Самореабілітація полковника. Враження й нотатки читача

Що читаємо: Коновалець Є. "Причинки до історії української революції". - Прага, 1928

Євген Коновалець – полковник корпусу Січових Стрільців. Київ, 1918 року

Пояснити чи виправдатися?

Обставини появи цієї брошури заслуговують, на наш погляд, окремої уваги - не меншої, аніж її зміст. "Причинки..." були надруковані за рік до Установчого з'їзду ОУН (2-3 лютого 1929 року, Відень) і наступного року після Першої конференції українських націоналістів ( 3-7 листопада 1927 року, Берлін). На Берлінській конференції, ініційованій очолюваною на той момент Коновальцем Українською військовою організацією (УВО), було створено Провід українських націоналістів (ПУН). Його головою Коновалець був одноголосно — втім, очікувано — обраний (Косик В. "Євген Коновалець: короткий нарис життєвого шляху"// "Український визвольний рух" Зб. 3. - ЦДВР, Львів, 2004. - С. 63-64).

В якості ретроспективи зазначимо, що лідерство в УВО було свого часу довірено Коновальцю всупереч бажанню частини колишніх офіцерів Української Галицької Армії (УГА) з числа інтернованих у чехословацьких таборах (власне серед них і виникла ідея УВО). Вони взагалі не хотіли бачити Коновальця в УВО, бо не могли пробачити полковнику участь у заколоті проти гетьмана Павла Скоропадського (1873-1945) замість іти на допомогу Західно-Українській Народній Республіці (ЗУНР). А саме на Січових стрільців розраховували галичани, ведучи нерівні бої проти польських військ!

Чому ж вийшло так, що Коновалець не лише увійшов до УВО, а взагалі очолив її, проклавши собі шлях до лідерства в ОУН?

Тут варто звернутися до спогадів львівського адвоката Семена Шевчука (1887-1968). Він брав участь у судовому захисті українських націоналістів у міжвоєнній Польщі, відтак був у курсі їхньої внутрішньої організаційної "кухні".

Як пише Шевчук, з моменту створення УВО (серпень 1920 року) всі члени найвищого керівництва організації були задіяні в різноманітних відновлених українських структурах на Галичині – хто в "Просвіті", хто в спортивних товариствах, хто в комерційних структурах (наприклад, в Іпотечному банку), хто в редакціях газет і журналів. "Безхозним" залишався лише найголовніший сектор – організаційний. Треба було вибудувати УВО як єдину централізовану структуру, об'єднавши її регіональні осередки (Шевчук С. "Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для галицької землі. 1918-1939". - Торонто, Канада, 1965. - С. 195-196).

І з цим Коновалець, як людина з командирським досвідом, в цілому впорався. Тож питання з лідерством в організації було ніби само собою вирішено на його користь.

Це однак не завадило Коновальцю видати наступного року після свого обрання головою ПУН брошуру, про яку тут іде мова.

Звертає на себе увагу її апологетичний — ба більше! — самоапологетичний характер. Таке враження, що напередодні створення єдиної націоналістичної організації, курс на котре взяв ПУН, його одноголосно обраний очільник не до кінця був упевнений у достатній міцності своїх позицій серед "старої гвардії" - УГА. Тому полковник міг відчувати потребу якщо не виправдатися, то бодай популярно пояснити свою поставу в усіх критичних для України ситуаціях.

Якщо вже зовсім коротко: в "Причинках..." Коновалець пояснює, чому Січових стрільців (Читай: самого Коновальця. - Ю. Р.) не влаштовували три правлячих режими в Україні 1917-1921 років. Центральна Рада не влаштовувала через розведені нею анархію й безлад, Скоропадський — через нібито проросійськість, а Директорія — практично через те ж саме, що й Центральна Рада.

"Січовики" і Центральна Рада

Найбільше попеклись ми на нашій вірі у провідників тодішнього українського революційного руху. Вони користувались у наших очах недосяжним авторитетом. І хоч як болюче відчували ми їхню нехіть до нашої ідеї (Курсив автора брошури. - Ю. Р.) самостійної і незалежної Української Держави, а проте ми не зневірювалися в них. Та швидко ми були примушені (Курсив автора брошури. - Ю. Р.) ставитись критичніше до діяльности діячів Центральної Ради, бо бачили наглядно, що їхня політика вводить у краю, замісць ладу, щораз більшу анархію, яка не тільки виключає організацію війська, але веде державу до неминучої руїни (Коновалець Є. "Причинки...". - С. 5), - пише Коновалець на початку своєї книги.

Коли полковник згадує про зраджену віру у "провідників тодішнього українського революційного руху", його можна зрозуміти. Навчаючись на правничому факультеті Львівського університету, він слухав курс історії України від самого Михайла Грушевського (1866-1934). Відомий соціаліст і автономіст, він був кумиром юності студента Коновальця. І коли автор "Причинків..." пише про нехіть до самостійної України в Центральній Раді, він має на увазі теж Грушевського.

Викликає однак подив ось цей вираз — "нехіть до нашої ідеї самостійної і незалежної Української Держави"... Але чому тільки "вашої"? — так ніби в Центральній Раді зовсім не було самостійників. Так, їх було мало – принаймні до IV Універсалу, коли навіть до геть "упоротих" федералістів-автономістів через "не хочу" й під впливом червоної загрози дійшла життєва необхідність самостійної України. Сякий-такий постійний контакт "січовики" утримували лише з нечисленними депутатами з фракції есерів (Коновалець згадує трьох із них ("Коновалець Є. "Причинки...". - С. 5)). Та цього було занадто мало для власного якщо не представництва, то бодай лоббі в Центральній Раді. Своєї ж політичної "надбудови", якщо не в Центральній Раді, то бодай поза нею, "січовики" не створили.

Ну гаразд, Бог з нею, з "надбудовою". Тим більше, Січові стрільці – з того, що ми знаємо – й не ставили собі такої мети. Але вже навіть коли у "січовиків" захиталася віра в Центральну Раду, вони не наважилися в тій чи іншій формі поставити перед нею свої вимоги згідно з їхнім власним розумінням державності України – "хоча, з огляду на свою військову силу, ми могли це зробити", запевняє Коновалець (Там же. - С. 8).

Це "могли" звучить настільки ж недолуго, як махання кулаками після бійки або плач по розлитому молоку. Невідомо, наскільки ця спроба, якби "січовики" до неї вдалися, виявилася би успішною. Але тоді ані Коновальцеві, ані Січовим стрільцям не можна було би закинути, що вони не пробували щось змінити. Той же Микола Міхновський (1873-1924), який безуспішно намагався багнетами підштовхнути наскрізь просякнуту автономізмом і федералізмом Центральну Раду до проголошення повної незалежності України, виглядає в цьому сенсі більш пристойно.

Натомість Коновалець і його люди трималися Центральної Ради, керуючись якимось своїм, мало зрозумілим з погляду сьогодення уявленням про політичну лояльність, замішану на "вірі в провідників" – попри очевидні дурниці, що ті провідники (за визнанням самого ж Коновальця!) робили у них же на очах.

Тому щонайменше дивно виглядають і запевнення автора "Причинків...", що "січовики", попри свою зневіру в Центральній Раді, намагалися "рятувати її авторитет у широких народніх мас" (Там же.), і його спроби пояснити цим свою протидію перевороту генерала Паввла Скоропадського.

На Бога, хто і як при здоровому глузді зважиться рятувати авторитет тих, хто (цитуємо ще раз) "веде державу до неминучої руїни"? Який сенс?

Так само можна рятувати корабель, що вже завалився на корму й радісно йде на дно, замість покинути його.

Полковник і гетьман

Тепер щодо стосунків із гетьманським режимом. Полковник Коновалець запевняє, що Січові стрільці визнали би Скоропадського, "коли б не відсутність підтримки гетьмана з боку якої-небудь української партії зі складу Центральної Ради" (Там же.).

Твердження це однак з урахуванням зазначеного вище виглядає таким, що позбавлене будь-якої логіки. Судіть самі: Коновалець ставить за умову визнання "січовиками" гетьмана підтримку його, Скоропадського, тими силами, які він, Коновалець, сам же перед тим визнав такими, що ведуть країну до загибелі.

А інших у Центральній Раді на той момент, до речі, й не було!

Відкинувши пропозицію генерала Скоропадського приєднатися до нього, 26 квітня 1918 року "січовики" були роззброєні та розпущені. Але через чотири місяці звертаються через Стрілецьку Раду до військового відомства Української Держави з проханням про відновлення свого підрозділу. І дарма, що гетьманат виник внаслідок, вдаючись до слів полковника, "сутомосковської реакції" (Там же.)

Між тим, Коновальцю - кров з носа! - йшлося насамперед про те, аби будь-що випросити у гетьмана дозвіл на відновлення Січових стрільців бодай у якомусь форматі. Просто для початку "аби бути" - інакше полковнику і його людям загрожував арешт і суд в Австро-Угорщині за звинуваченнями в дезертирстві (Калинчук Д. "Хто зібрав для Петлюри "петлюрівців"? Отаман і його армія"// "Історична правда").

І за згодою гетьмана, за сприяння гетьманського міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка ("Причинки...". - С. 9-10), "січовики" таки отримали повторно право на існування як бойової одиниці. Причому спірні питання з Австро-Угорщиною щодо них були вирішені гетьманом.

"Ми все підкреслювали, що нам залежить на продовжуванні державности й [ми] готові підтримати Гетьмана, коли [він] буде цю державність боронити", - пише Коновалець (Там же. - С. 9). І навіть виходячи з цього, мабуть найкращим варіантом для Січових стрільців справді було би співробітництво з гетьманом.

Причому з самого початку не варто було вдавати з себе весталок і відкидати з порогу пропозиції Скоропадського безпосередньо перед переворотом, аби потім іти до нього в Каноссу.

Коновалець натомість у своїй праці дорікає Скоропадському, що формуванням і вишколом українського війська за гетьманату займалися "не-українці, а навпаки, у великій більшости люде ворожі українцям і всяким інтересам української нації" (Там же).

Ну, по-перше, це ще питання — кого вважати українцем, а кого ні. Для того ж Дмитра Донцова, за його власним визнанням, ... генерали української армії російського або німецького походження, що навіть не навчилися по-українськи (говорити. – Ю. Р.), є більші патріоти, коли боролися за українську справу, ніж Юрко Коцюбинський чи Дмитро Мануїльський, які, хоч українці з походження, разом із бандами Муравйова руйнували Київ (Донцов Д. Вибрані твори у 10 томах. – Т. ІІ. – Дрогобич-Львів. Видавнича фірма "Відродження", 2012. – С. 308).

А щодо "інтересів української нації" – то незрозуміло, з якого дива Коновалець вирішив, що він краще за гетьмана знає, на чому вони полягають?

По-друге, ці докори, знову ж таки, були би ще не позбавлені бодай мінімального сенсу, якби Коновалець або Стрілецька Рада самі запропонували гетьману власну допомогу в підготовці кадрів. Однак у "Причинках..." полковник ані словом не згадує, що вони намагалися це зробити.

Зате за Директорії "січовики" успішно розпорошували свої сили для сякої-такої підготовки з мобілізованої, відтак маловмотивованої маси бодай мінімально боєздатних вояків у складі Осадного Корпусу. Робилося все це поспіхом, тому не дивно, що якість "людського матеріалу", який надійшов до лав "січовиків", із яким їм доводилося працювати, навіть у самого Коновальця не викликала захвату (Коновалець Є. "Причинки...". - С. 16-17).

Яким би чином цей процес відбувався, коли б "січовики" пристали на пропозицію Скоропадського, зроблену їм напередодні перевороту, залишається лише гадати. Однак варто було спробувати — чого зроблено не було.

В підсумку Січові стрільці виступили проти гетьмана. Можливо, Коновалець і його люди розраховували, що Директорія нарешті втілюватиме ту візію України, яка тією чи іншою мірою збігалася з їхньою власною.

Але ж і Директорія, і УНС, який їй передував - це були ті ж самі люди, з того ж самого соціалістичного кола Центральної Ради. Та ж сама публіка, на якій січовики, як пише Коновалець, уже "обпеклися".

Ну як можна було ще раз ставити на тих же самих людей, що одного разу вже довели свою нездатність до державних справ, до системної роботи, до елементарної дисципліни? Воістину, граблі — український національний інструмент...

Директорія: соціалістичне "перезавантаження"

У травні 1918 року виник Український національно-державний союз (УНДС). Йому передувала "Українська міжпартійна рада", створена з соціалістичних партій (окрім більшовицької), як "федералістів", так і "самостійників". До Союзу також увійшли раніше прогетьманська Партія хліборобів-демократів, кілька крупних профспілок та Всеукраїнський земський союз. Пізніше соціалісти на чолі з Винниченком витіснили хліборобів-демократів, перехопили керівництво УНДС у свої руки й перейменували його на "Український національний союз" (УНС) (Грицак Я. "Нариси з історії України. Формування української модерної нації". – Київ, "Генеза", 1998 р. – С. 91; Савченко В. "Павло Скоропадський. Останній гетьман України". — Харків, "Фоліо", 2008. - С. 204, 217).

Євген Коновалець стверджує, що УНС створювався з тієї причини, що тодішнє українське суспільство стало більш реально думати про рятування у першу чергу національних вартостей української державности, не забуваючи й про соціяльні, і тому стало приступніше до думок про співпрацю з Гетьманом Скоропадським. Склався Український Національно-Державний, потім Український Національний Союз, який саме поставив собі повище зазначену мету... (Коновалець Є. "Причинки...". - С. 9).

І знову: хтось тут щось розуміє? За логікою автора "Причинків...", мета організації, котра створювалася як із самого початку антигетьманська, полягала в тому, щоби (виявляється!) ... співпрацювати з гетьманом!

Виглядає так, що Коновалець тут або сам себе обманює, або обманює, свідомо чи несвідомо, тих, кому була адресована його брошура. Ще до того, як Винниченко перетворив УНС на суто соціалістичну структуру, посунувши звідти хліборобів-демократів, вона вже була підпільною організацією заколотників під легальним прикриттям.

І зрозуміло, що полковник, який був вхожий і туди, і до гетьмана, не міг цього не знати!

Згодом до Коновальця на власному досвіді таки дійшло, що дилетантизм і безсистемність політики дітища УНС – Директорії – виявилися не найкращими замінниками "проросійської" диктатури Скоропадського.

...українські партії, повернувши до влади, дивилися на Січових Стрільців скоса, як на щось, що завжди пригадує та наказує думати про неприємні речі: армію, боєвий фронт, налагодження транспорту й постачання, втихомирення запілля (тилу. - Ю. Р.) й відповідну адміністрацію (Коновалець Є. "Причинки...". - С. 19), - пише автор "Причинків...".

І на ці ж самі партії, за його ж наведеними нами вище словами, мав би спиратися Павло Скоропадський?!

Є тут, знову ж таки, бодай якісь ознаки логіки?

Коновалець далі згадує, як буквально в перші дні панування Директорії був влаштований урочистий прийом з нагоди переїзду українського уряду з Вінниці до Києва. На прийомі виступали і представники "січовиків". За іронією долі, вони повторювали постулати того ж Скоропадського – звертали увагу на дедалі зростаючий хаос в країні, застерігали перед непотрібними "експериментами" й закликали до "ясности й твердости як у внутрішній, так і закордонній політиці".

З аналогічною промовою виступив і сам Коновалець на іншому прийомі, організованому вже особисто Володимиром Винниченком. Той сприйняв виступ полковника як випад на свою адресу. Коновалець відповів, що справа не в окремих членах Директорії, а в політиці всієї Директорії, яка, на його переконання, веде до катастрофи держави.

"Січовики", за його словами, не прагнули втручатися в політику – "вони хотіли тільки, щоб Директорія вела взагалі якусь політику (Курсив автора брошури. - Ю. Р.), бо це, що було, не можна було назвати політикою, а хіба легкодушною забавкою над берегом пропасти" (Коновалець Є. "Причинки...". - С. 21).

Керівники держави, котрих Січові стрільці самі привели до влади, в упор не бажали слухати жодних тверезих рекомендацій. Але Коновалець і його люди продовжували трималися за Директорію, попри власне відчуття майбутнього фіаско. В атмосфері загального бардака, викликаного політичною різноголосицею між членами Директорії, уряду і партійними діячами, до Січових стрільців поступово приходило усвідомлення своєї безсилості зарадити краху, що насувався. Відтак вони побачили своє основне завдання в тому, щоби "зберегти себе як військову одиницю, щоб відсунути якнайдальше неминучу катастрофу та вийти з неї з честю" (Там же. - С. 22).

"Нужда закон міняє"

При цьому Коновалець декларує аполітичність Січових стрільців (Там же. - С. 24). Але погодитися з цим вкрай важко.

По-перше, за часів революцій і війн кожен масовий рух — цивільний, громадський, гуманітарний чи військовий — стає неминуче частиною загального політичного ландшафту в країні. По-друге, позиція "січовиків" та їхнього керівництва виглядає... як би так сказати... не те щоби зовсім уже як політична всеядність, але радше як прагнення вписатися будь-що в будь-яку (або радше - бодай-яку) політичну перспективу.

І знову ж таки, судіть самі.

Спочатку "січовики" віддано служать Центральній Раді. Настільки віддано служать, що і самі утримуються від радикальних кроків, і відмовляються підтримати заколот Скоропадського. Це при тому, що з Радою, як випливає зі слів Коновальця, їм нібито було вже все зрозуміло.

Потім, будучи роззброєними й розпущеними, випрошують у гетьмана право на існування — і водночас підтримують стосунки із антигетьманськими Українським Національним Союзом і Трудовим Конгресом.

Потім участь у повстанні проти гетьмана — саме "січовики" зіграли ударну роль під Мотовилівкою, внаслідок чого Директорія прийшла до влади.

А вже на початку січня 1919 року на квартирі науковиці Валентини Радзимовської в Києві Коновалець обговорював з Дмитром Донцовим і Володимиром Шеметом... заколот проти Директорії (Болдирєв Ю. "Валентина Радзимовська. Українська науковиця поміж революціями і війнами"// "Історична правда").

Дивним чином, далі розмов справа не пішла.

Потім — березнева 1919 року так звана "Проскурівська декларація Січових Стрільців". У ній під соусом самостійницької фразеології (а радше - "фразесів") проголошується готовність підтримати... радянську владу.

У "Проскурівській декларації..." міститься буквально наступне: Щодо форми влади, то Січові Стрільці були тими, які охороняли Трудовий Конгрес Українського народу в часи, коли він не виявив був свого обличчя, а тепер, коли представники Українського Трудового Народу знову підтвердили, що стоять на платформі самостійності Української Народної Республіки, Січові Стрільці з тим більшим загалом підпиратимуть радянську владу (Виділено мною. - Ю. Р.) на місцях, яка заводить лад і порядок (Цитовано за: Литвин М. Проект "Україна". Галичина в Українській революції 1917-1921 рр.". - Харків, "Фоліо", 2015. - С. 56).

Як сумістити бажання "вийти з честю" з катастрофи, що насувалася, з декларацією про підтримку радянської влади? - залишимо це на розсуд читача.

Цікаво теж, що "Проскурівська декларація..." вийшла за кілька тижнів до того, як на зміну уряду "умовно правого" Сергія Остапенка (1881-1938) прийшов уряд Бориса Мартоса (1879-1877), відвертого прибічника більшовизму. То що, полковник тримав на оці й більшовицьку опцію, як одну з можливих?

А, до речі, яким взагалі був політичний світогляд Євгена Коновальця до того, як він очолив УВО?

Історик Іван Патриляк зазначає, що під час навчання у Львівському університеті майбутній лідер ОУН пристав до національно-демократичної течії в українському студентському середовищі: "Коновалець став активістом молодіжного крила української "ендеції"" (Патриляк І. "Євген Коновалець: від січового стрільця до вождя українських націоналістів. 10 запитань історику"// "Історія без міфів").  

Богдан Кордюк (1908-1988), котрий короткий час очолював ОУН на західно-українських землях і непогано знав свого керівника, стверджує, що Коновалець, хоча й був людиною позапартійною, підтримував "найтісніший контакт" із есерами. "Він був прихильником динамічного й революційного розв'язання української проблеми і тому бачив у цій, власне, партії осередок національно-революційної ідеології", – пише Кордюк (Кордюк Б. "Євген Коновалець – військовий і політичний організатор").

З цього складається враження, що Євгену Коновальцю в період 1917-1921 років все ж не були чужі тією чи іншою мірою соціалістичні візії Центральної Ради і Директорії - при тому, що ці політичні режими, як і їхні діячі, не до кінця його, як колишнього українського "ендека" львівського гарту, влаштовували.

Невідомо, чи вистачило би комусь із учасників антигетьманського заколоту розуму і сміливості перед самими собою усвідомити бодай заднім числом свою власну провину у приведенні до влади цієї соціалістичної дилетантури. Євген Коновалець принаймні зміг сформулювати пояснення чи то для читачів, чи то для себе самого, саме такої, а не іншої постави Січових стрільців (та й своєї власної, за великим рахунком) у ті часи.

Факт, що Січове Стрілецтво зродилося в наслідок россійської революції й стало опорою Центральної Ради, яка з самого початку взяла гострий і рішучий "лівий" курс, витиснув певне тавро на організації Січових Стрільців, чого не могли затерти ніякі дальші події й що мало чималий вплив на пізніші настрої більшости керманичів Січового Стрілецтва. Як люди військові, переняті духом послуху й нездеморалізовані політиканством, Січові Стрільці не могли так легко відректися людей, до яких довший час мали безмежне довір'я. Початковий вплив світогляду цих людей на Січове Стрілецтво залишив свій нестертий слід і тоді, коли цей світогляд перестав уже навіть Січових Стрільців захоплювати. Січові Стрільці ніколи вже не могли "струснути зі своїх ніг пороху", який винесли з будинку Центральної Ради, де тримали почесну варту (Коновалець Є. "Причинки...". - С. 24).

Що ж, треба віддати належне: з усієї апологетики й самоапологетики, наявної в брошурі полковника Коновальця, цей фрагмент виглядає найбільш переконливо.

Питання ж про його щирість лежить, гадається, в іншій площині.

Мабуть все ж таки мав рацію один із "батьків-засновників" ОУН, генерал-хорунжий Армії УНР Микола Капустянський (між 1879 і 1881 - 1969), котрий бачив у Євгенові Коновальцеві "більше політика і дипломата, як військовика" (Цитовано за: Войнаренко О. "До нової Полтави". - Нью-Йорк 1995. - С. 170).

Хоч би як це заперечував сам Коновалець.

А в політиці, як відомо, щирість не є нормою...

P. S. Журналіст і автор мемуарів, "гетьманець" Остап Войнаренко писав, нібито полковник Євген Коновалець незадовго до своєї загибелі жалкував про свою участь у антигетьманському заколоті (Войнаренко О. "З гетьманських часів. Спогади самовидця з року 1918". - Накладом Жіночого Відділу Української Гетьманської Організації в Детройті, Миш. - 1950. - С. 23-24). Хтозна. На жаль, Войнаренко не наводить більш переконливих підтверджень цього...