Спецпроект

Романтики як хранителі історичної пам'яті

Почуття людини та її спільноти закорінені в минулому, а їхній геній живе в історії. Це особливо притаманно мешканцям геополітичного простору між Мюнхеном і Ялтою - тут "опритомніти" означає "опам'ятатись". Згадувати, забувати і пригадувати знову...

Почуття людини та її спільноти закорінені в минулому, свідомість їх обох перебуває у гравітаційному полі традиції, їхній геній живе в історії, а їхня ідентичність проростає із досвіду осілості.

Це особливо притаманно мешканцям геополітичного простору між Мюнхеном і Ялтою - тут "опритомніти" означає "опам'ятатись".

Не дивно, що представники західних "історичних" націй закидають насельникам берегів Вісли, Дунаю та Дніпра анахронічну схильність до історицизму, ірраціональне загрузання в минулому, поганське поклоніння Мнемозіні, націоналістичну поведеність на власній історії та занадто довгу пам'ять: мовляв, із таким тягарем сьогодні важко почуватися щасливими і неможливо стати успішними.

Втім, охочих полегшити цим "білим неграм" Центрально-Східної Європи тягар їхньої пам'яті та навчити їх "правильно" розуміти власну історію ніколи не бракувало і на Сході, і ще російська імператриця Катерина ІІ мріяла про те, "щоби час і назва гетьманів щезли".

Але, попри зусилля заповзятливих доброзичливців, у свідомості спільноти стихійно складається вельми стійкий образ минулого.

Із своїм міфом походження від одного предка - звісно, нині вже не по крові, не від "прабатька Яфета" чи від одного із братів: Леха, Руса, Чеха, - а по духу - від "батька Тараса".

З усталеними уявленнями про своє одвічне місце у просторі - цю-от Святу Землю по обох берегах Дніпра, з її ідеальним краєвидом "від Сяну до Дону" та сакральним центром у Києві, - дар Божий, в одній грузинській притчі окреслений словами "Беріг для себе, віддаю вам".

Із двохтисячолітнім досвідом ототожнення цієї землі із собою - дарування їй свого імені, облаштування її на свій смак і перетворення її на "садок вишневий". Із своїм відліком часу та власним світом сущого, окресленим, наповненим і підтримуваним цією божественною мовою.

З особливими точками концентрації пам'яті - уявними вузлами, що прив'язують внутрішній час спільноти до святих місць на цій землі. Із своїм кодексом честі, сонмом святих і пантеоном героїв. Із ностальґією за втраченою Аркадією і Золотою добою.

Цей образ минулого постійно відтворюється у мистецтві, аура місць пам'яті відновлюється реґулярними прощами до них тілом чи подумки, а календар нації підживлюється ритуалами відзначення нею своїх свят.

Сторонньому цей образ може видаватися еґоцентричним, запечатаним для невтаємничених, незбалансованим між "ми" і "вони", нетолерантним до зрадників і неполіткоректним щодо "воріженьків".

Однак саме ця зосередженість на своїй давнині захищає спільноту від нав'язування їй чужого минулого. Впертість, із якою вона тримається своїх спогадів, зумовлена колективним інстинктом самозбереження, бо якщо "їхня" історія - теж наша, тоді й мова наша зайва, і слава наша мертва, і віра наша марна.

Опираючись накинутому ззовні безпам'ятству, саме до спільного відчуття минувшини апелюють романтики у намаганнях розбудити свій приспаний народ, вивести його з-під солом'яної стріхи рідної хати, виплекати з його минулого історію, перетворити цих "рабів німих" на суб'єкт історичної дії і тим урятувати їх від розчинення серед "історичних" народів.

Для цього "будителі" демонструють спільноті її культурну окремішність, унікальність і самодостатність, нагадують (а то й вигадують) їй минуле - славне та ганебне, віднаходять (а то й винаходять) їй традиції, звичаї, символи та святині, вибудовують їй тяглість буття на своїй землі й унаочнюють логіку його розгортання в часі, а свої політичні вимоги обґрунтовують посиланнями на власну державність, нехай і втрачену колись.

Їхніми зусиллями образ минулого стає осердям колективної ідентичності, так що спільнота призвичаюється бачити у дзеркалі історії насамперед власне відображення, а своє "cogito, ergo sum" промовляє як "пам'ятаю, отже існую".

Кожне "Відродження нації" починається її пробудженням зі сплячки "не-історичності" та відживленням її розпорошених спогадів, свого часу заборонених "переможцями" і захованих по криївках колективної підсвідомості: Орша, Крути, Конотоп.

Цей анамнезис надає історії морального виміру, а пам'ять про збройний опір завойовникам, про власних поетів, музик і мудреців, своїх патріархів, князів і королів повертає гідність спільноті, яку "щасливіші", успішніші, "спасенні" нації майже переконали в її відсталості, нікчемності та "пропащості".

Проте колективна пам'ять і поза навіюваннями сусідів і цензурою "переможців" схильна до втоми, розпорошення та ентропії. У ній поволі згасають згадки про втрачений шанс, як-от Гадяцька унія, і про тих, хто прийшов завчасно, як Юрій Немирич.

Вона витісняє у підсвідоме особливо нестерпні спогади - про "хлібозаготівлі" 32-го, "пролетарську гільйотину" 37-го, "золотий вересень" 39-го та "етнічне розвантаження Криму" 44-го.

Однак інтелектуали - ці хранителі та упорядники минулого, - не дають спільноті забути, "як Січ руйновали", і нав'язують їй пам'ять, яка, наче Бог, зберігає все.

Вони відділяють в історії алмази від попелу і "наше" від "їхнього", відбирають у минулому те, що воліють мати у майбутньому, і спонукають суспільство пригадувати сьогодні конче потрібне йому завтра. Історія, сконструйована таким чином, стає минулим спільноти, переформатованим відповідно до її нинішніх запитів і перекинутим в її прийдешнє.

Але прямим спадкоємцем історичної пам'яті, її основним носієм і тлумачем є особистість - саме вона, наче нотаріус, посвідчує відповідність наявного образу минулого ориґіналу.

Переживаючи історію спільноти як свою та врешті-решт привласнюючи її, людина долучається до ланцюга пам'яті, що тягнеться із неосяжного для неї минулого у так само нескінченне майбутнє, і цим долає свою тимчасовість, обмеженість і несуверенність.

І тоді в неї виникає оте Шевченкове відчуття "пана над панами", і тягар цей видається легким.

Ярослав Кравченко : Алла Гербурт–Йогансен – останнє кохання Михайла Бойчука

"Алочко, мій скарб дорогий, мій самородок золотий такий великий і важкий, що здається другого такого на світі і нема... Мені дуже хочеться побачити те маленьке сотворіння – донечку нашу…", - писав з ув'язнення Михайло Бойчук Аллі Гербурт, яка 10 грудня 1936 року народила йому доньку Ганну.

Юрій Юзич: "Пир гайдамаків у Царицинскому Куті" Історія одного фото

Петро Болбачан, Василь Вишиваний, Всеволод Петрів - люди-легенди на одному фото разом. На світлині - 22 травня 1918 року, урочисте прийняття з нагоди зустрічі над Дніпром двох гілок століттями розірваного народу. Добровольців УСС та Запорозької дивізії у сучасній Запорізькій області.

Олексій Мустафін: Індонезійський транзит: від Сукарно до Сухарто. І далі…

Віра у власну незамінність – професійна хвороба політиків. Навіть у сталих демократіях. Що вже казати про держави, що тільки-но з'явилися на світовій карті. Чи про авторитарні режими. Однак намагання будь-якою ціною затриматися при владі часто-густо стають "найнадійнішим способом" її втратити. І йдеться не лише про революції чи повстання проти знавіснілого режиму.

Леся Бондарук: Сторіччя Галини Коханської

1 березня виповнилося 100 років із дня народження Галини Коханської – керівниці жіночої розвідувальної мережі УПА на Волині. У 15 років поринула в національно-визвольну боротьбу. Пів життя прожила під чужим іменем та прізвищем. Але перемогла! Бо застала час, коли Україна стала незалежною державою, відновила могили побратимів, зруйновані окупантами, вплинула на виховання нового покоління патріотами, та встигла повернути своє власне ім'я і з ним відійти у вічність.