Не можна здавати своїх. Не кошерно

Роздуми з приводу "Другого польсько-українського Комюніке".

 

Допоки одні історики воюють, інші вирішили писати комюніке.

Роздуми з приводу "Другого польсько-українського Комюніке".

Задум нібито благородний: "Перед лицем повномасштабної російської агресії проти України, ми розуміємо, що будь-які потенційно спірні теми між поляками та українцями можуть і будуть використані нашим спільним ворогом для розсіювання розбрату. Отже, обов'язком обох суспільств є максимально зменшити можливості для таких дій — шукати порозуміння та компромісів між собою."

А далі понеслося...

- жодного слова про окупацію Східної Галичини поляками після Першої світової війни. Ніби от і підводять до цього, але потім викручуються, що "...ось якось так, і тут сюди, а там туди...короче, ми вже у складі ІІ Речі Посполитої..."

- жодного, жодного (!) навіть слівця про польські диверсії та злочини у Карпатській Україні. От забулися, ціла низка істориків - взяли і забулися.

- Друга світова війна та польсько-український конфлікт - це вершина апофеозу.

Дивіться, що було "насправді":

"Тому ОУН-Б, випереджаючи фактичний стан речей, вирішила на зламі 1942/1943 рр. створити військові частини і підняти на Волині всенародне повстання проти всіх ворогів — головним чином поляків та радянських партизанів, меншою мірою — німців."

Як Вам? Тобто ОУН (СД), а також УПА виявляється писали усі свої Маніфести, програми, відозви про всенародне повстання проти нацистської окупації і підіймала це повстання просто так? Правда?

Вбито 12—18 тис. нацистів, їх союзників та колаборантів. Втрати визвольного руху — понад 7 тис. повстанців, підпільників та симпатиків ОУН, загиблих у боях та до 10 тис. страчених й арештованих. Це все "таке"..."воювали із німцями, коли був вільний час".

Підрахунки українських жертв Другої польсько-української війни, то окрема розмова. Тут цитата:

"Внаслідок антиукраїнських дій польського підпілля до весни 1945 року загинуло не менше ніж близько десятка тисяч українців, з них двох-трьох тисяч на Волині, однієї-двох тисяч у Східній Галичині, а більшість — шість тисяч — на землях нинішньої Польщі, з них до чотирьох тисяч на Люблінщині і двох тисяч на Жешувщині."

Трошки, "панове", ви помиляєтесь. Мені зрозуміло, чому серед підписантів немає істориків, котрі скурпульозно досліджували (і продовжують це робити) українські втрати цієї війни, бо вам би не вийшло комюніке. А до слова, лише в першій половині 1945 року в перемиському повіті загинуло до 900–1000 осіб української національності.

Наостанок фрагмент, який просто не хочеться коментувати, але все ж. Українські підписанти цього листа прийняли рішення, що могили, могили (!) українців, які були знищені у Польщі - це не могили, а (увага!!!) - пам'ятні знаки...

"відновлення первісної форми пам'ятних знаків за згодою обидвох сторін, та остаточне вирішення питань щодо проведення пам'ятних заходів по обидва боки кордону;"

Можна ще довго розбирати це комюніке, але немає часу, бо далі служба.

Крайнє, що хочу сказати.

Проф. Ігор Гирич (Київ), проф. Ярослав Грицак (Львів), проф. Олександр Зайцев (Львів), проф. Леонід Зашкільняк (Львів), проф. Ігор Ільюшин (Київ), проф. Станіслав Кульчицький (Київ), проф. Микола Кучерепа (Луцьк), проф. Олександр Лисенко (Київ), проф. Володимир Трофимович (Острог) , проф. Юрій Шаповал (Київ). Від сьогодні ви перейшли у категорію тих людей, котрим я не подаю руки. Ймовірно для вас це немає жодного значення, але хай це буде моєю декларацією.

Ярослав Кравченко : Реальний світ і фантазії лемківського мистця-самоука Епіфанія Дровняка

Свій перший пензлик Никифор Дровняк зробив зі щітки для гоління, коли працював прибиральником у перукарні. Малював найдешевшими акварельними фарбами - "гудзичками", змочуючи пензлик слиною, та крейдою на пакувальному папері чи на картоні, на списаних зошитах, на старих плакатах. У людних місцях, найчастіше при вході до Нових Лазєнек в Криніца-Здруй, викладав з торби пензлі та олівці, витягав пляшечку з водою та фарби і робив замальовки-ескізи. Поряд виставляв на продаж кілька вже завершених малюнків і "лист-прохання", де зазначав, що самостійно навчився малювати, просив у людей підтримки: "Бог Вам віддячить".

Олександр Шевцов: "Селян закопували в землю живими". Свідчення про мордування українців поляками на Львівщині 1939 року

"Осторонь дороги, у невеликому яру, лежали страшенно понівечені трупи. Це були українці, яких, за словами автора, жорстоко вбили польські підрозділи "Оборони". Жодна людина не здатна описати, з якою жорстокістю було знищено цих нещасних людей. За свідченнями місцевого цивільного населення, у лісі за цим яром мало бути ще близько 200 подібних жертв польської жорстокості. Цього видовища я ніколи не забуду. Ми обоє були раді, коли залишили позаду це місце звірячої жорстокості."

Андрій Іванець: Володимир Куткін: 100 років від народження художника, який свідчив про Голодомор і ГУЛАГ

Володимир Куткін належав до тієї нечисленної когорти митців у СРСР, які в умовах комуністичної цензури й політики "вимушеної амнезії" першими наважилися візуалізувати злочини комуністичного режиму – Голодомор 1932–1933 років та сталінські репресії. У фондах Національного музею Голодомору-геноциду зберігається унікальна колекція з понад ста його робіт, що стали вагомими мистецькими свідченнями про геноцид українського народу.

Мирослав Маринович: Камікадзе. 50 років Української Гельсінської групи

Ідея Гельсінської групи геніальна у своїй простоті. Брежнєв підписував Прикінцевий акт спокійно, бо був цілковито переконаний, що попередніми арештами країну повністю "зачищено" від потенційних бунтарів. Проте одразу знайшлися відчайдухи, які вирішили піймати кремлівського шулера за руку: "Підписав зобов'язання? То чому не виконуєш?!" Так з'явилася Московська Гельсінська група. Петро Григоренко пророчо відчув, що її однієї замало, і запропонував Миколі Руденку створити подібну групу в Україні.