In memoriam. Помер дисидент і мислитель Юрій Бадзьо

Про це "Історичній правді" стало відомо від колишнього політв’язня радянських концтаборів, а нині історика дисидентського руху Василя Овсієнка.

Юрій Васильович Бадзьо народився 25 квітня 1936 року в с. Копинівці Мукачівського району Закарпатської області в багатодітній селянській родині.

Після того, як закінчив філологічний факультет Ужгородського університету (1958), Бадзьо три роки пропрацював учителем і директором школи в закарпатських селах.

З кінця 1961 — аспірант, потім співробітник Інституту літератури АН УРСР. З перших місяців перебування в Києві Бадзьо вів активну наукову і громадську діяльність.

Він опублікував низку масштабних літературознавчих статей, які дістали відгук у пресі; у 1961—64 роках входив до Ради Клубу творчої молоді — першої в Україні неформальної організації національно-патріотичного напрямку періоду хрущовської "відлиги".

Бадзьо взяв участь у публічному протесті проти арештів української інтелігенції під час прем’єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у київському кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 року.

За це та за відмову зректися своєї позиції Бадзя виключили з КПРС, звільнили з Інституту літератури, поступово позбавили можливості працювати не лише за фахом, але й в інтелектуальній сфері взагалі, адміністративно переслідували. Останні п’ять років перед арештом науковець працював вантажником у хлібній крамниці.

У 1971 Бадзьо звернувся з листом до VI з’їзду Спілки письменників України, в якому поставив питання про нерівноправне становище української культури в умовах національно-політичної несвободи.

1977 року невідомі (імовірно, КГБ) викрали трактат Бадзя "Право жити"(1400 сторінок машинопису), який мислитель писав 5 років у відповідь на нову хвилю політичних арештів. Бадзьо почав відновлювати текст, але в лютому 1979-го під час обшуку кагебісти вилучили 450 сторінок другого незакінченого варіанту "Права жити".

23 квітня 1979 року Юрія Бадзя заарештував КГБ. За час між обшуком і арештом він устиг написати "Відкритого листа Президії Верховної Ради СРСР і ЦК КПРС", а також "Відкритого листа українським і російським історикам", у яких коротко виклав основні ідеї "Права жити".

Суд над Юрієм Бадзьом відбувався 19—21 грудня 1979 року. Йому інкримінували написання трактату "Права жити", зберігання і розповсюдження виданої у Львові в 1937 "Програми асиміляції українців і білорусів у Польщі", машинопис Миколи Руденка "Економічні монологи", виступи на партзборах у 1965 році з протестами проти репресій.

Винним себе у вчиненні злочину Бадзьо не визнав і був засуджений Київським міським судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на максимальний термін — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання. 21 березня 1980 року прибув етапом у табір ЖХ-385/3-5, сел. Барашево в Мордовії.

За колючим дротом Бадзьо брав участь у політичному страйку під час Московської олімпіади, тримав голодівки протесту, писав заяви до вищих державних інстанцій з критикою влади. У липні 1980 році на Заході опублікували протест Бадзя проти введення радянських військ в Афганістан.

За час ув’язнення дружину Юрія Бадзя Світлану Кириченко (у 1960-х роках співробітницю академічних інститутів літератури і філософії) 11 разів звільняли з роботи, навіть з посад поштарки і прибиральниці. У 1983 році на комсомольських зборах виключили з комсомолу сина Сергія, улаштувавши над ним ганебне судилище, де вимагали зректися батьків.

Дружина була разом із чоловіком на засланні в сел. Хандига в Якутії, де Бадзьо карався з 1986 року. Прохання про помилування Бадзьо подати відмовився, проте в грудні 1988 році його звільнили з ініціативи влади.

До Києва подружжя Бадзів повернулося в січні 1989 року, і Юрій Васильович одразу поринув у громадсько-політичне життя. Наступного року написав "Маніфест Демократичної партії України" (травень) і був обраний головою партії на її Установчому з’їзді (грудень). Проте на 2-му з’їзді ДемПУ зрікся посади, щоб повернутися до наукової діяльності.

З 1 червня 1993 року Юрій Бадзьо працював в Інституті філософії НАН України, 1996 року вступив у Національну спілку письменників України. Активно виступав у ЗМІ з аналітичними статтями на політичні теми.

Рукопис "Право жити", який авторові повернули після проголошення незалежності України, вийшов монографією в 1996 році. За цю книгу Бадзю присудили премію Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів.

Нагороджений орденом "За заслуги" ІІІ (2006) і ІІ (2009) ступенів.

Нагадаємо, 18 червня 2018 року помер Іван Драч, 7 липня — Левко Лук'яненко.