Спецпроект

АНОНС: Виставка «Збережена пам’ять Бабиного Яру»

Масові розстріли мирного єврейського населення Києва розпочалися у Бабиному Яру 29 вересня 1941 р. В донесенні про події від 2 жовтня повідомлено про розстріл 29 і 30 вересня 33 771 євреїв, а 12 жовтня «перевищило 51 тисячу». Вбивства безперервно тривали до середини листопада. Надалі винищення євреїв, які вижили та переховувалися, відбувалося цілеспрямовано та безжально.

Із 28 вересня в Національному музеї історії України діятиме виставка "Збережена пам'ять Бабиного Яру".

 

За останні десятиліття кропітка праця істориків, архівістів, літераторів, музейників і кожного небайдужого дозволила зібрати, узагальнити та критично осмислити свідчення та факти, пов'язані з убивствами невинних і неймовірними стражданнями тих, хто вижив.

І хоча нині знайдено та досліджено тисячі документів, у яких лунає Бабин Яр, ніхто не може стверджувати, що опубліковано останній документ, запис або зображення.

Кожне збережене слово має бути прочитане, а образ – побачений сучасниками, сприйнятий ними через власний світогляд і почуття заради усвідомлення, вшанування та запобігання повторення трагедії.

Після перших розстрілів Бабин Яр перетворили в одну з найбільших у світі спільних могил для "ворогів Рейху". Жертвами, за різними підрахунками, стали від 70 тис. до 150 тис. осіб. Більшість дослідників схиляється до кількості понад 100 тис.

Виставка присвячена першим масовим розстрілам київських євреїв, містить колекцію візуальних матеріалів, оригінальних предметів та документів.

Вперше майже цілісно показана колекція фондозбірні музею відбитків із негативів із довоєнних фотографій киян та деяких мешканців Київщини, яких розстріляли у вересні 1941 р.

Колекцію передав до музею публіцист та громадський діяч Олександр Олександрович Шлаєн, який народився в 1932 р. та помер 2004-го. Збірка складається із релігійних книжок, що належали жертвам розстрілів, художніх портретів деяких загиблих, оригінальних світлин 1930-х рр., пам'ятних медалей до роковин трагедії та частини листування з рідними жертв.

Виставка має три змістовні акценти: "Шлях без надії" – акварелі київського художника Юрія Павловича, який пережив окупацію міста, "Молитва, що не змовкла" – молитовники невідомих жертв розстрілів на івриті та "Кияни" – фотоколажі з довоєнних фотографій київських євреїв, розстріляних у Бабиному Яру.

Куратор виставки – Тамара Куцаєва, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу історії України ХХ ст.

Час: 28 вересня, субота, 10.00

Місце: Національний музей історії України, вул. Володимирська, 2, м. Київ

Контакт : 096 281 82 85 (Валентина).

Вхід на виставку за ціною квитка до музею. Виставка триватиме до 5 жовтня

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

Кривавий баланс. Скільки загинуло під час польсько-українського конфлікту?

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Роль Медведчука: Юрій Литвин і Василь Стус мали одного адвоката та загинули в одному таборі

Українського поета, журналіста, правозахисника Юрія Литвина знайшли з розтятим животом у камері колонії особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино на Уралі. Це сталося 4 вересня 1984 року. Бездиханне тіло поета Василя Стуса знайдуть у карцері того самого дня роком пізніше

«Прийшов час збирати каміння…»: Про репатріацію нашої церковної старовини

Радянська влада вивезла з України безліч дорогоцінних артефактів, церковних цінностей. Напевно, немає жодного храму, який не був пограбований тодішньою владою. Коштовності частково продали за кордон. Та чимало збереглося у російських музеях. Це був відвертий грабунок. Від часу проголошення незалежності українська влада і українське суспільство мали б системно опікуватися поверненням нашої національної історико-культурної спадщини. Але чи ми, українці, – як суспільство і держава – готові до копіткої наполегливої праці з репатріації вкраденого спадку?