«Ікони революції» на Грушевського знову замальовані. Вже вшосте

Вчора, 24 травня, автор знакових графіті під псевдо «Соціопат» поширив на своїй сторінці відео, де невідома особа замальовує копійні зображення «Ікон революції», що на вул. Грушевського, 4. Судячи з коментаря «Соціопата» та змісту написів («Fake» – фальшивка), він, якщо і не власноручно замальовував зображення, то підтримує тих, хто це зробив.

Про це повідомляє Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності.

 Фото: Романа Котляра

Це вже шостий шар фарби поверх оригінального зображення, яке, власне, і становило історичну цінність.

Виглядає, що оригінальна пам’ятка втрачена безповоротно і найприкріше в цій історії її показовість: мотивами знищення на різних етапах були меркантильність, байдужість, невігластво та – як цього останнього разу – вражене марнославство автора.

Символи революції перетворено на символи невігластва – так коментував музей ситуацію з графіті у жовтні 2017.

Коротка попередня історію вандалізму:

На початку вересня "ікони революції" було замальовано за вказівкою директора магазину, який винаймав приміщення в цій будівлі.

Обурені радикали вирішують провчити свавільний магазин. Прагнучи покарати винних у знищенні історичних графіті, вони завдають додаткової шкоди самій пам’ятці: поверх фарби, яку можна було акуратно зняти й відновити автентичне зображення, за допомогою балончика з фарбою роблять нові написи, розбризкують чорну фарбу, ускладнюючи реставрацію.

Упродовж місяця після гучного обурення представників влади та порушення кримінальної справи розмову перевели в русло "А чи мали ці зображення офіційний статус пам’ятки?" замість того, щоб швидко реагувати з метою відновлення зображень і дати їм належний правовий захист.

Через місяць невідомі вночі малюють на місці знищених графіті цинічні стосовно Революції гідності карикатури із зображенням теперішнього політика.

Наступного ж дня комунальники оперативно замальовують сліди нічного вандалізму, чим продовжують процес нищення "ікон революції".

Ті ж самі обурені радикали в цілях самопіару на місці оригінальних графіті роблять їхні копії. Цілковито проігноровано звернення фахівців про потребу відновлення саме історичних графіті.

Нагадуємо, що днями у Харкові представили проект пам'ятника Героям Небесної Сотні.

Як дипломати УНР у Празі на інформаційному фронті воювали

Інформаційна війна – це, звісно ж, не винахід нинішнього часу. Нам часто здається, що ті інформаційні виклики, перед якими ми стоїмо сьогодні, є унікальними з огляду на нові технології, які приніс початок третього тисячоліття. Частково це правда. Сто років тому не існувало ні телебачення, ні інтернету, ні соціальних мереж. Однак вже існували газети і журнали, які були потужною зброєю впливу на громадську думку і позицію еліт.

Сталева труна на вісім персон

17 лютого 1864 року, сто п'ятдесят сім років тому, підводний човен "Hunley" конструкції Горація Ханлі атакував і потопив паровий шлюп "Housatonic" і це була перша в історії успішна атака корабля з глибини. Не надто тямущі в історії люди приписують Жулю Верну купу передбачень, і в тому числі – мало не винахід підводного човна. Це не так, це дуже сильно не так. Чистих передбачень у Жуля Верна дуже мало, а підводних човнів на той час було збудовано вже з десяток.

«Нормалізація» Ґустава Гусака

«Страх. Зі, страху, що його звільнять з роботи, вчитель навчає в школі речей, котрим не вірить. Зі страху за своє майбутнє, учень їх повторює. Зі страху, що не зможе продовжувати навчання, він вступає в Союз молоді і робить те, що йому наказують. … Зі страху через наслідки, люди беруть участь у виборах, обирають запропонованих кандидатів і роблять вигляд, що вважають це справжніми виборами…». Вацлав Гавел дописав текст, котрий отримав назву «Лист Ґуставу Гусакові». Надворі була весна 1975 року, в Чехословаччині панувала «нормалізація», а її незмінним символом був Ґустав Гусак – президент країни та генеральний секретар ЦК КПЧ. Людина карколомної і неоднозначної долі.

Формула краси. Дерев’яні церкви України: втрачене мистецтво?

Українські дерев'яні церкви – це фольклор, тільки в архітектурі. Збудовані переважно безіменними для нас майстрами на замовлення спільноти, громади села – вони могли бути (а могли не бути) шедеврами, але завжди втілювали народну уяву про красу, про велич, про присутність Бога на землі. Можливо тому знищення храмів більшовиками українці сприймали як саморуйнування. Дерев'яні церкви зникали з різних причин (вогонь і вода, шашель і грибок, занепад громади), але саме насильницька, свідома деструкція була найболіснішою – через неприродність втрати.