25 років у ГУЛАГу. 90-річний Іван Мирон остаточно реабілітований за новим законом

Закарпатець Іван Мирон став першим, кого Національна комісія з реабілітації визнала реабілітованим. Сьогодні від отримав документ, що відновлює справедливість.

Реабілітація відбулася на підставі нового Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років".

Почесну місію вручити документ легендарному борцю за Незалежність виконали Йосип Зісельс, дисидент, громадський діяч, голова Ваад України та член Національної комісії з реабалітації та Вахтанг Кіпіані, історик, журналіст, головний редактор інтернет-видання "Історична правда".

 
Йосип Зісельс вручає довідку про реабілітацію Іванові Мирону

Іван Мирон народився 9 березня 1929 року в селі Росішка Рахівського району у селянській родині. Після закінчення сільської п'ятирічки Іван продовжив навчання у Великобичківській десятирічці, потім влаштувався учителем початкових класів у селі Чорна Тиса.

"От наша сім'я, ми живемо у гірській місцевості, і щоб тут поселитися, то самі викорчовували все на цій землі. А потім прийшла радянська влада й нам сказали: "Ми забираємо у вас цю землю". То за що я мав любити радянську владу?", – згадує Іван Мирон.

У 1950 році йому прийшла повістка до Радянської армії. Він не хотів обертати зброю проти своїх і зв'язався з націоналістичним підпіллям, обрав нелегальне становище:

"Давати присягу владі, яка стільки зла принесла моїй сім'ї і всій Україні, я не міг. Як я міг присягнути тим воронам, які зробили моїх батьків рабами на своїй землі?!" 

У квітні 1951-го Іван Мирон відібрав зброю з набоями в охоронця сільради в Росішці. Через місяць його разом з 17-ма іншими повстанцями заарештували емгебісти. Постарався зрадник, якого всі вважали "своїм".

Під час обшуку в Мирона емгебісти знайшли сховані маленький синьо-жовтий прапорець, який батько привіз у 1937 році з чергового з'їзду просвітян у Львові, та заборонені твори Грушевського, Винниченка, часопис "Ідея і Чин". 22-річному Івану Мирону і ще п'ятьом його товаришам було призначене максимальне покарання – 25 років суворого режиму. 

 
Довідка, видана Іванові Мирону, про те, що він відбув 25 років ув'язнення в ГУЛАГу

Далі були пересильні тюрми та табори: Харків, Новосибірськ, Красноярськ, етап по річці Єнісей до Норільська. Там він став одним із учасників Норильського повстання.

Норильське повстання, повстання в Кенгірі та Воркуті поставили крапку в історії ГУЛАГу. Система змушена була піти на поступки, умови утримання покращилися.

Самого ж Івана Мирона у 1955-му перевели до "Озерлагу" в Іркутську область. А в 1961-му – в Мордовські табори, де він познайомився з Василем Овсієнком, Левком Лук'яненком, братами Горинями, Валентином Морозом.

У 1953-му після смерті Сталіна була оголошена амністія, у 1961-му прийняли новий Кримінальний кодекс, за яким максимальний термін покарання зменшили з 25 до 15 років. Іван Мирон отримав шанс вийти на свободу, варто було лише публічно покаятися і визнати себе винним. Проте на всіх комісіях "із перевиховання" Іван Мирон вперто повторював, що захист своєї країни і свого народу не вважає злочином.

Івана Мирона звільнили лише в травні 1976-го. 

Саме збройний опір, який чинили повстанці у 1951-му, став головною завадою для реабілітації Івана Мирона в 1995-му – суд перекваліфікував статтю пана Мирона зі "зради Батьківщині" на "бандитизм": а за цією статтею реабілітація не передбачалася.

13 березня 2018 року парламент ухвалив нову редакцію Закону "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років". Після цього правову колізію вдалося зняти. Національна комісія з реабілітації відновила справедливість стосовно Івана Мирона 18 липня цього року.

Іван Мирон – є останнім з живих раніше нереабілітованих політв'язнів, який відбув 25-річний термін ув'язнення.

Нагадуємо, у травні 2018 року вступив у дію   Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років".

Попередній закон "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", який було ухвалено ще в УРСР, не враховував прав людей, які постраждали через несправедливе засудження за політичними, класовими, соціальними та релігійними мотивами. Створення Національної та регіональних комісій з реабілітації відбулося на виконання нового закону Українським інститутом національної пам'яті. 

Биківнянський меморіал: пам'ять про вбитих заради живих

30 квітня 1995 року громадський діяч, один із фундаторів Українського товариства "Меморіал", багаторічний дослідник Биківні Микола Лисенко занотував у своєму щоденнику: "30-го, в неділю, відбулося відкриття Меморіального комплексу на Биківнянських могилах. Це за поданням т-ва "Меморіал" та інституту історії України. Відкривав Київський мер А. Косаківський, але людей було небагато. Ми були там усією родиною з 9 до 13 год."

Операція «Вісла»: геноцид, воєнний злочин чи етнічна чистка

Чим була операція «Вісла»? Хто повинен відповідати за кривду, заподіяну українцям Закерзоння 1947 року? Чи варто Україні «симетрично» відповідати на політичні рішення чинної влади Польщі, проголошуючи геноцидом дії комуністичної польської влади проти мешканців українських етнічних територій, що відійшли до Республіки Польща після Другої світової війни? Спробуймо дати кваліфікацію подіям операції «Вісла», виходячи не з емоцій та політичної кон’юнктури, а з позиції норм міжнародного права.

"Я аж ніяк не українофіл". Фрагмент із книжки "Розділена династія" Фабіана Бауманна

Несподіваний погляд на націоналізм: не як історичну неминучість, а як усвідомлений політичний вибір, — пропонує у книжці "Розділена династія" швейцарський історик Фабіан Бауманн. Він досліджує долю київської родини Шульгиних, яка менш ніж за пів століття розділилася на дві протилежні національні гілки: російську та українську. Революція 1917 року остаточно розмежувала Шульгиних: один із них загинув у бою під Крутами, захищаючи Українську Народну Республіку, а другий — воював проти неї.

Найбільша мрія у житті

– Володю, а яка у Вас найбільша мрія в житті? – Жанно, – кажу, – я хочу, щоб Україна була незалежною! Вона подивилася на мене, як на психічнохворого. Звісно, вона знала, що в університеті десь є якісь «божевільні націоналісти», але на філфаці, а не на мехматі.