Польський фактор історичної підсвідомості

Мені болить те, що діється останніми роками. Симпатизую полякам, знаю багатьох дуже добрих людей. Мені прикро, що наше взаємне прощення та історичне примирення у 2005 році фактично так і не відбулося. Не зважаючи на зусилля двох наших президентів – Кваснєвського і Ющенка, і двох кардиналів – Яворського і Гузара.

Хоча привід для історичного примирення був дуже знаковий – відкриття цвинтаря "Львівських орлят". Українці погодилися відновити у Львові помпезний меморіал своїх тодішніх ворогів – тих, хто у листопаді 1918 року відвойовував Львів для Польщі в Українських січових стрільців.

Але поляки цього благородного жесту не оцінили, тихий саботаж з боку польських "кресов'яцких" політиків і польської Церкви звів результат цієї спроби примирення нанівець.

Багато що у наших стосунках здається дивним, не логічним.

На початку війни ми були захоплені допомогою поляків, неймовірною сердечністю звичайних людей і сприянням уряду. Ми приємно дивувалися, зважаючи на проблеми попередніх років у наших стосунках.

Але через деякий час ситуація змінилася. Зернова і транспортна блокада кордону та інші недружні акції. Щораз інтенсивніша експлуатація "волинського" питання та вимоги, щоби невдячні українці покаялися. І недавно відбулося соцопитування, де більшість поляків вже продемонстрували негативне ставлення – майже 60% підтримали ініціативу президента Польщі обмежити допомогу українським біженцям, 14,7% не визначилися і лише 25,4% виступили проти обмеження допомоги.

Чому антиукраїнські настрої та акції польських політиків і маргіналів падають на сприятливий ґрунт, знаходять гарний відгук у суспільстві?

Чому поляки перестали згадувати російські злочини: масові розстріли польських військових полонених у Катині та Харкові, вбивство президента Качинського і польської еліти у Смоленській катастрофі та інші криваві вчинки? Натомість щосили "розкручують" Волинську трагедію і ставлять нам ультиматуми у час, коли Україна ослаблена, сконцентрована на війні, з усіх сил відбиває російські атаки.

То братерська допомога – то звинувачення у воєнних злочинах і шантаж: як не покаєтеся і не зречетеся своїх борців за незалежність – то не вступите до ЄС.

Прикро, що гіперболізованими "волинськими" злочинами маніпулювали навіть Туск і Сікорський. Виглядає на те, що бракує якогось пазла у картині наших стосунків, який би пояснив наявні абсурди.

Ми дивуємося, бо це скидається на якусь шизофренію.

Дивуємося, бо не враховуємо глибоко захованого у підсвідомості ставлення до українців, яке склалося історично.

Без цього пазла картина наших стосунків не складається, її важко пояснити.

На мою думку, одним із пояснень є факт, що протягом багатьох століть поляки ставилися до українців як пан до холопа, як до схизматів, як до людей другого сорту.

Польські ультра-праві та інші політичні аферисти уміло видобувають цю емоційну реакцію із глибин людської підсвідомості. Відкрито про це не говорять. Але формулюють свої тези так, щоби ця підсвідома емоція зневаги резонувала в суспільстві, мобілізовувала людей на підтримку їхніх закликів та ініціатив.

Поляки не намагаються якось опрацювати свою історичну "кресов'яцьку" травму – втрату територій.

Довгі повоєнні роки про цю проблему заборонено було згадувати, а тим більше – дискутувати. Але в останні десятиліття вони цілком вільно могли про це говорити. Могли би розглянути цю проблему різносторонньо, в аспекті сучасних реалій, з врахуванням поглядів та інтересів сусідніх народів. Могли би піднятися над підходами вузьколобого націоналізму 30-х років.

Зрозуміти і остаточно прийняти, що такі милі польському серцю "Креси" – це чужі, не польські землі. Це землі українців, литовців та білорусів, окуповані поляками в різний спосіб у різні історичні часи.

А тому погляди Дмовського та дуже популярних у міжвоєнній Польщі націонал-демократів є хибними, імперськими. Бо насправді українці, литовці та білоруси є окремими націями, а не етнографічними групами нації польської. І що на землях українців, литовців і білорусів поляки були загарбниками, окупантами, які дискриміновували, принижували місцеве населення – фактичних власників цих земель.

Замість подивитися у вічі історичній правді та якщо і не покаятися, то хоч сприйняти історичні факти, поляки роздряпують свої ностальгічні рани і шукають винних серед усіх, окрім себе. Бо самих себе вважають справедливими і безгрішними. Як і заповідав колись Адам Міцкевич.

Міцкевич сакралізував образ поляків як жертви.

Згодом, вже відновивши власну державу, поляки продовжували думати про себе у категорії жертви, і це триває дотепер. Тому власні злочини намагаються перенести на всіх інших, зокрема на українців. Не вірять, що самі могли чинити злочини, адже жертва злочинів чинити не здатна.

Поляки вважають росіян рівними собі.

Програвали їм як противникам, рівним за статусом. Більша частина Польщі 146 років була під російською окупацією, два визвольні повстання були розгромлені. Згодом, після коротких 20 років незалежності, 45 років перебували під російсько-радянським режимом. Але росіяни – то потуга (чи царська, чи радянська), то сила, яку не здолати. Їх не соромно боятися.

Натомість хто такі українці? Русини, схизмати, холопи.

Поляки дотепер не визнають, що окуповували українські землі: ані Правобережної України в минулі століття, ані Західної України у міжвоєнні часи. Вони не вважають себе загарбниками, хоча поводилися як справжні окупанти: визискували ресурси, зневажали і тероризували людей, насаджували свою мову та релігію.

Навіть у ті часи, коли самі перебували під російською та австрійською окупаціями.

Звідси і неймовірна ненависть до ОУН і УПА – єдиної сили, що посміла протистояти польській окупації у ХХ столітті. Тому і намагаються "повісити" на УПА всі "волинські" злочини – зліпити із них організаторів, натхненників і єдиних виконавців. Звинуватити у "геноциді" та поставити поза законом.

Поляків не цікавить історична правда.

Вони змусили все своє суспільство повірити у брехливі, дуже завищені оцінки кількості "волинських" жертв, а також у те, що поляки такі самі злочини проти українців не вчиняли. І щоби ніхто не смів шукати і оприлюднювати правду – затвердили цю маніпуляцію постановами Сейму як правду та істину.

У 2005 році українці спробували примиритися з поляками так, як поляки колись примирилися з німцями. "Пробачаємо, і просимо пробачення": залишити всі суперечки та вияснення фактів історикам, натомість між суспільствами утвердити добросусідські стосунки і співпрацю.

Але примирення з німцями для поляків було примиренням із рівними собі, навіть (про це вголос не говориться) – із вищими за себе. А примирення з українцями (про це також вголос не говорять) сприйняли як своєрідну загрозу втрати гонору і маєстату. Бо холоп має каятися і просити прощення, а не намагатися примиритися.

На емоційне ставлення до українців також впливає цілковите незнання поляків про власні злочини.

Концепція Міцкевича про Польщу як "Христа Європи", що страждає за інші народи і несе їм визволення, міцно засіла у польських мізках. Ця концепція виключає можливість того, що поляки були кривавими вбивцями, що чинили злочини проти інших народів.

Тому великим шоком для польського суспільства стала книга Яна Томаша Гросса "Сусіди. Знищення єврейської громади у Єдвабному" (Прінстонський університет, 2001) про те, як у 1941 році звичайні поляки живцем спалили своїх єврейських сусідів.

А згодом, у 2019 році, поляки пережили наступний шок завдяки книзі Ґжегожа Ґаудена "Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року". Ця книжка про те, як поляки жорстоко громили і вбивали євреїв після відступу зі Львова січових стрільців.

Найскладнішою у наших стосунках є тема Волині.

Якщо більшість українців про цю проблему донедавна взагалі не чули, то для Польщі питання Волині є сакральним і всенародним.

Повірити у те, що поляки на Волині та в Галичині жорстоко вбивали українців так само, як українці поляків, для поляків є немислимо. Що їхні предки вбивали жінок і дітей, що спалювали людей живцем. Що різниця у кількості жертв обернено пропорційна різниці у кількості польського і українського населення відповідних регіонів.

Колись правда переможе і польське суспільство отримає черговий шок від усвідомлення злочинів проти українців, аналогічних до українських злочинів проти поляків.

Але поки правда поляків не цікавить. Ані уряд, ані Церкву, ані звичайних людей, зазомбованих політиками, істориками та громадськими організаціями.

І однією із причин небажання знати правду є, на мою думку, історичне підсвідоме зневажливе ставлення до українців.

Яке тепер вже накладається на сучасну емоцію настороженого побоювання. Бо ці українці зуміли зупинити неймовірно потужну російську армію, перед якою самі поляки напевно би капітулювали.

І українці зробили це будучи натхненними історичною пам'яттю про боротьбу і незламність тих, кого поляки намагаються дискредитувати і поставити поза законом у Польщі та в ЄС. А український "народний" бойовий прапор є власне таким, який поляки намагаються тепер заборонити.

Не маю уявлення, як дати раду із тією гримучою сумішшю у польських мізках. Уся надія на притомних поляків – друзів України, котрі не бояться відкрито протистояти токсичному мейнстрімові.

А також варто сподіватися на фактор часу, який завжди злагоджує і лікує всілякі естремізми та девіації. Бо ми є сусідами і, як цивілізовані люди, як європейці, приреченими на мирне співіснування та співпрацю.