На початку 1970-х років із закордонних резидентур кдб срср надійшла низка документів, у яких зверталася увага на нову тенденцію в середовищі емігрантських центрів. Йшлося про те, що оунівці і сіоністи, попри здавалося б ідеологічні та інші розбіжності, почали об’єднуватися для спільної боротьби проти політики срср. Про те, як кдб намагався перешкодити такому єднанню, розповідають розсекречені документи з архіву Служби зовнішньої розвідки України.

Зі своїх колег по пензлю Глущенко порекомендував Василя Перебийноса. Після ближчого знайомства чекісти пересвідчилися, що кращої кандидатури годі й шукати. Відтак вирішили зіграти на вразливих моментах кандидата, щоб змусити його піти на співпрацю. У Миколи Глущенка основним мотивом співробітництва було сприяння у швидшому поверненню на батьківщину і в отриманні вигідних замовлень по лінії роботи радянського дипломатичного представництва. Василь Перебийніс так само прагнув повернення в Україну. Але з цим у нього було все набагато складніше.

Після того, як органи нквс урср у 1944 році отримали інформацію про створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і захопили протоколи установчих зборів цього повстанського тимчасового парламенту або уряду воюючої України, перед ними постало завдання знайти всіх його активних діячів. Але пошуки на українських теренах виявилися марними.

Від перших до останніх років існування радянського режиму однією з основних загроз для нього органи державної безпеки вважали студентське середовище з притаманними йому вільнодумством та радикалізмом. Тисячі реальних чи уявних опозиційних студентських груп були викриті у сталінські роки; причетні до цих груп поповнили довжелезний список жертв тогочасних репресій. У «застійні» брежнєвські роки антирадянськи налаштованих студентів зазвичай не саджали (і тим більше не розстрілювали). Комітет держбезпеки цього періоду робив ставку на «перевиховання» незгодних, яке найчастіше полягало в залякуванні, публічному осуді та адміністративних репресіях.

Якщо у Вашій сім’ї, родині є свідоцтво про смерть, датоване 1950-ми роками, у якому зазначено, що Ваш репресований родич помер в 1943 році від інфаркту міокарда, то тут все ВИГАДАНО – і дата, і причина. Справжнім залишається лише сам факт смерті. Так радянська влада намагалася приховати свою участь у знищенні мільйонів людей без будь-якого слідства.