Спецпроект

"Ландскнехти Галицької армії". Про військове найманство в УГА

Що могло спонукати уродженців благополучної Чехії, Австрії, Хорватії, Італії проливати свою кров за нікому не відомий народ, який майже не мав шансів вистояти на трьох фронтах відразу? Такі особистості варті нашої уваги вже самим фактом свого вибору.

Що читаємо: дослідження Олега Стецишина "Ландскнехти Галицької армії". (Львів, видавництво “Часопис”, 2012. Книга видана Центром досліджень визвольного руху та Мистецької агенцією “Наш формат” у проекті “Наш формат історії”)

Останнім часом більшає випадків, коли добрі історичні книжки пишуть зовсім не історики за освітою. Після "Ієремії Вишневецького" пера Юрія Рудницького, який вийшов у 2008 році, наприкінці 2012 року побачила світ книга львівського журналіста Олега Стецишина "Ландскнехти Галицької армії".

На відміну від “офіційних” досліджень, такі праці зазвичай витягають на світ Божий те, що давно слід було б витягнути, але ні в кого руки не доходили.

Тема офіцерів-чужинців у Галицькій армії (як і взагалі тема іноземців в українському визвольному рухові), хоча і присутня у фаховій літературі (і то переважно не як самостійна тема, а в контексті інших проблем), але широким колам або невідома взагалі, або представлена як набір екзотичних подробиць.

А тим часом написана в популярному ключі книга Стецишина виразно демонструє: маємо справу не з екзотичними епізодами, а з явищем. Явищем, яке вплинуло на обличчя Галицької армії, її імідж і, можливо, перебіг її історії.

А якщо врахувати, що багато хто з героїв книги пізніше відіграв суттєву роль в українській історії, то студії над темою чужинців в Галицькій армії набувають значення для історії українського визвольного мало не до кінця його збройної стадії.

Офіцери-чехи Антонін Виметаль і Карл Квапіль разом з офіцерами 2-ї Коломийської бригади УГА. 1919 рік. Тут і далі фото з книги О.Стецишина “Ландскнехти Галицької армії”

До тих, хто зберіг свої зв'язки з Україною, належали Вільгельм фон Габсбург, більше знаний як Василь Вишиваний, Альфред Бізанц, Ріхард Ярий, Ганс Кох, Карл Аріо…

Усі вони почали свою "українську біографію" саме з Української Галицької армії.

Обрана тема настільки нерозроблена і актуальна, що просто дивує, чому ніхто не звернув на неї увагу раніше. Вже сам вибір теми пророкує книзі популярність.

Мало що є настільки овіяне романтикою, як історія боротьби українців за державність, і не кожен "свій" привертає таку увагу, як чужинці, які добровільно зробили вибір на користь України.

Що могло спонукати уродженця благополучної Чехії, Австрії, Хорватії, Італії проливати свою кров за, по суті, нікому не відомий народ, який майже не мав шансів вистояти на трьох фронтах відразу? Такі особистості варті нашої уваги вже самим фактом свого вибору.

Тут треба зауважити, що назва не зовсім відображає суть присутності іноземців в Українській армії. "Ландскнехти" – це традиційна назва військових найманців. Військове найманство ніколи не вважалося надто почесною професією, з легкої руки Фредеріка Форсайта найманці навіть одержали прізвисько "пси війни".

Полководці хоча і цінили найманців за військову фаховість, але в очах широкого загалу вони заробили собі імідж радше корисливих і ненадійних. А тут маємо справу, коли люди, які могли б влаштуватися значно комфортніше, вибирали найгіршу з точки зору прагматизму опцію.

Не будемо впадати в патріотичний пафос – навіть якщо не знати майбутнього, то підтримувати Україну у 1918 році означало підтримувати маловідому нестабільну державність без стабільного державного устрою, фінансів, господарства і інших належних атрибутів; державність, способом існування якої була війна на три фронти зразу як мінімум. Шанси виживання цієї країни були мізерні, а от ворогів в українства і його симпатиків було аж надто.

У назві книги таки не вдалося вповні відобразити різноманітні аспекти місця і ролі чужинців-офіцерів в УГА.

Але те, що ховається під назвою, є результатом довгих і старанних пошуків у архівах, літературі і тогочасній пресі. Книжка винятково багата на фактаж – уже список її героїв вражає обсягом, а кожного героя супроводжує детальна біографічна розвідка, підкріплена цитатами з документів і спогадів.

 Заступник військового міністра ЗУНР інформує керівництво про італійського графа, який виявив бажання вступити в Галицьку армію

І це не сухий виклад фактів та подій – книзі однозначно пішло на користь те, що її автор – журналіст за фахом. Текст наповнений житейськими подробицями, психологічними замальовками, уривками зі спогадів, портретами дійових осіб і часами читається радше як пригодницька повість, аніж як історична розвідка.

Враховуючи акуратне поводження з фактами, в образі "Ландскнехтів…" маємо добрий зразок популярного викладу історичних подій.

До безсумнівних плюсів видання варто віднести також обширний довідковий апарат, куди ввійшли не тільки покажчики, а й добротні біографічні довідки про всіх героїв книги – іноземних військових на службі Україні.

З оголошеної теми дещо "випадає" розділ про "ландскнехтів" у рядах противників УГА - поляків. При тому, що тема іноземців у Війську Польському достатньо розроблена зусиллями самих поляків, ця частина виглядає тягарем на основній структурі книги. Втім, для широкого читача він дозволяє скласти собі достатню уяву “як у них”.

Пілот 1-ї летунської сотні Галицької армії, поручник Франц Рудорфер

Популярність викладу і насиченість цікавинками, хоч і надала книзі шарму та захопливості, на жаль, позбавила текст глибини аналізу.

Військове найманство, як і добровільний перехід на сторону іншої армії – явище не щоденне і такі випадки завжди привертають увагу. А у нашому контексті коли йшлося про перехід – менше з тим, корисливий чи ні - на сторону слабшої сторони – ситуація заслуговує на ґрунтовний огляд підставових моментів.

До того ж, добровольці в армії часто стають джерелом агентів іноземних розвідок, а в інформації про ЗУНР і її армію були зацікавлені усі її сусіди і ряд великих держав.

Це в жодному разі не спроба очорнити добровільних захисників української державності – просто такі реалії війни. Втім, гадаю, ці теми Олег Стецишин зможе підняти в наступних працях.

Хоча досі вважалося, що загалом офіцерів-чужинців в УГА було кілька десятків, на підставі архівних документів та свідчень, автор довів: насправді на захист ЗУНР стало значно більше європейських солдатів.

Найважливіше ж те, що “Ландскнехти Галицької армії” не тільки наблизять до тієї історії, якої ми не знали широкого читача, але й дають ґрунт для подальших академічних досліджень теми та загалом історії Української революції 1917 – 1921 років.

Фраза: “У кожного з представлених у книзі вояків був свій шлях до УГА. Хтось пішов до галицького війська добровільно, за покликом серця, оскільки не мислив свого майбутнього окремо від майбутнього українського народу, в середовищі котрого жив. Ще інші зголосилися в УГА "на роботу", бо за чотири роки Першої світової звикли до військових буднів, та й нічого, окрім воювати, не вміли. Були, очевидно, й такі іноземні солдати, які пішли захищати ЗУНР, а потім і УНР, із примусу, безнадії чи просто з авантюрних міркувань”.

Довідка: Олег Стецишин - журналіст та історик, заступник тайм-редактора газети “Експрес”. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету. Історією Перших визвольних змагань зацікавився, досліджуючи життя дідуся - офіцера армій ЗУНР та УНР, учасника Акта Злуки 1919 року в Києві. Над книгою працював три роки.

Запрошуємо на зустріч з автором у Києві в середу 23 січня 2012 року в книгарні "Є" на Золотих воротах (вул.Лисенка, 3) о 18:00.

Читайте також інші матеріали на тему "УГА"

Кацапізація Донбасу

"Портрет царя й цариці висів в хаті поруч з образом Бога й різних святих. Дітям то говорило — що цар, — це такий же святий, як інші святі. Коли на час закінчення школи дістав я якось до рук "Кобзаря", то його мова здавалася мені чимось у роді тієї мови, що нею писаний псалтир, тобто церковно-слов'янщини. Я вже й дома говорив "по-русски" й мої рідні були вдоволені, гордилися, що їх Саша говорить "по-панському". Ту ж Комишуваську школу й з тими ж всіма наслідками виходив і мій товариш по ній Микита Шаповалов. І в його прізвищі по тій же причині, що й у моїм теліпався русифікаційний хвостик "ов""

Європейська орієнтація Симона Петлюри

Долаючи навалу збройних сил Російської Федерації, українське суспільство одночасно розгорнуло масштабну роботу по знищенню «русского мира» в найменуваннях міст, площ, вулиць. Та не слід забувати, що Росія не тільки нав’язувала нам свої цінності, у тому числі в топоніміці, але й деформувала національну пам’ять українського народу. Особливо багато грязюки наліплено на постать публіциста, державотворця, воєначальника, мислителя Симона Петлюри

Український вояк, який врятував десятки євреїв

Круглий сирота з Лемківщини. У 17 років, неповнолітнім, пішов воювати за Україну в складі Українських Січових Стрільців. Здобув дві вищі освіти в Празі. Став успішним бізнесменом в міжвоєнній Галичині. Для врятування євреїв створив окремий бізнес і рятував їх у промисловому масштабі. За що був, врешті решт, покараний нацистами. З Німеччини до США, його – вже немічного – витягнули вдячні євреї. Звати його Олекса Кривов'яза. Латинкою прізвище писав, як Krywowiaza

Авіація працює по «своїм», або Мулінська катастрофа 1945 року

У свідомості багатьох російських дослідників, радянсько-японська кампанія постає майже ідеальною. Мемуари, література, вікіпедія та військова хроніка повністю підтверджує це, даючи однобоку модель сприйняття минулих подій. Успіхи відомі – 700 кілометровий бліцкриг 6 танкової армії через Хінган, захоплення в полон 600 тис. угруповання Квантунської армії, мінімальні втрати, та прорив сучасної прикордонної фортифікаційної системи оборони японських військ. Але навіть і тут, можна знайти «підводне каміння», у вигляді фактів, що свідомо приховувалися роками. До таких подій відносяться і інцидент 16 серпня 1945 року, коли радянські впс розбомбили власні війська які дислокувалися біля міста Мулін