Від перших до останніх років існування радянського режиму однією з основних загроз для нього органи державної безпеки вважали студентське середовище з притаманними йому вільнодумством та радикалізмом. Тисячі реальних чи уявних опозиційних студентських груп були викриті у сталінські роки; причетні до цих груп поповнили довжелезний список жертв тогочасних репресій. У «застійні» брежнєвські роки антирадянськи налаштованих студентів зазвичай не саджали (і тим більше не розстрілювали). Комітет держбезпеки цього періоду робив ставку на «перевиховання» незгодних, яке найчастіше полягало в залякуванні, публічному осуді та адміністративних репресіях.

У ніч на 30 червня 1946 року щонайменше в 19-ти населених пунктах 7-х районів області та безпосередньо в місті Чернівці одночасно з’явилися листівки з нагоди 5-ї річниці проголошення Української Самостійної Соборної Держави. Такою потужною пропагандистською акцією повстанці черговий раз нагадали про себе та підкреслили споконвічне бажання Буковини входити до незалежної Української держави.

За усталеною до цього часу на Буковині історичною традицією, як і загалом в Україні, вважалося, що 30 червня 1941 року відновлення Української держави відбулося тільки у Львові. Крім Буковинського Віче 3 листопада 1918 року, на якому українцями Буковини було проголосило своє прагнення належати до Української держави, нібито до 90-х років ХХ століття інших проявів такого бажання не було. Проте нещодавнє відкриття в Державному архіві Чернівецької області змушує зовсім по-новому подивитись на події далекого червня 1941 року в Чернівцях на навколо.

«Коли на захист Акта 30 червня 1941 р. ми не були спроможні поставити танків, гармат і бомбовозів, відповідно – сильної армії, бо так склалися умови, – ми вирішили танкам, бомбовозам і гарматам окупантів протиставити вірність ідеї Суверенітету нації, гідність і гордість великої духом нації, незламність нашого характеру, чистоту нашого серця, нашу безстрашність особисто захищати проголошене діло...»