"Великі" з "вітчизняними", досить піаритися на війні!

Ідеологема "Велика Вітчизняна війна" була і залишається "священною коровою" радянського патріотизму. На цьому патріотизмі будує свою історичну легітимність сучасна влада Росії i Білорусі. А віднедавна - і України.

Ідеологема "Велика Вітчизняна війна" була і залишається "священною коровою" радянського патріотизму. На цьому патріотизмі будує свою історичну легітимність сучасна влада Росії i Білорусі. А віднедавна - і України.

Мені, як мешканцю Центральної України, чиї діди загинули в перші місяці війни з волі непутящого керівництва СРСР, як людині, яка знає, що вони не хотіли б, аби історію війни за них писали комуністичні верховоди і політично зобов'язані історики, - нецікава її офіційна версія.

Зрештою, багато-хто із нас сьогодні прекрасно розуміє, що не було ніякого "морального піднесення" у тій війні. Принаймні такого, про яке пишуть радянські підручники.

Давайте спитаємо себе, що морального було у мільйонах невиправданих жертв, коли німецьку військову машину "завалювали трупами" своїх громадян?

Що таке моральне зробила кремлівська влада, наказавши тероризувати підокупаційне населення, грабувати і висилати його на дармову працю після її закінчення?

У чому моральність загороджувальних загонів, фільтраційних таборів, провокацій Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВД) СРСР у західноукраїнських селах? Та хіба тільки в західноукраїнських?

А тактика "випаленої землі" під час відступу? Підірвані разом із людьми виробничі об'єкти, затоплені цілі квартали і населенні пункти внаслідок зруйнованих за наказом гребель... Це - морально?!

Найбільше лицемірство, яке вдалося провернути радянській владі у 1930-1940-х рр., це - відвернути від себе гнів народний за Голодомор і репресії та спрямувати його на "фашистських загарбників". 

Ідеологічна машина "найкращих комуністичних умів" емоційні гасла збуреного населення збирала докупи, обробляла під радянські патріотичні гасла, й тим самим продовжила життя собі і своїм московським бонзам. Згодом вони ж запропонували всім розмиті, розраховані винятково на емоції, поверхові і власне нелюдські чорно-білі історичні схеми пояснення причин, ходу і наслідків "Великої" і "Вітчизняної".

Війна була Великою. Але чи "Вітчизняною"?

Здавалося б, що ще треба? "Страна поднялась" і "мы же победили?!". А переможців, мовляв, не судять. Брехня! Справжні переможці, скривджені і недопущені розказувати "правди війни", якраз і були засуджені. Натомість повилазило зі своїх схронів високе радянське начальство і стало робити собі на війні рекламу...

Сучасна влада у пострадянських республіках майже не змінилася. Розібравши зароблене і збудоване мільйонами, вдаючи перед нами соціальну справедливість, вона продовжує маніпулювати нашими емоціями з приводу "правд" 60-70-річної давнини.

Тим більшим політичним лицемірством виглядають усі її урочисті промови, мілітарі-паради і загравання з ветеранами. Коли ж ми всі, нарешті, зрозуміємо, що у цієї влади немає ніякої ні поваги, ні розуміння допомоги і заступництва?!

Втім, відповіді на те, хто з ким, як і за що воював в Україні у 1941-1945 рр., може дати кожен думаючий громадянин.

Здавалось би, з юридичного погляду націонал-соціалістична Німеччина, напавши у червні 1941 р. на комуно-більшовицький СРСР, учинила акт агресії і вела загарбницьку війну. Відповідно СРСР та його громадяни були змушені вести оборонну війну.

Реально ж обидва тоталітарні режими лише використовували українців у своїй боротьбі. Свідомо, як попервах учасники націоналістичного підпілля, чи несвідомо, як ті, хто просто опинився у кривавій людській м'ясорубці, українці співробітничали з обома тоталітарними режимами.

Як евакуйована українська економіка розвивала російську й казаську

Оскільки спроби відродити українську державу більшовики знищили ще у 1917-1921 рр., а німецька націонал-соціалістична - у 1939-му (згода на окупацію Угорщиною Карпатської України) та 1941-му (погром українських сил, що проголосили Акт відродження Української Держави), українці не мали можливості представляти себе окремою стороною у цій війні.

Отже, з юридичного погляду війна 1941-1945 рр. повинна називатися нацистсько-радянською, а відповідальність за її наслідки несуть обидва тоталітарні режими. І націонал-соціалістичної Німеччини з її терористичною політикою щодо українського населення, і СРСР, з його соціопатичними заходами нищення українців у тилу, на фронті, під окупацією.

Натомість нам постійно пропонують ідеологічний погляд на війну винятково радянського покрою. Складовими цього погляду є "великі головнокомандувачі", "великі подвиги", "великий радянський народ" і безликі "великі втрати".

Цей комплекс великодержавності (насправді ж - неповноцінності) більшовики успадкували ще від імперської Росії. Тому не дивно, що деякі перемоги радянських військ компартія порівнювала, наприклад, із перемогою Петра І під Полтавою, були уведені ордени імені царських фельдмаршалів Суворова та Кутузова.

А щоби народи СРСР дедалі жертовніше ставилися до свого обов'язку, до "Великої війни" була додана "Вітчизняна".

Дарма, що українців нерідко доводилося гнати на цю війну силоміць, бо "за комуни і колгоспи воювати не хотіли". Дарма, що за їхніми спинами стояли загороджувальні загони. Головне, що ще й досі все це називається патріотизмом і, не дай Боже, націоналізмом, та ще й російським! Дарма, що слово "Вітчизна" було просто калькою з російського "Отечество", і власне витісняло традиційне і рідне "Батьківщина".

Спогади читачів УП про фронт і окупацію

Сьогодні знаходиться багато охочих саме міф про "Велику Вітчизняну війну" зробити основою політичної консолідації України. Більшої дурниці годі й шукати! Ця міфологема працює винятково на розкол країни.

Згідно з радянським класичним баченням війни, частина українців (і за логікою речей - їхні нащадки) заплямовані репутацією "зрадників народу" і "німецьких колабораціоністів". Причому йдеться не тільки про формування ОУН та УПА.  Мова також про тих громадян із Півночі, Центру, Сходу і Півдня України, які виживали в умовах німецької та румунської окупації.

Разом це - мільйони і мільйони людей, яким, згідно з радянською ж традицією подавати все у вигляді класової боротьби, протистоять герої радянського штибу і їхні прихильники. Так, у черговий раз формується уявлення про "правильних" і "неправильних" українців.

Хороші українці тільки ті, хто признається до братської спорідненості з росіянами, або ті, хто не цурається радянської спадщини. А далі: "хто не з нами, - той проти нас!".

Проте, найголовніше, що нам усім варто тепер збагнути, трапилося, коли Володимир Путін заявив, що Росія виграла б у Гітлера війну і без України... Російський прем'єр вкотре підігрів націоналістичну істерію своїх громадян, яка завжди базувалася на ненависті до інших народів або ж применшенні їхньої ролі в історії. Дмитро Табачник поспішив парирувати йому, наголошуючи на величезному внеску України у перемогу.

Надзвичайно свідомі росіяни задоволено тішилися, вважаючи, що їхній прем'єр усе правильно сказав, "бо це все в документах є" (звичайно ж, ніхто перевіряти ті документи не буде, та й навіщо, коли за таких розкладів - росіяни хороші, а хохли - дурні?). А ще лояльні до Табачника українці радісно шаленіли, що він захистив "їхній" внесок у "Велику Вітчизняну війну".

Насправді ж, відбулося три речі, які всім варто усвідомити вже сьогодні.

По-перше, російські, а тепер і українські політики вважають військові теми найприбутковішими у плані заробляння власних політичних рейтингів. Ніхто за таких обставин не буде гидувати спекуляціями на моралі і заграваннями з уцілілими ветеранами, їхніми дітьми, онуками, правнуками...

Забути війну. Друга світова не належить до ключових явищ історії?

По-друге, українцям нав'язується історичне бачення війни, опосередковане винятково російським поглядом на неї. Звичайно ж, Москві значно вигідніше полемізувати про "правду історії" з Табачником, ніж з армією українських істориків, сформованих в умовах незалежності.

По-третє, українських громадян почали виховувати у дусі "військової психології". Постійне акцентування уваги на темах війн - Другої світової, афганської, чеченської - формує у підсвідомості людей готовність сприймати стан війни як нормальне явище. Росіяни вже живуть за цим принципом. От тільки не влаштовує декого приспана самостійністю і така не підйомна на конфлікт (ще й бажано внутрішній) Україна.

Події 9 травня 2011 р. у Львові не дали потрібного ефекту "агентам впливу". І це - насторожує. Бо у сучасної влади, через недолугу соціально-економічну політику, нічого не залишилося, окрім піару на війні. У високих кабінетах вирішили святкувати не тільки "кінець війни", а й її початок.

Звертаюся до політиків: припиніть рекламувати війну! Залиште історію історикам і займіться економікою! Досить годувати народ розбратом! Зрештою, для нас усе це - переживання і цінності! А для вас - спосіб маніпуляції і відвертання уваги від розвалу країни.

Євген Чикаленко: Центральна Рада та більшовицька навала

Євген Чикаленко про окупацію Києва більшовиками на початку 1918 року.

Ярина Ключковська: "Україна без нього була б інакшою". Пам'яті Ігоря Юхновського

Вічна пам'ять Ігореві Рафаїловичу Юхновському. Людині, яка залишила глибочезний слід у житті кожного з нас, навіть тих, хто про це не здогадується. Бо Україна без нього була б точно інакшою.

Юрій Юзич: Бойові командири Армії УНР з Куп’янська

Щонайменше троє уродженців Куп’янська більше 100 років тому воювали за Україну старшинами в складі Запорозького корпусу Петра Болбочана. Усі троє мали первинне офіцерське звання, але командували сотнями запорожців.

Микола Бандрівський: Львівські енкаведисти

Чи не у кожному українському місті є своя така пресумна місцина, де радянська влада допитувала, глумилася, піддавала невиносимим тортурам і по-садистськи знищувала тисячі і тисячі наших співгромадян. У Львові в червні 1941 року російські більшовики чинили масакри у львівській "Тюрмі №4", званій в народі - Бриґідки, перед відходом радянських військ зі Львова.