Геноцид (згідно з Конвенцією ООН про запобігання злочину геноциду) — це умисні дії, вчинені зі спеціальним свідомим наміром повністю або частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку. Такого свідомого наміру в УПА не було. Навіть більше, за самочинні дії серйозно карали.

Британський історик, професор Оксфордського університету й автор відомих історичних бестселерів "Європа. Історія" та "Боже ігрище: історія Польщі" Норман Дейвіс дав інтерв'ю для польського видання Onet Wiadomości. Журналістка Магдалена Рігамонті намагалася спровокувати історика, проте відповіді Дейвіса мудрі та виважені. Публікуємо найважливіші тези про польсько-український конфлікт із розмови, які відібрав та переклав український історик Володимир Бірчак.

"Політиків з усіх політичних таборів закликаємо схаменутися. І до історичної пам’яті. Бо завжди варто пам’ятати, де є порядність, де є державний інтерес, де є мудрість і майбутнє, не затулене привидами сфальсифікованої історії".

У лютому 2022-го Україна у свідомості значної частини поляків вкладалася у кліше і стереотипи недонації та недодержави. Для певної частини польського суспільства допомога українцям була не так актом безкорисливої допомоги, як способом підвищити внутрішню самооцінку: бачте, які ми добрі?! А потім сталося те, що сталося: афера із путінським "Київ за три дні" провалилася, Україна вистояла і почала бити "найсильнішу армію світу".

У Польщі Волинь стала одним із центральних символів польського страждання у ХХ столітті. В українській пам'яті сильніше звучать інші травми: радянські репресії, Голодомор, боротьба УПА проти тоталітарних режимів, депортації. Через це обидва суспільства часто пам'ятали не спільну трагедію, а лише власну частину болю. Поляки бачили передусім польських жертв Волині. Українці — українські жертви Холмщини, Лемківщини, Надсяння, операції "Вісла", а також ширший контекст антиукраїнської політики міжвоєнної Польщі.

Поляків не цікавить історична правда. І однією із причин небажання знати правду є, на мою думку, старе підсвідоме зневажливе ставлення до українців. Яке тепер вже накладається на нову емоцію настороженого побоювання. Бо ці українці зуміли зупинити неймовірно потужну російську армію, перед якою самі поляки напевно би капітулювали.

Напередодні дня, коли Республіка Польща вшановує пам'ять жертв Волинської трагедії, Україна розділяє біль і скорботу польського народу. Водночас ми не забуваємо про численних українців, які стали невинними жертвами міжетнічного насильства, політичних репресій та депортацій на території Польщі. Україна вшановує пам'ять усіх загиблих незалежно від їхньої національності, релігії чи місця поховання.

Питання, пов'язані з історією польсько-українських взаємин 1942–1947 рр., є досить важкими для обох держав. Вони стали заполітизованими, тому опинилися осторонь всебічного вивчення, аналізу та пошанування. На поодинокі голоси дослідників і дані з оригінальних документів державні діячі, медіа та громадськість, все менше звертають увагу. На противагу їм прийшли пропагандистські лозунги, заклики, статті, фільми та інші наративи насаджені зі сторони. Не винятком є ситуація довкола колишнього села Пужники, що до 1949-го існувало на півдні Тернопільської області.

Роздуми з приводу "Другого польсько-українського Комюніке".

Найбільшою помилкою було б нині розпочинати розмови про напрацювання єдиного бачення спільної минувшини. В українців та поляків є різне сприйняття історії, передовсім, таких трагічних подій як Волинська трагедія. Тому оптимальним і для Києва, і для Варшави було б визнання цього факту. Це дозволило б уникнути суперечок довкола болісних сторінок минулого і створити ситуацію, коли справді минуле не заважало б побудові спільного успішного майбутнього