Розстріляний у 38-му, «помер» від інфаркту у 43-му

Якщо у Вашій сім’ї, родині є свідоцтво про смерть, датоване 1950-ми роками, у якому зазначено, що Ваш репресований родич помер в 1943 році від інфаркту міокарда, то тут все ВИГАДАНО – і дата, і причина. Справжнім залишається лише сам факт смерті. Так радянська влада намагалася приховати свою участь у знищенні мільйонів людей без будь-якого слідства.

Кожен хоче, щоб правда була на його боці,

але не кожен хоче бути на боці правди.

Річард Вотлі — англійський та ірландський філософ,

теолог і економіст ХІХ століття


Приховування правди про репресованих – державна ідеологія СРСР

Однією з таких жертв став Сергій Злотніков, який народився в 1900 році в Мінську, але згідно документів помирав аж… двічі. Перший раз – 10 червня 1943 року нібито від "гнійного плевриту", другий раз – ще раніше, 9 січня 1938 року від розстрілу.

 
Одна людина – дві смерті 
Документ зберігається у Національному історико-меморіальному заповіднику "Биківнянські могили"
 
Одна людина – дві смерті 
Документ зберігається у Національному історико-меморіальному заповіднику "Биківнянські могили"

Таких людей – тисячі. СРСР маніпулював інформацією, створюючи паралельну реальність про живих і навіть мертвих громадян. Бо розповісти вголос правду про мільйони жертв репресій означало б для влади визнати власну провину, або… підписати вже самій собі смертний вирок.

Про те як у СРСР замовчували інформацію про справжні обставини смерті безневинних жертв масових злочинів – і йтиметься у цій статті.



Брехати – тільки усно (1937-1945 роки)

Принцип замовчування інформації про долю арештованих осіб було закладено вже у текстах директив про проведення репресій. Так, у "сов. сєкрєтному" Оперативному наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР М.Єжова № 00447 від 30 липня 1937 року про операцію з репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів зазначено, що розстріли:

"приводяться у виконання в місцях і порядком… з обов'язковим повним збереженням в таємниці часу і місця приведення вироку до виконання. Документи про виконання вироку долучаються в окремому конверті до слідчої справи кожного засудженого".

Брехню про подальшу долю заарештованої особи, дату, місце та причину її смерті державні органи подавали правдоподібно і завжди однаково. Для цього радянські спецслужби неодноразово видавали спеціальні накази. У них було детально описано порядок розгляду заяв громадян із запитами про долю розстріляних осіб.

Першим офіційним документом був наказ наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії № 00515 від 11 травня 1939 року "Про видачу довідок про місце знаходження арештованих і засуджених".

 
Наказ наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії № 00515 від 11.05.1939 року "Про видачу довідок про місце знаходження арештованих і засуджених" 
Документ із Архіву СБУ
 
Наказ наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії № 00515 від 11.05.1939 року "Про видачу довідок про місце знаходження арештованих і засуджених" 
Документ із Архіву СБУ

Казуїстика підходів радянських спецслужб закладена вже в самій преамбулі наказу. З одного боку, наявне нібито "благородне" бажання надати заявникам вичерпну інформацію про місцезнаходження їхніх арештованих та засуджених родичів Адже органи НКВД на місцях з цим уже не справлялись. А з іншого, спецслужби не хотіли, щоб зростала кількість відповідних запитів, а інформація про злочини стала відомою широкому колу осіб.

Наказ зобов'язував правоохоронні органи надавати вигадану інформацію. І що важливо – УСНО, щоб не лишати слідів. В наказі жирним шрифтом виділено – Довідки видавати тільки усні.

Цей наказ не встановлював нових правил щодо видачі довідок про подальшу долю жертв комуністичного режиму. Він посилався на вже існуюче у ті роки формулювання довідки про розстріляних осіб – "засуджений на 10 років без права листування".



Новий обман під назвою "засуджені померли в місцях позбавлення волі" (1945-1963 роки)


Всередині сорокових років закінчувався термін уявного "10 річного заслання", а люди чомусь додому не поверталися. І звісно, родичі знову активно продовжували добиватися інформації про своїх репресованих рідних.

29 вересня 1945 року нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія погодив порядок видачі довідок членам сімей осіб, засуджених до вищої міри покарання (розстрілу).

Тепер на запити громадян про місцезнаходження їхніх розстріляних у 1934–1938 роках родичів усно повідомляли, що засуджені померли в місцях позбавлення волі, а відповідні свідоцтва можна отримати в ЗАГСі.

Але щодо тих осіб, кого розстріляли в період німецько-радянської війни 1941–1945 років, продовжували приховувати інформацію – давали усні довідки про позбавлення волі на 10 років без права листування і передач.

Існуючу практику подання брехливої інформації підхопив ще один документ, прийнятий через десять років. 24 серпня 1955 року була затверджена Вказівка КҐБ СРСР № 108сс "Про порядок розгляду заяв громадян з запитами про долю осіб, засуджених до вищої міри покарання".

 
Вказівка КҐБ СРСР № 108сс від 24.08.1955 року "Про порядок розгляду заяв громадян з запитами про долю осіб, засуджених до вищої міри покарання" 
Документ з Архіву СБУ
 
Вказівка КҐБ СРСР № 108сс від 24.08.1955 року "Про порядок розгляду заяв громадян з запитами про долю осіб, засуджених до вищої міри покарання" 
Документ з Архіву СБУ

Інформація, яку надавали заявникам, залишалася усною та вигаданою про все ті ж 10 років виправно-трудових таборів та смерть в місцях відбування покарання.

В окремих випадках для вирішення майнових і правових питань (оформлення спадщини чи пенсії, поділ майна, реєстрації шлюбу тощо) за вимогою родичів дозволяли проводити реєстрацію смерті засуджених до вищої міри покарання письмово – в ЗАГСах за місцем їхнього проживання до арешту з можливістю отримання свідоцтва про смерть засудженого.

У свідоцтво вписували прізвище, ім'я, по батькові, місце народження та місце проживання репресованого. Дату смерті визначали в межах 10 років від моменту арешту. Переважно причини смерті писали "традиційні": інфаркт, запалення легень, виразка шлунку, серцева недостатність, крововилив у мозок.

Дати, як і причини смерті, теж вигадували навмання. Найчастіше вписували – "1941–1945 роки", віддаючи це все на поталу війні.

Вплив дії цієї Інструкції відчуваємо й тепер, адже до моменту відкриття архівів спецслужб про репресованих поширювали неправдиву інформацію. Зокрема, вже в незалежній Україні стали відомі справжні обставини та місця смерті відомих українців.

Наприклад, український поет-футурист Іван Маловічко був розстріляний 26 листопада 1937 року в Києві, а родині Харківське міське бюро ЗАГСу видало "довідку" про смерть від крупозного запалення легень у місцях ув'язнення волі 26 жовтня 1942 року.

Таку ж брехню поширили про археолога і музейника Трохима Теслю, який фактично був одночасно розстріляний з Іваном Маловічком, а у "довідці" рідним значилося, що помер від туберкульозу горла 18 грудня 1942 року у таборах.

 

Ось так виглядало фейкове свідоцтво про смерть засудженого 

Документ із сайту "Відкритий список" (Росія)


Вибіркові довідки (1963-1988 роки)


Певні зміни щодо інформування рідних про долі репресованих відбулися у 1963 році. Тоді було видано Вказівку КҐБ СРСР № 20сс від 21 лютого 1963 року "Про порядок розгляду заяв громадян про долю осіб, розстріляних за рішеннями несудових органів".

 
Вказівка КҐБ СРСР № 20сс від 21.02.1963 року "Про порядок розгляду заяв громадян про долю осіб, розстріляних за рішеннями несудових органів"
 Документ з Архіву СБУ
 
Вказівка КҐБ СРСР № 20сс від 21.02.1963 року "Про порядок розгляду заяв громадян про долю осіб, розстріляних за рішеннями несудових органів" 
Документ з Архіву СБУ

Ключовою новинкою цього документу було те, що вперше комуністи почали частково говорити правду про долі розстріляних. Саме говорити, бо справжні обставини смерті повідомляли лише усно і лише тим, хто вперше наважувався звернутися до спецслужб.

Величезні масштаби брехні, яка була повідомлена громадянам, змусили КҐБ вести облік неправдивої інформації. Відповіді на повторні звернення дублювали попередні. Особливо активним громадянам, які вже зверталися раніше, і отримували довідки про смерть своїх родичів, і надалі видавали ту саму інформацію – засуджені родичі померли в місцях позбавлення волі. Брехня породжувала брехню.

Відтоді у свідоцтвах про смерть особи дата смерті співпадала з датою розстрілу без зазначення причини смерті, щодо неї ставили прочерк. Як і раніше, формулювання "10 років без права листування" означало розстріл, те ж саме "ховалося" під прочерком в свідоцтві.



Несмілива спроба розказати правду (з 1988 року)


Подання органами державної безпеки родичам неправдивої інформації про розстріляних зразка 1963 року було припинено Вказівкою Голови КҐБ СРСР № 52с від 26 жовтня 1988 року "Про порядок розгляду заяв громадян про долю осіб, розстріляних за рішенням позасудових органів".

 
Вказівка Голови КҐБ СРСР № 52с від 26.10.1988 року "Про порядок розгляду заяв громадян про долю осіб, розстріляних за рішенням позасудових органів" 
Документ з Архіву СБУ
 
Вказівка Голови КҐБ СРСР № 52с від 26.10.1988 року "Про порядок розгляду заяв громадян про долю осіб, розстріляних за рішенням позасудових органів" 
Документ з Архіву СБУ

У ній вперше після "Великого терору" спецслужба починає видавати правдиву інформацію всім родичам. У документі чітко зафіксовано, що до цього часу видавали неправдиві дані про нібито смерть у місцях ув'язнення. Спершу усно інформували родичів про сам факт розстрілу репресованих із згадкою про дату виконання вироку. А вже через рік наказом КҐБ №33-дсп закріпили зобов'язання щодо інформування про причину і місце смерті.

Ця вказівка діяла до відкриття архівів репресивних органів.

Фактично, громадяни, яких було розстріляно, стали подвійними жертвами комуністичного тоталітарного режиму. З одного боку, саму людину знищували фізично, а з іншого, – намагалися зруйнувати у рідних пам'ять про цю людину.

У СРСР право на правдиву інформацію мала лише радянська влада. Вона створила власну систему координат, у яку не вписувалися родичі жертв, тому відпадала необхідність повідомляти будь-кого про долю розстріляних "гвинтиків системи".

Тотальна брехня і закритість архівів спецслужб колишнього СРСР, зумовили те, що навіть через 30 років після падіння СРСР, щороку тисячі людей звертаються в архіви для того, щоб дізнатися правду про своїх родичів.

Тисячі людей хочуть перевірити ті крихти інформації, які їм свого часу видали комуністичні спецслужби, намагаються відтворити останні дні життя і встановити хоча б приблизні місця та дати їхньої смерті, знайти особисті речі, або навіть вперше побачити фотографії людей, пам'ять про яких намагалися стерти.



Тому якщо у Вашій родині є репресовані і Ви досі не бачили його архівну слідчу справу, то нині у Вас є така можливість.

Запрошуємо всіх охочих.

За консультацією до Архіву національної пам'яті можна звернутись у будь-який зручний Вам спосіб:

- телефони: (067) 298-18-18 або (044) 298-12-12;

- електронна пошта: poshuk@hdauinp.org.ua;

- Facebook: https://www.facebook.com/hdauinp;

- веб-сайт: https://hdauinp.org.ua/.

«Віроломства» Гітлера не було. Сталін все знав, але нічого не робив

Пакт Молотова-Ріббентропа, чи якщо бути відвертими Сталіна і Гітлера про ненапад та розподіл сфер впливу у Європі був бомбою сповільненої дії. Хоча шлюбний «медовий місяць» між двома диктаторами і тривав два роки, було зрозуміло, що так довго бути не може, хтось один таки піде війною на іншого. І ось коли на цю бомбу вже був закладений часовий механізм і радянські розвідники спостерігали та доповідали про місяці, тижні й дні, що залишились до початку війни, Сталін нічого не робив. Чому так сталось і чому народився один із найпопулярніших радянсько-російських міфів про «віроломний» напад Третього Райху, спробуємо розібратись у пропонованому матеріалі

Українська культура у листівках і платівках діаспори

Українська листівка як засіб комунікації в українській повоєнній діаспорі представляє не тільки унікальне мистецьке явище, а як на мене, і мовну, лінгвістичну цінність. У час повоєнного тоталітаризму поштівки та музичні диски з українською музикою перетворилися на засіб підтримки рідних та близьких, як на поселеннях так і в Україні.

Останні форпости “русского міра” на Одещині

Останнім часом Україна завдяки наполегливій праці істориків, публіцистів, журналістів і блогерів розбірливіше дивиться на власну минувшину. Тепер без особливих зусиль середньостатистичний школяр “на пальцях” може пояснити, що Чорне море не копали древні “укри”, українську мову не вигадували в “австро-угорському генштабі”, Ленін не те, щоби не “зробив Україну”, а й узагалі тут ніколи не бував. І, найголовніше, як виявилося, не сучасні українські можновладці “переписують історію”. Її переписали радянські історики-фантасти, а нині їхню справу продовжують російські неоімперські пропагандисти.

Харківські адреси Миколи Міхновського

Де мешкав і працював Микола Міхновський у Харкові? Це важливе питання для належного вшанування пам’яті основоположника української незалежності (самостійності) досі належним чином не досліджене. В Харкові, зокрема, дотепер немає йому пам’ятника.