У Другій світовій українців об'єднують не герої, а жертви

Цей текст - конспект виступу автора на обговоренні книжки "Друга світова війна в історичній пам'яті України" (відповідальний редактор - академік Ігор Юхновський, перший голова Українського інституту національної пам'яті), 4 травня 2011 р.

Появу в Україні кожної нової книжки про останню війну треба, без сумніву, вітати. Особливо таку, як цю - коли декілька дуже добрих українських істориків об'єдналися заради того, щоб створити коротку синтезу для широкого читацького загалу.

Думаю, однак, що при підготовці другого видання цієї книжки треба зробити деякі, і то серйозні зміни.

По-перше, я пропоную забрати з заголовку "історична пам'ять". Історія та історична пам'ять між собою не зв'язані напряму. Навпаки, між одною і другою у більшості випадків існує щось на зразок обернено-пропорційного зв'язку: чим менше історії, тим більше історичної пам'яті.

Історична пам'ять про війну з'являється тоді, коли зникає жива пам'ять людей, які брали безпосередньо участь у війні. Тому умовно історична пам'ять починається з третього-четвертого покоління, тобто з внуків та правнуків, які не тільки не знають, якою була війна - але яким уже нема кому розказати, як воно було на війні насправді.

Як не парадоксально це звучить, але національна пам'ять вимагає згладження, замовчування, а навіть перекручування певних фактів. Бо інакше не буде створено тої цілісності і гармонійності, яка властива власне історичній пам'яті.

                            1939-1945: розкажіть ваші родинні спогади про війну

Як влучно сказав Ернест Ренан, "неправильне розуміння історії є підставою існування нації". А тому кожен професійний історик, котрий чесно займається історією, є ходячою загрозою для національної пам'яті.

Історик мусить обирати - або писати професійну історію, або творити історичну пам'ять, але при цьому ставати на горло своїй професії.

По-друге, я не вірю в існування історичної правди чи історичної об'єктивності. Не лише тому, що історики мають свої власні суб'єктивні уподобання та політичні погляди. Але ще й тому, що вони також люди, а людське пізнання є підставово обмеженим.

Норман Девіс казав, що лише погані історики думають, що вони об'єктивні - добрі історики визнають власну суб'єктивність. Різниця між істориками на Заході і Сході є приблизно така сама, як між добрими і поганими істориками: перші розуміють свою обмеженість, другі ведуть себе, ніби вони знають все (звичайно, і там, і там бувають винятки).

Це не означає, що ми не повинні прагнути до об'єктивності. Ми маємо старатися, і то з останніх зусиль. Кожного з нас, істориків, треба оцінювати відносно того, наскільки ми серйозно і послідовно намагаємося подолати свої обмеження. Але не треба боятися суб'єктивності - треба просто чесно визнавати свої численні недоліки.

Тому вважаю, що до цієї книжки має бути додана коротка передмова, в якій автори-історики чітко і прямо мають пояснити свої наміри - щоб розумний читач сам міг оцінити міру їх суб'єктивності.

Це були зауваги загального теоретичного характеру. А тепер перейду до більш фактографічних.

На моє глибоке переконання, важко зрозуміти Другу світову війну лише з перспективи 1939-1945 р.. Не можливо зрозуміти  поведінку українців влітку 1941 року, якщо не знати, що сталося у 1932-33 роках.

Так само не можливо зрозуміти, чому багато євреїв у Львові чи Києві чекали приходу німців, якщо не знати, що сталось у 1918 році в Україні: після німецької окупації 1918 р. німці, а особливо у великих містах залишили по собі пам'ять як "культурної і цивілізованої нації", що забезпечила нормальне функціонування поїздів і вокзалів, за якої були відкриті театри і ресторани - і за якої взагалі життя було безпечним і в міру приємним, особливо якщо порівняти з тим, що робилося у той час у Москві чи Петрограді.

Ми повинні брати під увагу, що 1914-1920 і 1939-1945 розділяло всього 20-25 років. У біологічному вимірі це життя одного людського покоління.

Ті, хто були великими воєнноначальниками у Другій світовій війні, зазвичай починали свою кар'єру під час Першої. Те саме стосується значної частини цивільного населення: в умовах, коли бракує достовірної інформації, коли події змінюються з калейдоскопічною швидкістю тощо , єдине, на що можеш покладатися, якщо хочеш вижити - це на пам'ять і досвід попередньої війни.

Взагалі, коли ми говоримо про Східну Європу, треба говорити не про Першу чи Другу світові війни, а про практично 30-річну війну ХХ ст., яка почалась у 1916 році і закінчилась у 1953.

Велика трагедія Східної Європи полягає у тому, що навіть в умовно мирні роки - такі, скажімо, як 1932-1937 - кількість жертв, які понесло місцеве населення, набагато перевищує втрати населення у Західній Європі під час Другої світової.

Історик Тімоті Снайдер: "Україна була найбільш смертоносним місцем"

Насправді, у 1920-30 у СРСР за Сталіна точилася війна влади проти власного населення - лише методи були інші.  Тому, думаю, що книжка про Другу світову війну в Україні вимагає ширшого історичного тла - короткого пояснення, що сталося тут починаючи з 1914 р.

Це ж саме стосується географічного контексту.

Спільний недолік багатьох українських книжок на тему Другої світової - події на території України трактують майже виключно з української перспективи. Не можна, однак зрозуміти, що робилося на окупованій німцями території у 1942-43 р., якщо не знати, що сталося у той самий час під Сталінградом чи Італії.

Ми дуже часто забуваємо, що  війна була світовою, і глобальний контекст неминучий. Не маючи ширшого глобального розуміння, ми не можемо справді розуміти  власну історію.  

Таке вписування України у світовий контекст має ще одну велику перевагу. За статистикою, найбільші втрати, яке понесло населення у цій війні, були на території між Берліном та Москвою - умовно кажучи, на території сучасних Білорусії, Польщі, України. Власне тут значною мірою визначався результат Другої світової війни.

Тому, за означенням, наша історія докорінно відрізняється від російської - бо Україна була окупована повністю, а Росія - лише частково, на її західних окраїнах. Через Росію не проходив фронт, її території - як українські - не були окуповані різними режимами, тому воєнний досвід Тули й Владивостоку був досить схожим, чого не можна сказати, скажімо, про Львів й Одесу.

Рівно ж існує засаднича різниця між Україною і Польщею. Хоча й одна й друга були окуповані повністю, засадничо політика німців щодо поляків було однаковою. Цього не скажеш про українські землі у Рейхскомісаріаті, Генерал-губернаторстві, "угорському" Закарпаті та "румунській"  Трансністрії.

Тому за означенням українська історична пам'ять не може бути такою як у Росії чи Польщі. Бо Україна була розділена війною, а Польща та  Росія - ні. У Польщі і Росії не діяло одночасно декілька і то ворожих одна одній партизанок. На відміну від українського, польське некомуністичне  підпілля не було розколене внутрішніми поділами тощо.

Тому українська історія не може бути єдиною. Українським історикам при написанні історії війни краще користуватися множиною, аніж одниною.

Я вважаю, що роздільність української історії є великою перевагою України. Ми не повинні цього боятися. Множинність пам'яті не є конче загрозою для національного існування. Прикладом тут може послужити  Франція чи Іспанія, які так самі розділені війною.

Спроби українських істориків звести все до одного знаменника неминуче будуть послаблювати довіру до них. Досвід різних українських регіонів неможливо інтегрувати у один спільний, національний. Адже те, що відбувалося у Криму, не відбувалося на Поліссі тощо.

Тому, проводячи українську історичну політику, ми маємо не так пробувати звести різні історичні пам'яті до одної, спільної, а намагатися примирити їх між собою. Як це сталося у сучасній Європі.

Сучасна Європа не постала з одної спільної пам'яті - вона постала з примирення різних національних пам'ятей - французько-німецького, німецько-польського тощо. А примирення відбувалося під загальним гаслом: "Ніколи більше війни на нашій території".

Український досвід структурно схожий на європейський. Зокрема, у нас не є можливим великий спільний міф перемоги. У нас була не стільки перемога, скільки велика жертва. При чому в більшості випадків не героїчна самопожертва, а холоднокровне цинічне масове вбивство - одна величезна гекатомба, в якій брали участь не тільки воюючі сторони, але часто цивільна влада й цивільне населення.

За приблизними оцінками Максудова, від 1914 до 1945 тут насильницькою смертю загинули кожен другий чоловік і кожна четверта жінка.

Не маю сумніву, що якби перемогли німці, втрати були би не тільки більшими - правдоподібно, українська нація як нація "унтерменшів" взагалі перестала би існувати. Якщо говорити у категоріях нації, то немає сумніву, що національні інтереси України були на стороні Сталіна - й Кремль був єдиним серед воюючих сторін, хто активно й вправно грав "українською картою".

На рівні  ж щоденному, кожного окремого людського життя, не було великої різниці, від чиєї кулі гинули люди, чи в яку форму був одягнений їхній кат. Тому бігати зараз Україною з прапорами одної воюючої сторони є не лише свідченням історичного невігластва - це є ще цинічне попранням пам'яті мільйонів жертв.

Українцям варто не "святкувати" перемогу. Українцям достойніше і чесніше було вшанувати пам'ять численних жертв. Не з прапорами і з "заздравицями", а у скорботі  і (тим, хто вірує) в молитві.

І це якраз те відчуття, що об'єднує більшість мешканців України незалежно від місця проживання.  Як показують соціологічні опитування, нас роз'єднують герої - але нас об'єднують спільні жертви.

Соціологія щодо Дня Перемоги і примирення ветеранів  

Це може один із тих небагатьох випадків, коли історія таки збігається з історичною пам'яттю. Й було би великою шкодою цей шанс занедбати.