилися на папері: через невдале розташування в низині річки у 1784 році Катеринослав перенесли на правий берег Дніпра, до слободи Половиці та Нового Кодака, а старе місто перейменували на Новомосковськ, який згодом перенесли до Самарі-Новоселиці. На цьому завершується історія Старої Самарі.

Археологічне відкриття Старої Самарі: монети, пломби та урбогенез

Ця історія почалася у 2000 році, коли дніпропетровські краєзнавці Вадим Камеко та Володимир Бінкевич опублікували книжку "Містечко старовинне Запорозьке Самарь з перевозом". Автори за освітою і фахом були інженерами-науковцями, працювали в КБ "Південмаш", тож історією займалися факультативно. Але, користуючись практично необмеженими ресурсами підприємства загальносоюзного значення, які перевищували можливості більшості наукових інституцій, краєзнавці-любителі у 1970-х роках створили при КБ Товариство з охорони й дослідження історичних пам'яток.

Під його егідою вони мали можливість навіть організовувати власні археологічні експедиції, щоправда, аматорські. Також обидва були захопленими нумізматами, і під час своїх розвідок в околицях Дніпропетровська вони знайшли чимало цікавих монет: від срібника Володимира Ольгердовича (XIV ст.) на Ігрені до гроша Сигізмунда ІІІ (кінець XVI — початок XVII ст.), знайденого навпроти Попового Мису під час будівництва Усть-Самарського мосту. Це й наштовхнуло краєзнавців на думку про те, що коріння Дніпропетровська є значно старшим за офіційну дату. Проте верифікувати знахідки краєзнавців неможливо, так як ці монети вони так і не ввели до наукового обігу. Невідомі ані точні місця їх знаходження, ані культурний шар, із якого вони походили. Саме цим археологія як наука відрізняється від аматорського копання з металодетектором.

Отже, Бінкевич і Камеко запропонували вважати Новобогородицьку фортецю та Стару Самарь початковою стадією історії Дніпропетровська, а 1576 рік — цілком можливою точкою її відліку. Краєзнавці посилалися на той самий "Універсал Баторія" в редакції Скальковського, автентичність якого не ставили під сумнів.

Брак будь-яких відомостей про існування Самарі раніше 1688 року в документах та на мапах вони пояснювали досить специфічно: мовляв, запорожці просто не бажали розкривати чужинцям місцезнаходження свого укріпленого містечка. Хоч перевірити цю тезу неможливо, але у 2000 році доробок двох інженерів "Південмашу" місцева спільнота професійних істориків прийняла цілком схвально.

Титульна сторінка з книги В. Бінкевича та В. Камеко

Публікація Камеко і Бінкевича дала поштовх для подальших досліджень. У 2001 році перші розвідки на території Новобогородицької фортеці розпочала Лабораторія археології Дніпропетровського національного університету. Тоді в її складі під керівництвом Ірини Ковальової працювали Володимир Шалобудов, Віктор Векленко, Володимир Ромашко та Зоя Маріна. Протягом 2001–2002 років Володимир Шалобудов за допомогою металошукача знайшов на території фортеці чимало цікавих знахідок.

Наприклад, 7 товарних пломб, якими запечатували сувої тканин. В однієї на боковій перемичці містився надпис "15Z4", на іншій на лицьовій стороні – "Z5". Також він знайшов близько 300 монет XVI–XVIII століть. Щоправда, серед них була лише одна монета XVI століття — напівгрош Сигізмунда І 1509 року, який, на думку самого Шалобудова, перебував в обігу ще тривалий час до того, як його втратили.

Переважну більшість знахідок — 177 одиниць — становили дрібні російські монети кінця XVII — середини XVIII століття. Знайдені монети датовані до 1688 року також переважно представлені поширеними в Україні дрібними номіналами, якими користувалися протягом багатьох десятиліть. Найчисленнішу групу серед них — 24 екземпляри — становили півтораки Сигізмунда ІІІ, карбовані у 1620-х роках. В Україні ці монети називали чехами.

На підставі цих знахідок Ірина Ковальова та інші археологи дійшли висновку, що Стара Самарь існувала щонайменше від початку XVI століття і навіть могла вважатися відправною точкою в історії міста. Через географічну близькість Старої Самарі та Катеринослава Кільченського Ковальова вбачала між ними історичну тяглість, яку далі продовжувала до правобережного Дніпропетровська. Знайдені монети й пломби археологиня трактувала доволі позитивістські, тобто буквально. Вона вважала їх найточнішим датувальним матеріалом, а сам факт їх наявності — свідченням існування в гирлі Самари не просто поселення, а повноцінного ранньомодерного міста з розвиненими міжнародними торговельними зв'язками.

Однак сама по собі наявність монет у розкопі не може доводити нічого, окрім факту присутності людей не раніше зазначеної на них дати. Археологиня також не враховувала факту існування змішаної грошової системи в Гетьманщині, за якої старі номінали могли десятиліттями залишатися в обігу. Пригадаємо, що Іван Мазепа у 1688 році наказував мешканцям Самарі сплачувати до царської казни за діжку вина мито "по єфімку чехами".

Єфімками в Московії називали срібні європейські талери, а також їхні аналоги, зокрема так званий "московський рубль", що містив близько 28 грамів срібла. Чехами українці традиційно називали ті самі польські півтораки Сигізмунда ІІІ, які знайшов Шалобудов та які залишалися в обігу аж до ХVIII століття. Вміст срібла в них у різні періоди становив приблизно від 0,7 до 0,4 грама. Отже, для самарців тоді ймовірно йшлося про суму мита, еквівалентну приблизно 40–70 півторакам залежно від часу їх карбування.

Свинцеві пломби "15Z4" та "Z5", що їх Ковальова потрактувала як 1524 та 1525 роки, також не доводять, що були виготовлені чи використані саме тоді або що товари потрапили на Самарь у ці роки.

У Європі подібними пломбами маркували сувої тканин як своєрідними торговельними марками або знаками якості. Упорядник ґрунтовного каталогу західноєвропейських тканинних пломб Стюарт Елтон[1] прямо застерігає, що дата, зазначена на пломбі, не обов'язково відповідає часу її фактичного використання: один і той самий датований штемпель міг застосовуватися ще багато десятиліть потому.

Показовим є приклад Товариства голландських ткачів у Колчестері. На своїх пломбах вони зазначали рік заснування товариства — 1571-й, але цю саму дату використовували аж до 1728 року. Не менш важливо, що числа на тканинних пломбах могли позначати довжину сувою, виражену в англійських ярдах чи голландських еллах. Типова довжина таких сувоїв коливалася приблизно від 20 до 40 одиниць. Тому не можна виключати, що саме такий параметр позначало й число "25" на другій пломбі.

Попри це, група археологів та істориків Дніпропетровського національного університету, серед яких були декан історичного факультету Сергій Світленко, доцент Олег Репан та Ірина Ковальова, продовжувала відстоювати тезу про "стародавню Самарь". Прикметно, що археологиня не ставила під сумнів автентичність "Універсалу Баторія" та не сприймала критику інтерпретації знайдених археологічних матеріалів, висловлену колегами. У 2017 році в Дніпрі відбулася чергова краєзнавча конференція, за підсумками якої було ухвалено резолюцію, направлену міському голові: змінити дату заснування Дніпра з 1776-го на 1524 рік, зазначений на пломбі зі Старої Самарі.

Ірина Ковальова презентує Каталог знахідок з Новобогородицької фортеці та Старої Самарі, 2013 рік

Неочікуванно цю ініціативу піддав критиці Віктор Векленко, безпосередній учасник розкопок та дослідник Новобогородицької фортеці. Тоді він поставив під сумнів підходи своїх колег. Зокрема, стверджував, що докази не можуть будуватися на товарних пломбах та монетах, оскільки вони є підйомним матеріалом і походять з-поза культурних шарів.

Самі культурні шари та закриті комплекси XVII століття, за словами Векленка, були відсутні. Оскільки існування цього міста в гирлі Самари раніше 1688 року не підтверджується жодним відомим джерелом, він вважав спроби довести його існування наслідком некритичного ставлення до джерел та археологічного матеріалу. Але прихильники 1524 року тоді проігнорували критику археолога, залишивши її без відповіді.

У 2025 році міська рада надала нового імпульсу питанню зміни дати заснування Дніпра, що було зумовлено війною Росії проти України та значним суспільним запитом на дерусифікацію й деколонізацію публічного простору. Тоді заступник міського голови Андрій Денисенко зібрав групу істориків для пошуку "справжньої" дати заснування міста. До складу комісії увійшли переважно прихильники "старосамарської" теорії. Лише двоє її членів — Валентин Старостін та Ігор Кочергін — виступали проти неї та пропонували вести відлік міської історії від Нового Кодака.

Однак, цього разу замість 1524 року обговорювали вже 1526-й — нібито саме тоді на мапі Бернарда Ваповського вперше була позначена Стара Самарь. Насправді йшлося лише про непідписану позначку, яка за легендою карти не відповідає міському поселенню й могла позначати тимчасовий табір або перевіз. На пізніших картах регіону в гирлі Самари подібних позначок уже не було.

Насправді цього року місто опинилося перед своєрідною дилемою щодо святкування власного ювілею. Якщо вести відлік від старої "імперської" дати — 1776 року, то Дніпру виповнюється 250 років. Якщо ж прийняти "козацьку" дату 1526 року, можна говорити вже про 500-річчя міста.

12 серпня відбулися громадські слухання щодо нової дати, на яких науковці презентували свої напрацювання. Сергій Світленко, колишній декан історичного факультету, професор, а нині пенсіонер, для обґрунтування виведення родоводу міста від Старої Самарі розробив поліцентрично-білінійну теорію. Згідно з нею, на обох берегах Дніпра існували дві "урбогенетичні лінії" — старосамарська та новокодацька, навколо яких утворилася мережа козацьких поселень, зимівників і хуторів. З часом, на думку Світленка, ці дві лінії злилися в єдине місто.

Однак існування урбаністичної тяглості між Старою Самаррю, Новим Кодаком і Катеринославом професор ані пояснює, ані доводить. Він намагається побачити дві лінії урбогенезу, що нібито привели до утворення Дніпра, крізь призму його сучасних адміністративних кордонів. Але такий метод призводить його у пастку презентизму. До 1926 року лівобережна частина Дніпра існувала як окреме місто Нижньодніпровськ, що належало до Новомосковського повіту. Старосамарський район із селищем Шевченко, де розташовані вали Новобогородицької фортеці, увійшов до складу міста лише у 1977 році. Відбулося це не внаслідок природної урбанізації, а з метою штучно досягти статусу міста-"мільйонника" задля отримання бюджетних привілеїв.

Світленко фактично трактує історію різних козацьких поселень, що існували в різний час, як історію одного міста, що є методологічно проблематичним. До того ж існування містечка Самарь переривалося на 25 років, що ставить під сумнів декларований дослідником принцип безперервності існування поселення як підставу для встановлення його тяглості. Попри це, Світленко продовжує посилатися на ранні праці Векленка, у яких обґрунтовувалося існування Самарі у 1524 році, але не враховує того, що в пізніших статтях археолог переглянув свою позицію й визнав попередні висновки помилковими. Пізнішу критику "старосамарської" версії Світленко взагалі ігнорує і не вступає з нею в полеміку.

Сергій Світленко доповідає на громадських слуханнях щодо зміни дати заснування Дніпро, 12 серпня 2026 року

Ще один із членів комісії, заступник директора комунального закладу "Музей історії Дніпра" Святослав Чирук, у принципі не намагався довести існування міста Самарь у 1526 році, змістивши фокус на існування в гирлі Самари у XVI столітті постійного "осілого кластеру" козаків. Свою реконструкцію він будує на повідомленнях Бартоша Папроцького, Марціна Бєльського та Гійома де Боплана про рибальські уходи й козацькі залоги в цій частині Дніпра. Це може свідчити хіба що про господарське освоєння цих земель, починаючи з другої половини XVI століття, але аж ніяк не про існування тут міста.

При цьому сам Чирук наголошує, що і запропонована чиновниками назва "Стара Самарь", і дата "1526 рік" щодо цього поселення є "кабінетними" та "умовними". Умовною він вважає і згадану вище мапу Ваповського, позначка на якій не свідчить про існування поселення. Але чому тоді саме 1526 рік, а не 1525 чи 1524-й, має стати роком заснування Дніпра? На це дослідник відповіді не дає. До речі, ніхто з вищеперелічених осіб не заперечував, що встановити точну дату заснування міста неможливо. Але ж, втім, потрібна "якась відправна точка". Чому цією точкою має бути саме 1526-й, а не, скажімо, 1726-й, ніхто пояснити не міг.

Але найбільш неочікувані аргументи на обґрунтування цієї дати запропонувала археологиня Ірина Шабельникова. В якості доказів вона наводить близько двох тисяч кісток свійських тварин, знайдених на території Новобогородицької фортеці. За методом біоіндикації науковиця дійшла висновку, що ці тварини жили тут у першій третині XVI століття, що, на її думку, свідчить про їх розведення людьми в цей час. Водночас незрозуміло, чому для датування не було використано радіовуглецевий аналіз, зокрема метод прискорювальної мас-спектрометрії, який дозволяє безпосередньо датувати органічний матеріал.

Поряд із цим як оксифільні біоіндикатори були використані кістки судака та осетра руського. За словами Шабельникової, ці риби потребують чистої, прозорої, проточної та багатої на кисень води. На цій підставі вона робить висновок, що рибу виловили у XVII столітті, коли екосистема Самари була природнішою і менш замуленою та забрудненою внаслідок людської діяльності.

Я не буду давати оцінку цим аргументам, оскільки вони лежать далеко за межами мого фаху. Однак доти, доки результати цього дослідження не будуть представлені в рецензованій науковій публікації з докладним описом методики, похибки та процедури датування, використовувати ці тези як повноцінний доказ раннього заселення Старої Самарі, на мою скромну думку, передчасно. Водночас уже сам характер наведених аргументів дає змогу оцінити рівень доказової бази у прихильників "старосамарської" версії.

Ірина Шабельнікова представляє результати досліджень

Що маємо на виході? Існування міста на Самарі у XVI столітті сьогодні не є доведеним фактом. Немає надійних свідчень і того, що воно взагалі могло існувати там у цей час. Саме уявлення про таке поселення походить із документа, про підробність якого було відомо ще у XVIII столітті. Однак дніпропетровським археологам і краєзнавцям настільки припала до душі легенда про "стародавнє Запорозьке містечко" з королівським привілеєм, що розстатися з нею було надто важко.

Через це кожна нова знахідка на території фортеці — монети, пломби, хрести — ніби оживала в уяві дослідників. У ній поставали вулички, що ними простували веселі запорожці. Вони немов щойно повернулися з європейських походів із повними кишенями здобичі, з яких сипалися срібні шведські драйпелькери та польські півтораки. В той же час біля невеликого причалу вже юрмилися чайки, заповнені привезеним із далекої Балтики коштовним крамом. Саме з такої чайки якийсь місцевий полковник дістане собі сувій першокласного англійського сукна та зламає оту пломбу десь неподалік річки.

Варто віддати належне: усі люди, які увірували у Стару Самарь, були і є українськими патріотами. Вся ця історія розгорталася в часи, коли Дніпропетровськ був настільки зрусифікованим, що велика кількість містян і чиновників відчували себе належними радше до російського простору, аніж до українського. У ті часи за українську мову десь іще можна було отримати в писок. Тому ці науковці не ставили собі за мету сфабрикувати археологічне відкриття з якоюсь прагматичною метою. Скоріше, тут засоби виправдовували мету.

Вони хотіли всіляко показати, що історія Дніпра насамперед є українською, а не російською, і що історія цього краю не починається з Катерини, як більшість самих містян собі це уявляла. Тому їм не стільки йшлося про те, чи був справжній той універсал та чи дійсно півгрош Сигізмунда Старого щось доводив, а про мету, що її вони прагнули досягнути.

Але це було в часи, коли велика кількість громадян ще не усвідомлювала себе українцями. Після 2014 року в суспільстві відбулися кардинальні трансформації, і сьогодні ми можемо говорити про існування української нації. За таких умов нам уже не потрібно міфологізувати своє минуле, щоб воно виглядало яскравішим, ніж було.

У Дніпра є справді козацьке коріння. І це коріння цілком простежується в Новому Кодаку. Це місто достовірно вперше згадується у 1709 році, а саме воно виникло не раніше другої половини XVII століття. На відміну від фантомної "Самарі", Новий Кодак має всі підстави вважатися першопочатком Дніпра. Його тяглість із Катеринославом можна обґрунтувати насамперед на підставі фактів і документальних джерел. Сьогодні це один із районів міста.

Не треба створювати міф заради міфу, який до того ж так легко руйнується. Не так важливо, скільки років Дніпру — 500 чи 300. Важливо те, що місто ідентифікуватиме себе не з проєктом Потьомкіна, а з козацьким поселенням, що цілком змінює оптику на урбогенез. На жаль, 19 серпня 2026 року Дніпровська міська рада зробила величезну помилку, завдавши непоправної шкоди як репутації міста, так і місцевих істориків. Тепер Дніпро став в один ряд із такими містами, як Казань, Бєлгород та Курськ, де чиновники також приносили в жертву науку і совість, щоб потішити власну пиху й отримати якісь копійки з бюджету.